Коментар: Обурені та горді

Ігор Щерба, відповідальний секретар «Нашого слова»ПОГЛЯДИ№48, 2016-11-27

Вчені, які донедавна «сповідували» історичне вчення ідеології марксизму, переконували, що людство йде шляхом проґресу до світлого майбутнього. Польський письменник Станіслав Лем у своїх фантастично-наукових оповіданнях ідеалістично зображував людство майбутнього вільним від міжнаціональної ворожнечі, яке свою головну активність спрямовує не на підготовку до війни, а на підкорення космосу, освоєння нових планет і розвиток науки.
Події останнього часу вказують на те, що в тих сподіваннях усі помилялися, бо громадсько-політична еволюція суспільств Європи та Америки петляє, а навіть, здається, повертається назад. Чути голоси про смерть європейської інтеґрації, щораз частіше підносять голос явні фашисти.
У Польщі, як і в Угорщині, спостерігаємо щось на зразок того, про що пише колишній євродепутат Павел Коваль: «Tymczasem tak, jak w latach 20. przyszła w Europie moda na państwa narodowe. (…) Idzie przez naszą część Europy fala rewizji historii II wojny światowej, a razem z nią dziwna empatia dla faszyzmu». («Про Бандеру в Польщі та в Україні», «НС» 43 за 23.10.16 р.).
В іншому інтерв’ю П. Коваль говорить про те, що тепер у Польщі серед владних структур «змагаються» дві політичні ідеї державотворення і зовнішньої політики. Перша – це та, яку колись бачив маршалок Юзеф Пілсудський, коли хотів бачити Польщу, побудовану на ідеї федералізму в союзі з народами на сході, що протистоять Москві. Ідея ця природним шляхом впала після підписання Польщею Ризького миру з більшовицькою Росією. Другу ідею після І Світової війни обстоював Роман Дмовський, який вважав, що у відносинах з іншими народами повинна працювати ідея «національного дарвінізму», тобто сильніший поглинає слабшого.
Уже після закінчення ІІ Світової війни мислитель і політичний проповідник Єжи Ґедройць сказав, що польською політичною думкою управляють дві домовини: Ю. Пілсудського та Р. Дмовського. Нині все вказує на те, що як нема нових ідей, актуальними надалі залишаються старі. Є. Ґедройць був за примиренням з Литвою, Білоруссю та Україною, закликав політичних лідерів на еміґрації та в Польщі визнати факт, що Львів і Вільно відійшли назавжди від Польщі.
Коментатори вважають, що на політичній спадщині Є. Ґедройця формувалася польська зовнішня політика останніх 25 років.
Однак після останніх парламентських виборів окремі представники владної партії зневажливо висловлюються про федераційні ідеї Є. Ґедройця, мовляв: дідусь сидів, покурюючи цигарку, на селі неподалік Парижа і пальцем вказував напрямки польської закордонної політики. Постає питання, якщо не Пілсудський і не Дмовський, тоді що взамін?
Окремі політичні лідери хочуть привернути до життя також стару ідею Міжмор’я, котра на політичній сцені з’явилася після І Світової війни (див «Intermarium проти Росії», «НС» 26 за 26.6.16 р.).
Нещодавно у Ризі, столиці Латвії, за ініціативою Польщі відбувся саміт країн Центральної та Східної Європи. Якось не вдалося мені помітити у ЗМІ повідомлень про блискучі досягнення цієї зустрічі. Критики даного проекту зауважують, що нема сенсу творити «союзу бідняків», тим більше в ситуації, коли Україна не зацікавлена в ньому. У виступах представників державної влади можна почути посилання на ще давнішу історію. Очевидці розповідають про те, що вармінсько-мазурський віце-воєвода під час культурного заходу в Бранєві («Барви прикордоння») посилався на Гадяцький договір*. Водночас появилася останнім часом ідея відродити «новий шовковий торговельний шлях». Президент Анджей Дуда навіть нещодавно відвідав Китай. Це, здається, увесь перелік старих-нових політичних ідей стосовно східного варіанту закордонної політики держави.

Коментатори, близькі нинішній владі, засуджують численні відвідини Києва представниками колишнього уряду і президентом Броніславом Коморовським, якого буцімто навіть там образили. Знов постає питання, а що взамін?
Реальних зрушень поки що не видно. Коли чую всоте про «стратегічне партнерство наших обох країн», виключаю телевізор.
Можливо, належить сподіватися, що команда колишнього прем’єра Польщі Лешека Бальцеровича, котрий працює при українському уряді, з допомогою польських варягів Войцеха Бальчуна і колишнього міністра транспорту Славоміра Новака, які віднедавна стали керівниками потужних державних компаній Укрзалізниця й Укравтодром, удасться ініціювати краще економічне співробітництво Польщі та України на рівні робочих проектів.
У ширшому контексті спостерігаємо таке явище: від Молдови через Болгарію, Угорщину, Польщу і Великобританію аж до США іде переможний похід «гордих та обурених», тобто тих політичних сил, які вважають, що «не буде нам ніхто плювати в кашу». У США дійшло навіть до того, що одні «обурені» протестують проти інших «обурених», що обрали Дональда Трампа на нового президента.
Польські політики, прислуховуючись до голосу народу (за опитуванням громадської думки близько 90% поляків горді зі своєї національної приналежності), відкрито заявляють, що не дозволять на те, щоб ЄС втручалася в державний суверенітет Польщі, а відносини з сусідами мають приносити, у першу чергу, користь державі.
Події 11 листопада показують, як польські націоналісти проявляють свою національну гордість, спалюючи державний прапор сусідської України.
На своє оправдання вони заявляють про те, що це не був політичний акт і зовсім не державний прапор, а барви ворожих силезьких сепаратистів. Тоді на чию адресу молодики в масках кричали «Je…ć UPA i Banderę»? Як цей крик передати у силезькій говірці?
Можна підказати біло-червоним націоналістам ще одне оправдання перед обличчям правоохоронних органів: футбольні фанати клубу «Легія Ґданськ» (біло-зелені барви) полум’яно воюють з фанатами клубу «Арка Ґдиня» (жовто-блакитні).
Що робити нам, коли довкола всі «горді та обурені»? Може, нам бути кольорово гордими? Адже навіть є така польська пісня: «Więc chodź, pomaluj mój świat na żółto i na niebiesko».

Гадяцький договір – угода, укладена 16 вересня 1658 р. під містом Гадяч з ініціативи гетьмана Івана Виговського між Річчю Посполитою і Гетьманщиною, що передбачала вхід останньої до складу Речі Посполитої під назвою «Великого Князівства Руського» як третього рівноправного члена двосторонньої унії Польщі і Литви. (вікіпедія)

Поділитися:

Категорії : Погляди