Юрій Рейт, колишній голова Об’єднання українців у Польщі ■ ГРОМАДА ■ №27, 2016-07-03
Пригадаймо, що навесні цього року минуло 20 років відтоді, коли за сприянням ОУП почався польсько-український діалог про історичні події 40-х років минулого століття.
Усе почалося завдяки невеликій групі поляків та українців, які 1996 р. були ініціаторами перших зустрічей. Тут варто згадати покійного Теодозія Старака, посланника України до Польщі, а також професорів українських вишів, зокрема координатора наших заходів з боку України Миколу Кучерепу, науковців кількох академічних осередків Польщі, особливо професора Степана Заброварного і його вклад у непрості переговори зі Світовим об’єднанням вояків Армії крайової (СОвАК). Згадаймо і лідерів тодішньої «Солідарності» в особі Яцека Куроня.
Важливим фактором було, на мою думку, і те, що тодішні лідери ОУП взяли на свої плечі справи, пов’язані з підготовкою польсько-українських форумів. Спершу нам треба було вирішити основні питання, а саме: чи починати дискусію про минуле з поляками, як проводити таку дискусію, оскільки не було спільної площини для неї. Поки ОУП підписало договір про співробітництво із СОВАК, протягом багатьох місяців тривали переговори.
Для мене найважливішим нині є те, що поняття «діалог» засвоїли після нас експерти, вчені історики з Польщі та України, які продовжили істотну частину нашої праці. По-перше, це був діалог рівноправних партнерів, які не до кінця погоджуються між собою. Потім на наукових семінарах кожен з учасників цих двох команд мав змогу вільно висловлювати свої думки. Кожний семінар завершувався підписанням Протоколу збіжності, але був також Протокол розбіжностей. Результатом цих зустрічей експертів (брало в них участь біля 30 науковців з Польщі та України) є 8 томів книжкової серії «Важкі питання».
Уже тоді ми усвідомлювали той факт, що нам не вдасться встановити одну версію трагічних подій 40-х років. Сторони діалогу в багатьох справах залишилися на своїх позиціях. Це не викликало заперечень жодної зі сторін переговорів.
Нині, 20 років після тих подій, у мене з’являється почуття, що ми – поляки та українці – повернулися до стартової позиції в оцінці тих подій. Це, зокрема, видно через призму ініціатив стосовно відзначення роковин трагічних подій на Волині цього року, коли окремі політичні сили в Польщі зрівнюють трагічні події на Волині до злочинів проти поляків, прирівнюючи їх до геноциду, скоєного гітлерівською Німеччиною.
Я бачу неймовірний факт, що в окремих постановах, які має проголосувати Сейм Польщі стосовно Волині, нема ні слова про українські жертви того часу. Невже українські жертви польсько-українського протистояння 40-х років минулого століття можна вважати жертвами «гіршого сорту»? Злочин, на мою думку, це злочин, національне походження жертви тут не має значення. Пригадаймо увесь ряд українських сіл, мешканців яких розстріляли загони польського підпілля і не лише вони. Згадаймо, наприклад, Завадку-Морохівську, Малковичі, Терку, Пискоровичі, Сагринь та багато-багато інших з обох боків державного кордону.
Спостерігаємо явище, яке, на мою думку, можна назвати своєрідною істерією, спрямованою на потреби внутрішньої політики держави. Помічаємо водночас щораз більше дій проти української національної меншини, яка проживає в Польщі (дивись останні святкування в перемиських Пикуличах).
Пригадаймо, що українська меншість є збірною жертвою тих трагічних років, яку за принципом «збірної відповідальності» засуджено на депортацію. Ми як громадяни Польщі питаємо, коли буде встановлено День пам’яті польських жертв Волині, а також чи буде установлений День пам’яті українських жертв цього конфлікту?
А чому не можна встановити спільного ДНЯ ПАМ’ЯТІ І ПРИМИРЕННЯ?!
Де тут можна зустріти слова «діалог» або «порозуміння», коли маємо справу з без дискусії накинутою позицією однієї зі сторін «теоретичного діалогу»? Арґументи другої сторони ця перша повністю заперечує або просто нехтує.
Я вважаю, що і ми, і поляки опинилися, як це було 20 років тому, на стартовій позиції українсько-польського діалогу.
Українська рука, простягнена до діалогу, повисла в повітрі…
