Ярослав Присташ, Ростислав Крамар ■ ПОГЛЯДИ ■ №51, 2014-12-21
Ярослав Присташ, головний редактор «Нашого слова»
У 49 номері «Нашого слова» отець Богдан Панчак, пишучи про потребу введення григоріанського календаря, висунув тезу, що старий григоріанський календар є «одним з фундаментальних елементів cамосвідомості… „для русского мира”», тобто «антиєвропейським та антизахідним явищем, якого слід позбутися».
Я не знав, що УГКЦ в Україні є носієм «русского мира». Здається, що о. Б. Панчак поплутав світську політику Росії з календарем церковних обрядів. Хоч для Росії Церква є політичним інструментом тиску, то все ж, коли хочемо позбутися цього тиску, зміна календаря нічого не дасть. Лише ліквідація Церкви (вселенської) могла вибити їй цей важіль впливу. Добре знаємо, що це абсурд.
Кожна різниця, правильна чи ні, укріплює певну групу людей, здебільшого слабшу, як ориґінальний суб’єкт. Для української громади в Польщі – це є календар і мова. Чому наші представники так тримаються цих чинників? А тому, щоб крім свідомості, відрізнятися ще чимсь. І неважливо, що календар – недосконалий, він становить лише символ. Я розумію, що в містах багато людей святкує багато років за григоріанським календарем. Така їхня традиція. Більшість греко-католиків у Польщі має, однак, традицію юліанського календаря. І лише тоді, коли Греко-католицька церква в Україні перейде на новий стиль, то і нам варто це зробити. Це також має значення для щораз більшої кількості громадян України в наших церквах у Польщі.
Отець Панчак посилається на європейські стандарти науки і закликає стисло триматися астрономії. Але якщо хочемо дійсно бути сучасними й триматися чітко науки, то треба було б також переглянути і дату народження Христа (науковці говорять, що Христос народився 3-го або 5-го року нової ери). Однак ніхто цього не робить, позаяк ця дата є символічною. І це також другорядне питання.
Друга тема, яка викликає гарячку серед вірян, – це польська мова в літургії УГКЦ у Польщі. Коли Церква сполонізується та введе григоріанський календар, то утратить (крім літургії) ті різниці, які мають значення для мирян. І тоді греко-католицька святиня для багатьох людей стане тим самим, що й римо-католицький храм. Віряни не бачитимуть різниці. І куди будуть ходити? Легко здогадатися.
На Греко-католицькій церкві у ХІХ ст. будувалася українська свідомість, у комуністичній Польщі ця сама Церква захищала перед денаціоналізацією. Якщо обмежимо роль Церкви лише до релігійного значення, то це вийде на шкоду і Церкві, і народові. ■
Ростислав Крамар, викладач Варшавського університету
Церковний календар, причому не лише в УГКЦ, але й в українських православних церквах, поза всяким сумнівом, потрібно змінити. Це питання назріло дуже давно й реґулярно нагадує про себе суперечками, які ослаблюють і дезорганізують українську спільноту в Україні і світі. Не думаю, що треба перелічувати арґументи, навіщо це варто робити, адже вони відомі кожній освіченій людині. Натомість я категорично проти, так би мовити, календарного сепаратизму, тобто впровадження нового стилю в якійсь окремо взятій частині Церкви (під якою розумію УГКЦ з патріаршим осідком у Києві). Якщо вже переходити на новий стиль, то разом з УГКЦ в Україні. Календар – це далеко не першорядна справа у релігійному житті, та все-таки саме він задає християнинові певний ритм і є важливою складовою тотожності українця – греко-католика чи православного.
Я живу у Польщі, а не в Канаді чи Австралії, від яких до України дуже далеко. Україна – ось вона, поряд, за межею. Мені, українцеві, незрозуміло, як можна повноцінно переживати свято Різдва, Великодня чи Преображення і т.д. так несинхронно з Києвом і Львовом. Жити і молитися в тому самому ритмі, яким живе християнська Україна, – це мій спосіб на глибше занурення у християнство. Мені було б складно вповні ідентифікуватися з маленькою Церквою, яка відгороджується від великої УГКЦ календарним муром, особливо зважаючи на географічну близькість України, з якої на Великдень до нас, так би мовити, долинає гудіння дзвонів Собору Св. Юра та Михайлівського Золотоверхого.
Я трохи знаю ситуацію української меншини в Румунії, яка компактно проживає у двох реґіонах – на Буковині та в Мараморощині. Українські парафії на Буковині – православні і греко-католицькі – давно змінили календар. Натомість українці Мараморщини вперто трималися і продовжують триматися старого стилю. За моїми, і не тільки моїми, спостереженнями, зміна календаря на Буковині прискорила асиміляцію тамтешніх українців, а разом з тим сприяла розчиненню українських парафій у церквах румунської більшості. Тим часом, на Мараморощині «свій» – інакший, ніж у румунів, стиль був і є одним з чинників збереження тотожності українських церков та української меншини.
Календар потрібно міняти, але без шкідливих для Церкви і народу «сепаратизмів». Після Майдану тема календаря знову актуальна, тож варто українцям в Україні і світі поміркувати, як впровадити зміни, які не вдалося ввести нашим попередникам. ■
