Ярослав Присташ, головний редактор «Нашого слова» ■ ПОГЛЯДИ ■ №42, 2014-10-19
Історична пам’ять дуже неоднорідна, що спричинене різною політикою влади, під якою опинилося населення, різницею світогляду, культурними відмінностями, пропаґандою, особистим досвідом тощо. Різні групи людей пам’ятають і вшановують різних героїв, жертв, дати. Таку різнорідність можемо прослідкувати, наприклад, у Польщі, коли спостерігаємо за ідеологічними дискусіями політиків чи журналістів, а в Україні й поготів, наслідком чого є війна на Сході.
Прикладом є також українська громада в Польщі, яка найбільш урочисто відзначає сумні річниці Акції «Вісла». Зосередження на цій події можна зрозуміти, адже вона стосується безпосередньо нас, наших дідів та батьків. Також ушановуємо і жертв Голодомору, хоч меншою мірою, – мабуть тому, що ми цього не відчули і це сталося давно й далеко від нас. На додаток, дехто навіть забуває про цю трагедію та влаштовує тоді забави або концерти. Однак ми мусимо пам’ятати, що Голодомор був найстрашнішою трагедією українців. Це горе об’єднало найбільшу кількість українців у світі.
Цього року випав ще один «круглий ювілей» – 70-річчя депортації українського населення з Закерзоння до УРСР та репатріації поляків з України до Польщі. Власне 9 вересня минуло 70 років від підписання Договору совєтської України з урядом Польщі про обмін населенням. Різними методами аґітації, погроз, погромів, а навіть масових убивств 500 тис. українців змушено виїхати або тікати з Польщі в Україну. З цього приводу на 70-ту річницю в Івано-Франківську поставили пам’ятник депортованим, а в Луцьку організовано врочистість, присвячену цій даті. Натомість у Польщі цього року нічого не відбувалося і не відбувається. Пишу не про офіційну Польщу, а про українську громаду та її організації. Я не почув ні на концертах, ні на забавах, ні на фестивалях жодного слова про цю подію, яка для українців була набагато страшнішою, ніж Акція «Вісла». Не поставлено ніякого пам’ятника або хреста, не вмуровано таблиці, не прозвучала жалібна молитва. Ми щороку вшановуємо жертв холмських і надсянських сіл.
Такі села, як Сагринь, Павлокома, Пискоровичі, Малковичі, Терка та ін., стали символом трагедії депортації у 1944–1946 рр. У Сагрині цього року відбулися головні моління православної громади з приводу болісної річниці. Громада Перемишля також була у Павлокомі. Але це щорічні заходи. І на тому відзначення 70-річчя початку депортації в Польщі, здається, закінчується. Це замало. Виправдовувати себе ситуацією в Україні не варто, особливо тоді, коли на розважально-концертні заходи, організовані нашою громадою, не мають особливого впливу ні Євромайдан, ні війна у східній частині України. Розумію… гроші, отримані від міністерства, треба видати.
Ініціативу вшанування пам’яті взяли на себе земляцтва в Україні. Ніби нормально, однак лемків, бойків, надсянців, холмщаків вигнано з нашої землі, звідки ми всі родом. Це також частка нашої історії. Наші земляки, яких виселено, які були змушені тікати або, у меншій мірі, їхати добровільно, були найближчою ріднею наших дідів і батьків. У поколінні синів та онуків контакти здебільшого зірвані. Поки живуть свідки, пам’ятають і підтримують зв’язки. По них залишаться спогади в книжках, які молодь мало читатиме. Усвідомлення депортованих та убитих у 1944–46 рр. символічним ушануванням допоможе не забути цього. Якщо громада 70 років після цього не пам’ятає трагічних карт своєї історії, то про гарну кругленьку соту річницю ніхто не пам’ятатиме.
Уявімо собі, якби ті півмільйона українців залишилися на Закерзонні, а 800 тис. поляків – в Україні. Наша громада мала б зовсім іншу якість, і Акції «Вісла» не можна було б виконати. Тому доля депортованих має безпосередній вплив на нас тут, у Польщі, а така дата повинна також існувати в нашій історичній пам’яті. Тижневик «Наше слово» підготував ряд статей на цю тему. В сьогоднішньому числі читайте статтю Яна Пісулінського. ■
