Ярослав Присташ, головний редактор «Нашого слова» ■ ПОГЛЯДИ ■ №49, 2012-12-02
День незалежності Польщі 11 листопада асоціюється в нас із радикальною націоналістичною групою поляків, які кидають камінням у поліціантів, і їхніми ксенофобськими гаслами на демонстраціях. Проте виходять на вулиці не тільки націоналісти. Маленький похід з антифашистськими ідеями теж голосно засвідчив про свої погляди.
Для мене певною несподіванкою був «Концерт незалежності», який уже вчетверте організовано у Варшаві. Цьогорічний захід був присвячений національним меншинам та іноземцям, що боролися за незалежність Польщі і навіть віддали своє життя за неї. Ідею такого концерту подали його майбутній сценарист Яцек «Вейський»-Ґурський і його дружина-співачка, музичний директор концерту Оля Туркевич – вони працювали над ним півтора року. Ідучи на такий концерт, завжди маєш побоювання, що подібні заходи матимуть присмак «тупого» ура-патріотизму. Цей концерт на високому художньому рівні у джазовій манері показав, що можна мудро любити свою батьківщину і з вдячністю звернути увагу на непольський внесок
у боротьбу за Польщу.
Почесний патронат над концертом прийняв президент країни Броніслав Коморовський. Однак його лист до учасників розчаровує – це універсальне послання, яке можна щороку читати на такому заході.
Тригодинний концерт переривав лектор Войцех Малайкат, який читав про збройні звитяги іноземців і національних меншин у спільних військових діях. Для мене цікавішим був би внесок нацменшин у культуру Польщі, але таке, певно, доречніше на інше свято. День незалежності – це передусім військово-політична справа.
У ґроні татар, литовців, жидів, угорців, грузинів, пруссаків, німців (понад 8 тис. яких захищало Польщу 1939 р.), шотландців, нідерландців та ін. названо іноземців з екзотичних народів: китаєць, індіанець, темношкірий варшавський повстанець 1944 р. Авґуст Оґбола Обраун тощо. На концерті досить міцно наголошувалося на участі в обороні Польщі жидів. Це не дивує – історичним консультантом заходу був сам Константи Ґеберт.
Звичайно, серед народів, які воювали за Річ Посполиту і Польщу, не забракло українців. Згадуючи інші народи в історії Польщі, однак, маю почуття неповності, якщо говорити про українців. Першою згадкою є, звичайно, руські воїни під Ґрюнвальдом. Першою згаданою конкретною постаттю з української історії був князь Костянтин Острозький, що успішно воював на польському боці. Захоплений козаччиною сценарист міцно звертав увагу на боротьбу козаків з Туреччиною, татарами і Московією, на те, що Петро Конашевич-Сагайдачний урятував Хотин. Шкода, що забули згадати про козаків під Віднем 1683 р. Інша справа: деякі козацькі походи з польською армією були загарбницькими або просто грабіжницькими (похід на Москву та напади на турецькі міста південного узбережжя Чорного моря). Деякі іноземні військові формації так само були звичайними найманцями: та це не змінює факту, що часто вони боролися за Польщу в рядах польської армії.
Коли прославляють різні народи під час січневого повстання, варто було згадати царського офіцера, українця Андрія Потебню, який поклав голову за польську справу. Під час польсько-більшовицької війни 1920 р. першим згадано Симона Петлюру (аякже!), але організатори забули про ген. Марка Безручка, який захистив Замостя від Будьонного. Під час ІІ Світової війни 1939 р. понад 110 тис. українців захищало ІІ Річ Посполиту, яка не дуже любила своїх південно-східних співгромадян. Із них 60 тис. людей потрапили в полон до німців, 20 тис. – до совєтів, загинуло 8 тис. Не згадано про ген. Павла Шандрука, якого польський еміґраційний уряд після війни за доблесть удостоїв хрестом «Virtuti Militari». В. Малайкат серед жертв Катині прочитав прізвище православного капелана о. Семена Федоренка, але про греко-католицького – о. Миколу Ількова – йому вже не написали. Так само варто було підкреслити страшну жертву синів о. С. Федоренка: поручник Олександр загинув як пілот-бомбардувальник 1944 р. над Мангеймом, поручник ак Орест і підхорунжий ак В’ячеслав – у Варшавському повстанні. Розумію, що про участь українців у Варшавському повстанні промовчали, бо тепер їх ототожнюють з винищувачами повстанців і цивільного населення, що суперечить правді. А в рядах Армії крайової в цьому ж повстанні воювали Андрій Гітченко, син консула УНР та поручник Війська польського Іван Митрус-Виговський.
Якщо йдеться про музичну частину, то українці були представлені на високому рівні: як виконавці, так і репертуар. Скрипаль Василь Попадюк з Торонто та польський гурт «Дичка», яким опікується киянка Тетяна Сопілка, показали свою високу майстерність. Певно, найбільш зворушливим був другий твір концерту, котрий уклала О. Туркевич, – «Res Publica Serenissima (Najjaśniejsza Rzeczpospolita)», в якому представники різних народів навпереміну співали свої партії: поляки «Gaude Mater Polonia», жиди – Псалом 46 (голосом головного рабина Польщі Майкела Шудриха), мусульманський азан (заклик до молитви) особисто виконав імам польських татар Януш Александрович, українці заспівали православний псалом «Летять голуби» («Дичка»). Композиція перегукувалася
з культурною різноманітністю Польщі за династії Яґелонів. Цікавинкою було виконання твору Станіслава Монюшка «Козак» білоруською говіркою на слова Яна Чечота. Цю композицію поєднано з піснею з ХVІІІ ст. з Полтавщини – «Закувала зозуленька» («Дичка»). Грали: оркестр і на скрипці В. Попадюк, а також вірменин Тіґран Алексанян на своєму національному духовому інструменті – дудуку.
Попри інформаційні недоліки щодо участі українців у боротьбі за Річ Посполиту, варто привітати організаторів з ідеєю та виконанням: ініціатори зуміли вийти поза мононаціональну схему таких дійств. Сподіваюся, що на повторному концерті (більш музичному) у травні мої зауваження будуть взяті до уваги. ■
