Богдан Гук ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ №50, 2014-12-14
Репортаж зі святкування 100-річчя церкви у Полянах
Львів, листопад. На одному з поверхів високого будинку доби генсека Леоніда Брежнєва лежить у ліжку Володимир Ардан, у нього хворі серце й очі. Народився в руснацькому селі Полянах на Лемківщині. І там жив до весни 1945 р. Кілька місяців раніше через це та інші села прокотилася така кривава битва, що, здавалося, після того, як вона закінчиться, може настати лише спокій. Совєтські катюші і нацистські гармати змели з лиця землі Гирову, Мисцову, Барвінок, Мшану, Смеречне та інші села, але люди залишилися б і відбудували свої хати, якби на зміну гарматам не прийшла депортація. Польська держава врилася у Лемківщину глибше від гармат і знайшла всіх руснаків, укритих по ямах, потоках і ярах. Вони вийшли привітати мир, а їм власна держава оголосила війну. Арданові було 16 років, коли він назавжди утратив своє місце на землі. Залишилася пам’ять. Під її твердим, наче камінь, склепінням живуть його Поляни, повні благословенного сонця хлоп’ячої молодості. Ардан пам’ятає твердо, він сам, наче виритий у камені… Він лежить і читає старі письмена (старі писемні знаки, літери – ред.) мешканців свого краю, які несе йому вірна «коліжанка» пам’яті – уява. Старець не звертає уваги на те, що його руки обнімають жорсткий камінь, адже саме в ньому русини вписали свій культурний заповіт, він мав бути навіки непорушний.
На Лемківщині то Церква навчила русинів берегти в камені знаки їхнього існування. То вона на зламі ХІХ і ХХ ст. почала змінювати цивілізацію з руської і дерев’яної на камінну та українську й замінила дубові хрести на камінні, дерев’яні храми – на муровані. За рукою каменяра з Бортного з молотком і долотом стояв невидний священик і вписував у камінь священну кирилицю.
Владика пам’яті
І нині є ті, хто прагне її читати. Чорний автомобіль отця-прелата Мирона Михайлишина 28 листопада плавно загальмував перед туристичною базою в Котані. Тут зібралися ночувати колишні мешканці Лемківщини, члени Львівського обласного товариства «Лемківщина», які приїхали зі Львова відзначати 100-річчя святині в Полянах. Це завтра, а нині вони їдуть у Дощницю. В цьому селі народився-бо Сильвестр Сембратович (1836–1898), львівський митрополит Греко-католицької церкви, кардинал.
По дорозі минаємо Гирову. Галина Ґабло бачить біля церкви хату своїх батьків, Петра і Катерини Годичів. «Мій син нарікав на постійні розповіді дідів про Гирову, але як сам приїхав, то сказав, що по-іншому це уявляв і тепер може щодня туди їздити», – говорить Галина.
Вже темно. Львів’яни минають муровану церкву з 1790 р. та заходять на цвинтар. Моляться за упокій душі священиків з роду Сембратовичів та всіх, що тут спочили. Біля церкви знайшли високий залізний хрест – поставив його владика на могилі свого батька Антона, який був дошницьким парохом. На жаль, не відомо, де спочиває його мати (з роду Вислоцька), подібно як і вбитий польською бандою 1944 р. парох Микола Ліськевич.
Відразу по вбивстві Ліськевича настало вигнання руснаків, тому в церкві жде гостей римо-католицький пробощ Дошниці, о. Юзеф Облуй. Він розповідає про церкву, яку владика Сильвестр так любив, що зафундував для неї не лише капітальний ремонт, але і срібний іконостас та чудові розписи. Дошничани 1945 р., прагнучи зберегти іконостас, демонтували його, проте радянська влада швидко забрала в них дорогоцінну пам’ятку. У церкві донині залишилася з нього одна ікона. Тимчасом у храм зайшли нинішні мешканці села, римо-католики. Незвичайно було послухати молитовну суміш, тому що під час богослужіння українці та поляки разом промовляли одні «Отче наш», а другі – «Ojcze nasz». Люди дивилися на себе й упізнавали можливість спільної молитви, якої тут раніше ніхто не бачив і не чув.
У Полянах
Здавалося, що в такій малій, ледь 10-особовій парафії не вдасться відзначати ювілею аж так урочисто, як це мало місце 29 листопада. На запрошення о. Михайлишина прибуло стільки осіб, що церква, яку вважають другою за розмірами на всій Лемківщині, виповнилася вірянами. Прийшли сюди ті, хто тільки міг: грекоі римо-католики, православні та віруючі Польсько-католицької церкви. Віряни УГКЦ приїхали з Команчі, Вільхівця, Зиндранової, Сянока, Граба. Немала громада тих, хто в Полянах у рамках мішаного подружжя покинув обряд своїх батьків, могла переконатися в немалих мобілізаційних можливостях господаря ювілею.
Достойний храм Святого Івана Золотоустого (для потреб римо-католицької парафії, яка нині є його власником, став храмом… Маткі Боскєй Ченстоховскєй) вітав усіх. Давніше люди молилися в дерев’яній церкві, проте коли перед І Світовою війною місцевий дідич Зиґмунд Манявський залишив кілька тисяч злотих на будову храму, то парох о. Микола Феленчак «вихіснував» (діалектне: використав – ред.) їх і 1914 р. освятив нову церкву.
Про тодішнє будівництво пам’ятає Анна Волишинська з полянського роду Мишковських: «Мій дід Федір був членом комітету, їздив до Києва шукати зразка чи плану для правильного православного, як він казав, храму. За те, що він старався за православну церкву, сидів 2 місяці в криміналі. Дід згинув 1944 р. під час фронту, вийшов уночі з дому й не вернувся, навіть тіла не знайшли. А нас депортували в Одеську область…».
Більшість мешканців Полян має в пам’яті стан храму після ІІ Світової війни: валиться пошкоджений снарядами дерев’яний купол. Залишається камінний мур, і невдовзі на церкві проростає мала береза. У селі живуть тоді родини тих, хто повернувся сюди з концентраційного табору в Явожні: Боґуші, Буряки, Ґавчики, Повхи, Файкси, Мишковські, Зарослінські. Ці люди скидають з себе страх, винесений з Явожна, й заради порятунку церкви створюють православну громаду. Проте їх не пускають у церкву римо-католики, їм доводиться майже 20 років молитись під її мурами. Це випробування коштувало полянянам багато. Тодішню напругу витримало кілька і то вже не повних родин – Мишковські, Буряки. Пізніше, як тут вже змогла відновитися греко-католицька парафія і парохом став о. Іван Піпка (а опісля Богдан Кішка та Христофор Блажеєвський), кількість вірян з півсотні чоловік зменшилася до кільканадцяти. Однак вони каменем тривають при своїй церкві.
До відправи стали священики Греко-католицької церкви з Польщі, України і Словаччини та священики Римо-католицької церкви (і тут, як і в Дошниці, видно, що міжвіросповідна напруга втихомирилася й католицьке священство знайшло шляхи взаєморозумін-ня). Богослужіння – радісне. Під час проповіді о. Піпка звертається до римо-католиків польською мовою, кажучи про малу паству полянських греко-католиків: «Не питається, що з ними буде, коли їх так мало, а вас так багато, але радійте, що вони моляться…». Вони моляться, несучим тягар вигнання та Явожна. Їх справді мало, у Поляни з депортації вернулася тільки одна сім’я. Це був відважний і впертий руснак Іван Сенчак.
Після богослужіння – подяки, теплі слова заслуженим для відбудови церкви. Їх слухають лемківські діячі та представники місцевої влади. Господар свята, отець Михайлишин, читає прізвища комітету будови церкви та комітету його відбудови з 1965 р. Голова Світової федерації українських лемківських організацій Софія Федина (її дідо родом з Полян) вручає подячні грамоти за вірність Церкві та любов до Лемківщини. Вкінці несподіванка: тріо – отець Михайлишин, пробощ з Ванівки та його органіст разом співають попольськи «Подай руку Україні».
«Отче, ми не думали сме, же то свято так файні вийде…», – каже жінка середнього віку, Марія Мишковська, до о. Михайлишина наступного дня, в неділю, коли біля церкви, де вчора був такий людський гармидер, знову настала тиша. Серед цієї тиші в залі громадського дому в Полянах спокійно висять дві давні фотографії. Мало хто їх оглядає, хоч на першій є члени комітету будови церкви 1914 р., а на другій – члени комітету відбудови церкви 1965 р., очолені православним священиком о. Михайлом Ридзаничем.
Нас 100 тисяч лягло…
Тимчасом цей же отець подумав також про жертви битви за Дуклянський перевал. Це ж 70-та річниця, бо вона точилася з 8 вересня до 30 листопада 1944 р., забираючи життя понад 100 тисяч людей. Саме тут упало найбільше руснаків зі східної Лемківщини та мешканців Надсяння. Досі ніхто їх не порахував, проте відомо, що на жертви усієї битви припадає не менше як 70 тис. русинів/українців.
Панахида за їхні душі правиться неподалік цвинтаря, де спочили жертви комуністичного визволення й поневолення Європи. Степан Майкович, голова львівської «Лемківщини», відзначає, що 70 років минуло від страшної битви, проте й досі невідомі прізвища всіх героїв, також тих з Лемківщини. До трагічного хреста в їх пам’ять синьо-жовті квіти кладе бурґомістр Дуклі. Він знає, що польська влада не дала дозволу на те, щоб напис на меморіальній дошці біля хреста містив інформацію про 70 тис. українців. І тому він у своєму слові обіцяє, що цей напис повинен невдовзі там усе-таки появитися.
Це добре, тому що С. Федина у своєму слові нагадує: «2014 р. залп з російських „Ґрадів” накрив і знищив село Переможне на Луганщині, де жили переселені-лемки. Чи це не тому так сталося, що ми досі засуджували тільки фашизм? Засудження чекає і комунізм, хоча б за злочин депортації, що почалася тут 1944 р. Нехай наші воїни з Дуклянського перевалу дадуть нам перемогу над нинішнім фашистським комунізмом з Росії, що прагне здушити Україну та Європу». ■
Коментарі
Вдячна автору за теплий допис. Свято в Полянах справді було напрочуд урочисте. Це залишиться в пам’яті надовго.
Веселих та мирних свят Різдва Христового та Нового року!