З Красної на Лемківщині у широкий світ. Ч. ІІ

Микола МушинкаЛЕМКІВСКА СТОРІНКА№21, 2013-05-26

Закінчивши співпрацю з українськими установами Пряшівщини, Орест Зілинський анітрохи не зупинив своєї наукової діяльності на полі українознавства, для якої в Празі мав сприятливі умови. Треба визнати, що О. Зілинський використав ці умови й можливості повною мірою – і за кілька років став найкращим знавцем та найпродуктивнішим популяризатором української культури в Чехословаччині, часто репрезентуючи чехословацьку україністику на міжнародних славістичних конґресах і конференціях.
Він одружився 1953 р. з Людмилою Клименко (нар. 1930 р.) – дочкою українського еміґранта з Київщини та чешки. У них 1954 р. народився син Богдан, 1957 р. – донька Оксана. Жили вони скромно в невеличкій двокімнатній квартирі. Та через 15 років сім’я розпалася. Мати взяла в нову сім’ю дочку, син залишився з батьком.
Наприкінці 70-х років Орест зблизився з українською маляркою та письменницею Євою Бісс. Вона поселилася в його квартирі 1972 р., а 1974 р. вони офіційно одружилися. «Єва Бісс внесла в наше „холостяцьке життя” певний порядок, тим більше, що після її приїзду ми забрали до себе із старечого дому бабусю Юлію (матір батька) і ми жили учотирьох», – згадує син Богдан.
Під певним впливом Єви Орест набрав «нове дихання» і в науці. На жаль, ці взаємини тривали недовго. У першій половині липня 1976 р. подружжя вибралося на літній відпочинок на Пряшівщину. У рекреаційному осередку «Ведмежа гора» над водоймищем «Земплінська Ширава» (30 км від радянського кордону) вони найняли приватну дачу, в околиці якої Єва малювала краєвиди, а Орест закінчував одну зі своїх статей. Дружина 17 липня відправилася в недалеке місто Михайлиці портретувати свого знайомого. Орест провів її на стоянку рейсового автобуса (500 м від дачі), де вони попрощалися. Та до дачі він не повернувся. Через два дні його мертве тіло знайшли за два кілометри від дачі – у лісі неподалік села Винного. Лікар встановив смерть від паралічу серця. Поховали його лише при участі найближчої рідні на цвинтарі в м. Свиднику (де до виходу заміж жила дружина Єва). На могилі встановлено простий дубовий хрест з українським написом «Орест Зілинський».
Після похорону сім’я Зілинського письмово повідомила його друзів та знайомих про болісну втрату, поставивши на траурному повідомленні як мотто вірш Павла Тичини:
Хотів би я не так умерти, не в оселі,
А десь далеко, щоб ніхто не знав,
Щоб плакали не люди, лиш похмурі скелі
Та вітер інколи сумні пісні співав.
Некрологи про смерть українського вченого з’явилися в чеській, словацькій, західноєвропейській та американській пресі. Україна, як і українська преса Пряшівщини про нього завзято мовчали.
Я інтенсивно спілкувався з О. Зілинським від своїх студентських років. Він був консультантом, опонентом моєї курсової, дипломної та кандидатської праць. Пізніше ми разом реалізували кілька наукових проектів. Після його передчасної смерті я опублікував статтю про його життя і діяльність у варшавському «Нашому слові» («Орест Зілинський і Польща», 1978, ч. 4, с. 6–7), а до його 60-ліття з дня народження видав окрему книжку «Науковець з душею поета» (Бавнд-Брук, 1983).
В Україні та на Пряшівщині на повний голос можна було заговорити про О. Зілинського лише після розпаду СРСР і виникнення самостійної України. Асоціація україністів Словаччини, спільно з Музеєм української культури у Свиднику та іншими організаціями, у червні 1993 р. влаштувала дводенну міжнародну конференцію «Орест Зілинський і карпатознавство».

Оскільки майже всі праці О. Зілинського публікувалися поза межами України, його ім’я і надалі там було маловідомим. Того ж 1993 р. в журналі «Народна творчість та етнографія» (№ 5–6, с. 26–34) я опублікував мою статтю «Орест Зілинський і його внесок в українську фольклористику», яка, на жаль, не викликала очікуваного зацікавлення цим науковцем.
Причиною замовчування імені О. Зілинського був і факт, що він свого часу і в літературознавстві, і у фольклористиці перевершив українську науку. У т.зв. застійний брежневський період він публікував статті про репресованих українських письменників 20–30 рр. А це не збігалося з офіційною політикою радянської України. У фольклористиці він пропаґував нові методи дослідження фольклорних творів і явищ, які теж тодішній офіційній українській фольклористиці були чужі.
Та була тут ще одна важлива причина. На VI Світовому з’їзді славістів у Празі в серпні 1968 р. (в якому брало участь 1500 науковців із 26 країн світу) О. Зілинский улаштував зустріч україністів – учасників з’їзду з метою обговорення питання про заснування Міжнародної асоціації україністів, у якій брали участь україністи дев’яти країн. Голова делеґації славістів радянської України Іван Білодід заборонив своїм членам брати участь у зустрічі і вислав на неї двох спостерігачів (Володимира Русанівського та Григорія Вервеса), які негайно після виступу О. Зілинського суворо напали на нього, мовляв, запропонована асоціація матиме антирадянський та буржуазно-націоналістичний характер, і радянські україністи, маючи свій Український комітет славістів та Комітет культурних зв’язків з українцями за кордоном, ніколи не погодяться з її заснуванням. Міжнародну асоціацію україністів усе ж таки засновано 1991 р., а її першим президентом став той же В. Русанівський, який так завзято виступив проти її заснування двадцять років раніше.

Продовження в наступному числі «НС»

Поділитися:

Категорії : Лемки

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*