В. Зютек ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ 2010-02-27
{mosimage}Dziczka “Tradycyjne pieśni Z Ukrainy”, Konador, 2009, PL
Дебютне видання польсько-української співочої групи “Дичка” – це результат зустрічі кількох людей, захоплених традиційними українськими піснями, а також результат родинних зв’язків, які утворилися між співачками. Це теж ефект етнографічних експедицій в Україну. Цей гурт змусив мене переосмислити народний спів, сенс його пошуку, участь у курсах таких пісень.
“Дичка” – це гілочка, що відростає від материнського дерева. Група – це молоді дівчата під керуванням материнської руки Тетяни Сопілки.
Після того, як вмикаєш диск – почуєш п’ятнадцять українських пісень, які дівчата представляли під час курсів, зокрема, в Етнографічному музеї.
Я глибоко ціную велику пристрасть, з якою ці пісні збиралися й співалися, адже я сам – людина сильних захоплень в інших сферах, тому знаю, що це значить. Акт творення є чимось великим і беззаперечним, природним прагненням кожної групи передати частину своєї пристрасті на диск, підсумувати певний період своєї творчості й існування. З іншого боку – ці пісні я вже чув. У мене є вдома диски “Древа”, “Верховини”, “Веснянки”, “Буття” й “Божичів”. У “Традиційних піснях з України” – єдиний моноліт жіночих голосів, завдяки чому виникають асоціації з жіночими піснями “Древа”. Це ж та сама школа й ті самі пісні. Музичний музей? Мене цей диск трохи… підвів, немає в ньому оживляючого духу, це просто металеве кільце з традиційними піснями, які добре заспівані, проте чогось мені бракує… Скоріше візьму “ДримбуДаДзиґу”, “ДахаБраху” і навіть “Хутір”; а якщо схочу послухати традиційних пісень – то візьму “Верховину”, диски котрої вийшли набагато раніше, проте, незважаючи на плин часу, звучать для мене більш свіжо.
Я постійно стою перед дилемою: чи в містах треба співати точно так, як колись у селах співали? І чи треба цього вчитися, якщо люди в селах мали це просто в крові – чи треба взагалі перебирати цю манеру від них? Я, людина з міста, починаю втрачати зв’язок з культурою такого типу, яка стає для мене так само екзотичною, як і звуки Чорного континенту. Ці пісні – не про мене, вони – не про те, що мене оточує. У мене в місті є фольк- рок та гіп -гоп, місцеві різновиди диско- музики і трохи фольк -металу. З іншого боку – визнана класика, як “Древо” чи “Верховина”. Однак це тема, що далеко виходить поза межі диску “Дички”. Тому залишаю слухача з цим диском – нехай він його оцінить. Насамкінець хочу додати – я шаную працю авторів, що була зроблена, шаную також пристрасті групи, ще б охоче побачив живий виступ гурту – однак найбільшу радість принесло б мені поєднання такої музики з роком чи електрикою. Що теж свідчить, що диск “Дички” не залишає слухача байдужим, а змушує щось переосмислити. І це важливо.
“Наше слово” №9, 28 лютого 2010 року {moscomment}
