Марія Чорна ■ ПОДІЇ ■ 2011-10-28
{mosimage}
Минуло 50 років відтоді, як перші учні українських класів Загальноосвітнього ліцею ім. Ю. Словацького в Перемишлі отримали свої атестати зрілості й роз’їхалися по різних кутках Польщі, а то й по світі. Молоді, гарні, сповнені надії на хороше майбутнє. Роз’їжджалися впевнені, що десь колись у своєму житті ще зустрінуться, щоб позгадувати минуле. На цей момент прийшлося чекати півстоліття. Хоч наші класи не існували довго (від 1957 р. до 1964 р., лише чотири річники мали щастя дійти до кінцевих іспитів і складати екзамен з української мови), але і так роки, проведені в Перемишлі, дали кожному з учнів чимало: в місті над Сяном пізнали ми прекрасних друзів – дівчат і хлопців з усієї Польщі, а також відданих нам учителів.
Коли перші учасники з’їзду випускників увійшли до світлиці Народного дому в Перемишлі – Дозя з Ліська, Славко з Америки, Геля з Сянока, Віра зі Слупська, а далі Геня з Горинця, Маруся з Накла – ой, яка радість то була! Майже всі ми впізнали один одного! Цілуванням та обіймам не було кінця. А тут з’являються й нові групи – Маруся з Ельблонґа, Владзя з Пасленка, Теодор зі Стегни… Аж раптом стало людно, гамірно, весело. І так зібралося нас 24 людей – колишніх учнів, давніх друзів. Учасники мали нагоду подивитися виставку витинанок Марії Мричко – перемиської мисткині, – а потім зібралися біля виставки “Шкільні роки, зафіксовані в знімках”. На світлинах ми шукали себе і своїх приятелів з часів молодості. Більшість знімків зробив Петро Юрчишин, який тепер тепло згадував свій старий фотоапарат. Усі ми змінилися, посивіли, поповніли, але того вечора ми почували себе молодими, тішилися з нашої зустрічі. Згадували тих, кого з нами не було і тих, які відійшли у вічність.
На зустріч прибув Володимир Пайташ, який подарував нам свою книжку “Перемишль: відгомін минулого”. Михайло Козак нагадав історію школи, а наша шкільна подруга Надія Пашков’як – тепер вона називається сестра Романа – розказала про свій шлях до Бога. Сестра Романа довгий час перебувала в Римі, звідки привезла нам вервиці, які освятив владика Іван Мартиняк. Упродовж трьох днів з’їзду ми відвідали деякі місця, важливі для кожного українця. На військовому цвинтарі в Пикуличах поклали квіти, засвітили свічки воїнам, які боролися за волю нашого народу, а в Млинах поклонилися композиторові о. М. Вербицькому. Відвідали ми теж ярославську церкву, щоб помолитися перед чудотворною іконою Матері Божої “Милосердя Двері” та церкву в Хотинці, до якої сходяться вірні на моління від поч. XVII ст.
Відвідали ми й старий цвинтар у Перемишлі, на якому покояться тлінні останки наших учителів. Учасники з’їзду зібралися при капітульному гробівці, молилися за померлих катехитів, учителів та учнів. При могилі Семена Матейка його колишній учень Петро Юрчишин згадав учителя, який намагався ознайомити нас з українською географічною термінологією. Пізнали ми з ним, що таке “горизонталі” й “вертикалі”, яка велика та зелена Україна, а при цьому навчилися бути точними, систематичними у навчанні. Коло могили Олександри Проців колишня учениця Марія Керкош згадала, що ця вчителька, дочка професора української гімназії, довоєнна комендантка пластунів, проявила відвагу, навчаючи української мови в несприятливих обставинах. Далі ми зупинилися біля могили покійної Наталії Волошин Ожибко, над якою Маруся Божик розказала про талант учительки, її відданість у праці з учнями, розуміння потреби розвивати в них любов до пісні й художнього слова. Покійний Володимир Зиблікевич навчав латини тільки перший випуск, але Михайло Купчинський цього учителя запам’ятав як людину цікаву і мудру, досвідчену. Він мовив, що треба так у житті поводитися, щоб навколо мати тільки приятелів, а не ворогів. Над могилою покійної Ярослави Поповської Андрій Чорний згадав її як особу, віддану суспільній праці – зокрема, через популяризацію української музики.
Учасники з’їзду заглянули й до перемиської “шашкевичівки”, де вчаться тепер українські діти. З трепетом серця ми заходили в пороги і нашого ліцею, згадали щоденні “апелі”, однострої, директорку Е. Цайс, яка стояла при вході і вчила нас, як маємо кланятися, і перевіряла, чи наші шкільні емблеми рівно пришиті. Згадали теж учителя фізкультури, його постать з необхідним свистком і характерну ходу. Перед очима поставали образи всіх учителів, класів, уроків та сцена, на якій наш шкільний хор виконував пісні “Червоні маки” і “Я шахтарочка мала” тощо. До пізнього вечора ми згадували свої молоді роки, проведені в перемиській школі.
У неділю, після Служби Божої, яку владика відправляв у нашій інтенції, ми пройшлися вулицями Перемишля, увійшли на Татарську гору, де розгортається краєвид міста і присілків. Віднайшли місця наших шкільних прогулянок. Багато відтоді змінилося: і місця тепер не такі, і гора стала ніби якась менша, дерева дуже виросли. Може й появився деякий жаль, коли ми зга дували про своє минуле, але відразу думки повеселішали, бо ми тут стали більш дозрілими, досвідченими, живемо у вільні часи. І з такими міркуваннями зійшли ми з гори у город Марії та Андрія Чорних, де закінчили нашу пригоду, названу “Товариська зустріч учнів з українських класів Загальноосвітнього ліцею м. Перемишля”.
“Наше слово” №44, 30 жовтня 2011 року {moscomment}
