Богдан Гук ■ ГРОМАДА ■ №22 2016-05-29
Екуменічний дім суспільної опіки сестер-служебниць у Пралківцях під Перемишлем почав працювати 2004 р. Якщо подивитися на його сучасний стан, коли будівництво завершене, можна побачити, що це чи не найбільший будівельний проект, здійснений у середовищі Греко-католицької церкви у Польщі. Дуже вдалий проект.
Вінцем процесу опіки над тілом і душею мешканців дому стало освячення каплиці «Двері Милосердя». Правда, у ній від років відправляються греко-католицькі богослужіння, проте щойно 7 травня перемисько-варшавський митрополит УГКЦ Євген Попович і священики зібралися, щоб разом із сестрами, мешканцями та їхніми гостями освятити новий престол та іконостас. Твором львівського іконописця Степана Юзефова милувалися цього дня всі, бо він гарно вписується м’якими барвами в загальний настрій просторого ясного будинку.
Сповнивши престол, куди закладено мощі мученика Йосафата Коциловського, пахучими оліями, священики обійшли у процесії весь будинок, зупинилися перед входом до каплиці «Двері Милосердя», де молилися за те, щоб каплиця дала радість усім, хто її потребує в смутку. Дуже добре розуміли потребу душевного скріплення ті, хто вів за руку слабосилого батька або стояв за возиком, на якому сиділа мати. Цього дня тут присутні були молоді люди, які розуміли старість власних батьків і хотіли знайти для них якнайкращу опіку.
Освятивши храм пралковецького центру, владика Попович представив богословський погляд на місце дому у спільноті та Господньому плані спасіння:
– Сьогодні слава Господня ввійшла у цей храм, де Господь перетворює слабкість і неміч людей у свою велич. Сюди Він сходить, тому що прагне зазнати приниження себе, сходить у людську негідність, щоби підняти людину до своєї величі. Він тут буде постійно віддавати себе як жертву немічним, щоб увесь їхній біль прийняти на себе. Тут страждання Бога зустрічається зі стражданням людей.
Людське страждання не робить різниці між греко-католиками, протестантами, православними чи римо-католиками. І тому дім опіки відкритий для всіх, незважаючи на різницю віросповідання. Сказано – він екуменічний.
За це сестрам-служебницям і тим, хто допомагав їм, дякував владика Богдан Дзюрах, секретар Синоду владик УГКЦ, а також настоятелька чину, сестра Тереза Слота. Владика Попович вручив їм грамоти.
– Неможливе стало можливим, – каже мені про Екуменічний дім суспільної опіки у Пралківцях о. Богдан Батрух з Люблина, без якого також важко уявити собі постання цього будинку. – Це колективна справа від початку і до кінця. Правда, старші українці, пам’ятаючи Акцію «Вісла», не завжди хочуть тут мати співмешканцями поляків, але їхні потреби сьогодні є такі, що треба дбати про себе і мати місце, де їм поможуть. Є такі сім’ї, і тут не йдеться про небажання дбати про батьків, а про те, в які умови ставить ці сім’ї нинішній час, що навіть попри бажання діти не можуть надати своїм батькам допомоги. А потреби в допомозі – великі. Я часом бачив на реколекціях у парафіях на західних землях, скільки є немічних людей.
Сестра Софія, настоятелька пралковецького дому опіки, говорить, що сьогодні тут живе 67 мешканців. А загалом він може прийняти 70 немічних або самотніх людей. Вона також звертає увагу на його суспільне функціонування:
– Ми – традиціоналісти. Вважаємо, що віддавати наших старших родичів під опіку інших, це кривдити їх. Однак вони самі, часто дуже-дуже самотні, так не думають, бо хочуть бути серед людей. І в нашому будинку вони знаходять опіку, догляд, реабілітацію і, як видно, молитву…
Я підійшов до возика, на якому сиділа старенька пані. Під час богослужіння нею опікувалася інша жінка, також немолода, як виявилось, її дочка Ірена.
– Моя мама – це одна з останніх зі списку Шиндлера… В цьому будинку – прекрасна опіка. Я своїм дітям уже сказала, що хотіла би тут прожити свою похилу старість, тому що тут усе таке одухотворене… ■
