Адам Вєвюрка ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ №48, 2015-11-29
Колі наши транспорти в 1947 році іхалі на захід з рідних стран, то нашмарену землю на т.зв. Зємях Одзисканих трактували як чужу, лем на кус – бо ся вернеме. А як почали ся переміщати до містечок чи векших міст, то помалу деякі навчиліся почутя страху. Штоб ніхто не знав, ким я є! І тот страх, на жаль, ся лішив в них, в іх дітях, внуках і правнуках до внеска.
«Наши транспорти» не вивезено на валбжиску землю. А треба знати, што то бив і є до внеска специфічний регіон. Люде тут від віків цінили працю і почутя дбаня про спільне добро. Вірили, што кожен може збудувати своє щастя, лем колі шанує другого. Для того німецка партія нацистска не могла ту за барз найти своїх симпатиків в 30-х роках, бо в тих людях било за мало почутя культу арийскости.
Поляки спозерали на Валбжих, як на багацтво угля брунатного, хоц юж німці гітлєровски вважали, што то не економічна корист для держави. Комуністична політика влади ставляла на тяжкий промисл та на вугель. Не смотрила, што то є неекономічна дорога в таким загальнодержавним вимірі, а до того брунатний угель є ціж барз шкідливий для люди і природи. Влада притігала до Валбжиха люди барз добрим соціяльним вспертям. Хоц тото вшитко било неекономічне, однак людям жило ся барз добрі. Тото житя ціж притігало наших – скоро мешканя, добра заплата, додатки на вшитко. Наши люде приїжджали там і, на жаль, скоро забивалі, ким є, хоц спочатку шукалі рідной церкви, а била лем втовди православна, бо греко-католицка била заборонена в Польщі, для того вшитки там ходілі. На літургії православной било не раз 300 осіб. Ким билі тоти вірни? Напевно не вшитки з Акції «Вісла», бо треба знати, што прибилі часто «поляки» з СРСР, котри, колі сварилися, то лем по-украіньски. Мали вони до смерти духовний зв’язок з украіньском традиційом, а деякі мают до внеска, та кус і не лем кус, украіньской крові в собі. На літургію приходили ціж росіяне, білоруси, греки, жиди зі Сходу, македонці.
Православна літургія правила ся від 1948 року в понімецким костелі при вулиці Владислава Реймонта. А священиками билі: о. Стефан Бєгун, о. Антоній Аніськєвич, о. Петро Соколовскі, о. Євген Цебульскі, о. Анатоль Козіцкі і до внеска о. Марко Цєсьляк. В році 1994 оген знищив святиню (дах). Тота трагедія створила ціж думку, штоб відбудувати, а може збудувати нову святиню. А тота церква для парунадцат родин має биті в спалених мурах евангеліцкого костела. Архітектом є д-р Єжи Усьцінович з Білостока. Нова церква, як ротунда, буде мала 88 м2, а руїни понімецкого, спаленого костела мают 462 м2.
Думам, што то добра думка, бо вчит толеранції і вказує, што поляки не мают права не достерігати, што інши люде – народи – є в Польщі і ціж мают право дбати о памят свого рідного етнічного вікового житя в польскій державі.
Греко-католицка парохія почала діяти допіро від 1999 року в каплиці отців пальотинів при вулиці Познаньскій, 15. Священиками билі: o. Петро Крик (гнесьній владика) (1999–2000), о. Аркадій Трохановскі (2000–2001), о. Богдан Галушка (2001), о. Іван Ключник (2001–2013). На жаль, внеска в Валбжиху немає греко-католицкой відправи.
Наши люде думали, што то на тій землі немає украіньских слідів. Не знали, што там на валбжискій землі і в Судетах ціж лежат украіньски жертви ІІ Світовой війни. Билі то полонени вояки, або вязні концтабору Ґросс Розен (там билі ціж лемки). Треба знати, што тот концтабір бив барз тяжкий. Хоц може не повинно так ся писати, бо кожний концтабір будовано, штоб вбив, вимордував як найвеце люди. При тим концтаборі, які діяв у роках 1940–1945, бив каменьолом, в яким працювали вязні. До 1 мая 1941 року, колі став самодільним, бив фільйом концтабору Сахсенгаусен. В роках 1941–1942 Ґросс Розен бив невельким концтабором. Вязнів використувано до праці в згаданим каменьоломі, але і не лем там, бо ціж в фабриках Сіменс унд Гальске та Бляупункт. Барз скоро мордувано жидів та вязнів з Червеной армії (десі 2500 люди), в якій било ціж дуже наших люди. В 1944 році Ґросс Розен мав понад 100 підконцтаборів-філій. Тоти філії мали різний статут, меджи іншима, як табори праці, хоц і там смертельніст била велька. В Ґросс Розен діяло ціж крематоріюм, порохи з якого нацисти розсівали як навіз по полях гнесьной Роґозьніци і Стжеґома.
З концтабору неможливо било втечи, бо всяді по селах билі лем німці, які зо страху або з симпатії до нацизму видавали вязнів. Колі німці прегривали на фронті всхідним, почали прешмаряти десятки тисячі вязнів зо всхідних концтаборів на захід, в тим до Ґросс Розен. Найгірше трактувано жидів і солдатів Червеной армії. Німці мали того свідоміст і творили в таборах праці меньші нацйональні табори. Так било в Боґушові-Ґорце, де бив табір французкі, польскі і украіньскі. Вшитки філії Ґросс Розен билі наставлени на примусову працю на Дольним Слєску і в горах Судетах.
І тут починаются таємниці, які до внеска до кінця не розвязано. Била ньом будова у велькій таємниці комплексу «Рісе» в Горах Совіх. До внеска історики ся сперают, што там мало биті. Чи нова кватера Гітлєра, чи фабрика новой броні V-2? До внеска лішили ся лем тунелі, частинно затопени водом, або засипани. Ціла земля Судетів і Валбжиха скриват дуже таємниць, які будят в людях мрії о закопаним, або затопеним багацтві, зрабованим през німців.
В остатніх місяцях ціла Польща, і не лем Польща, є під вражиньом золотого потягу, закопаного десі коло Валбжиха. З цілого світа приїжджают телевізії (навіт з Японії), штоб крутити програми про тоту подію. Влада Валбжиха лем ся тішит, бо має безплатну рекламу міста і околишніх ґмін. Навіт війско мусило стеречи лісів, штоб люде іх не знищили, так дуже люди там хтіло влойти.
Тото зацікавліня може і ціж нам поможе достеречи та вказати на світ вклад нашого житя на тій землі, як і пробудити памят про украіньски жертви, які часто є безіменні та не мают свого гробу, бо часто німці іх вбивали в тих підземних тунелях. Не раз в Судетах і в лісах можна найти пороснени мішки з ціментом, які свідчат, што колісі там працювали вязні. А скандальом є, што приватні продано землю, де колісі став барак і збудувано там хижу. Може тоти мішки носили наши люде, а може представники інших народів? То не важне, бо вшитким ім належна є памят і хвиля молитви. А золотий потяг і скарби – то не дар, лем свідоцтво вкраденого майна, терпіня і смерти тисячи люди. Не забивайме про тото!
