Юлія Боєчко ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ №30, 2016-07-24
Вечір-реквієм, присвячений 70-річчю депортації лемків та бойків «І біль, і сльози – крізь роки», відбувся в Обертині – містечку на Прикарпатті. Його підготували Галина Гриліцька, Оксана Стефанівська і Марія Клим, рідні яких були насильно переселені з Закерзоння в Радянську Україну. Станом на 1946 р. до Обертинського району прибули 192 родини.
Тільки до самого Обертина прибуло 50 родин із сіл, як-от Дзвиняч, Ставки, Шуминка, Тирнова Нивка, Перечинка, Воля-Цеклинська, Фолюш, Перегримка.
Прибували українські родини і в наступні роки. Поселялися також і в сусідніх від Обертина селах – Живачеві, Хотимирі, Підвербцях та Ісакові.
Вечір-реквієм розпочався з того, що в переповненому залі Замку Злати зазвучала п існя «Чуєш, брате, мій» на слова Богдана Лепкого у виконанні славнозвісної Квітки Цісик. Ведучі Лілія Дзяма та Оксана Мізерак (прізвища по чоловіках, родичі яких – так само переселенці) нагадали присутнім, що «Лемківщина – край, омріяний в думках, возвеличений материнськими та батьківськими спогадами й оповідями, де жили віками діди і прадіди». Ярослава Галик у книжці «Лемківщина – край наших предків» пише: «Коли мама або тато говорили про Лемківщину, то завжди казали, що це було „дома”. Скільки любові і поваги до рідного краю, скільки ностальгії було вкладено в це коротке слово „дома”!»
Там, дома, були високі гори, чисті ріки, багаті ліси, де «корови їли ясири (чорниці), малини та біляки (білі гриби), де був дім і світлиця, де були хлопці і дівчата, де були щастя і любов, лишилася їхня молодість і душа».
Зустріч присвячено чудовому краю, якому народилося чимало обертинців, які були змушені залишити рідну землю, та понині в серці їхньому живе ностальгія за найсвятішим – Батьківщиною. Судилося їм покинути рідну землю прадідів своїх, яку віками обороняли і не покидали на поталу навіть перед страшними татарськими нападами. Тут кожний камінь, кожне дерево, кожна могила шептала мовою століть-віків. Та їм довелося шукати щастя в чужому краї.
Знищені, знесилені, застрашені, збіднілі, незрозумілі в новому оточенні та не розуміючі цього оточення, вирвані з коренем з рідної землі і кинуті напризволяще на новий ґрунт, вони з натугою хапалися за землю і потихеньку починали підніматися. Так зламану квітучу рослину, вирвану з землі, кидають обабіч дороги, і вона або мусить вижити, або гине.
Жодна етнографічна група українського народу у ХХ ст. не зазнала стільки горя і трагедій, як лемки і бойки. Їх доля склалася трагічно. Розселяли їх від Одри до Дону. Вони були приречені на тотальну асиміляцію. Та все ж таки через гони літ лемки і бойки зберегли свою самобутність, кращим проявом якої є пісня. Однією з них є лемківська пісня «Пливе кача…», яка в кожного тепер асоціюється з Майданом.
Обертинці слухали її в записі у виконанні гурту «Черемшина». Згадували старожили про свої землі, слухаючи вірші про Лемківщину у виконанні Романа Дзями.
Травень 1945 р., коли антигітлерівська коаліція раділа перемозі над фашизмом, для лемків і бойків, які близько півтори тисячі років жили на західних схилах Карпат, приніс такі чорні дні, яких вони не знали за всю свою історію. Вперше вони не орали і не засівали власних полів. Глибокий сум огорнув душу. Ця земля стала схожа на великий цвинтар, на якому поховано не лише минуле, але й сподівання на майбутнє. Більшість переселенців, майбутніх обертинців, спочатку виселили у Ворошиловградську (тепер Луганську) область. Звідти вони втікали на Прикарпаття.
Більшість українців не бажала залишати землю своїх прадідів. Збоку влади, і радянської, і польської, принцип добровільності був значно порушений. Тривало примусове виселення.
УПА провела роз’яснювальну акцію проти масового виїзду. До лемківського та бойківського люду вона видала відозву, в якій говорилося: «На наших очах діється нечуване безправ’я. Проти волі вікових власників західних областей українських земель кровожадна Москва торгує цією землею і життям тисяч українців. За наказом Сталіна виганяють вас з рідних хат, відбирають власне поле і хліб та роблять з вас бездомних бурлак.
Тут кожний камінь, дерево, могила шепчуть до вас мовою віків. І зараз ви те все мали б покидати? Чи ж вам не жаль? Українці! Нікуди не виїжджайте, бороніть рідну землю і рідні хати! Не шукайте щастя там, де його немає! Умирайте там, де родились ви і ваші предки!»
На кінцевому етапі виселення набрало форми етнічної чистки. Часто у стані панічного страху перед смертю українці цілими сім’ями з дітьми, у відчаї покидаючи майно, тікали в ліси, вглиб Польщі, на захід, до німецького кордону і в Європу; цілими селами нелеґально переходили кордони (радянський, словацький), шукаючи порятунку.
Степан Горбаль, батьків якого – Івана та Анастасію – переселили у Ворошиловградську область, поділився спогадами. До батьків, у яких на той час вже було п’ятеро дітей, ввечері прийшли російський та польський жовніри і сказали, що дають три дні на виселення. А вранці сказали, що потяги прибули і потрібно вирушати негайно. Обманювали, що людей повезуть недалеко від кордону, що за якийсь час вони повернуться додому. Прибуття в шахтарський край, куди їх переселили, було шоком для всіх. Високодуховні, морально чисті хлібороби, котрі вміли все робити, потрапили в бандитський район, де люди обкрадалися, билися між собою, де ніколи не було храмів. Усього рік пробули там родини переселенців. Іван Горбаль поїхав шукати кращих земель. Звідси, з Прикарпаття, написав дружині листа: «Продавай усе, ми переселяємось. Тут, куди приїдемо, можна жити. Люди – духовні, церква є». В Обертині в повоєнний час була греко-католицька церква, римо-католицький костел і синагога. Поляки, вірмени, євреї та українці жили у великій згоді. Так сім’ї Горбалів, Даниляків, Дзямів і багатьох інших потрапили до Обертина.
Вірш «Чом нас, бідних, не навчила…» прочитала Надія Кулик на підтвердження цих слів.
У жовтні 1945 р. через окремих підпільних кур’єрів УПА всім закордонним представництвам у Варшаві вручено звернення, написане англійською, французькою та німецькою мовами,
– «Відкритий лист українців до всього культурного світу!» У зверненні сказано: «Нас викидають насильно з наших хат, б’ють до смерті жінок, дітей і старих, навіть немовлят, відірваних від грудей матерів; арештують наших священиків і єпископів; грабують наше майно; змушують виїжджати проти нашої волі до Совєтського Союзу на поневіряння і загибель». Однак міжнародна громадськість мовчала…
І при цій мовчазній згоді злочин проти лемків та бойків завершено. Але серце цього народу болить як незагоєна рана, тому що до цього часу ніхто не дав політичної оцінки тим подіям, ніхто не просив перед ними вибачення за цю трагедію, ніхто не відшкодував ні матеріальної, ні моральної кривди.
Покоління, яке пережило депортацію, перенесло тяжкий духовний і фізичний злам, знайшло в собі сили відродитися, дати початок новим поколінням. І ось їхні діти в Україні нині піднімаються та здобувають знання, освіту, вони хочуть знати, бути, мати, діяти… В їхніх жилах нуртує вперта гаряча лемківська і бойківська кров, кров наших гордих пращурів з карпатських Бескидів. У цьому наша сила духу.
Всі присутні з насолодою послухали у відеозаписі пісню «Лемківська доля» на слова Анатолія Ядловського у виконанні дуету «Червоне і чорне» (Ярослав та Валентина Теплі) з Житомира. Пісня «А я їду селом» прозвучала у виконанні Богдана Яворського. Попурі на теми українських пісень виконали Галина Татарин та Оксана Білокучмяк. Мати Оксани – Юстина (з дому Мусява) переселена з Перегримки Ясельського повіту. Композицію «Заграйте мі гушлі» виконав танцювальний колектив Обертинського будинку дитячої та юнацької творчості, а працівники Обертинської бібліотеки подарували лемківську пісню «Нес мене, коничку, нес». Танець «Аркан» виконали діти із сусіднього села Яківки. Роман Яцик зачитав власні вірші.
Народний депутат обласної ради, уродженець Обертина, Богдан Станіславський запропонував установити на Нетребівці (частині Обертина, де найбільш компактно проживають лемки), пам’ятний знак депортованим. Його ідею підтримала більшість присутніх.
Завершився вечір пам’яті словами з «Молитви лемкині» бескидської берегині Катерини Русин: «Боже! Наділи наших дітей, внуків і правнуків всіма дарами Святого Духа – мудрістю, розумом, мужністю, знаннями, побожністю і найголовнішими чеснотами людини – вірою, надією, любов’ю!»
Обертинські нащадки лемків та бойків, хоч і розсіяні по світі, хочуть знати своє коріння, історію, свій край. Вони приїжджають на Лемківщину, ходять прадідівськими стежками, відчуваючи тепло рідної батьківської землі. Вони віднаходять старі церкви та прадідівські могили, моляться за душі предків і співають милі лемківські та бойківські співанки на лемківських ватрах в Монастириськах на Тернопіллі та Ждині (Польща). Обов’язково розповідають дітям, онукам історію свого роду і всього народу. ■
