Олександр Маслей ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ №9, 2015-03-01
Вечер был студени і місячни. Горы біліли біліцькым сьнігом. Морозу велького не было аж так, жебы букы тріскали. Переіжджалєм побіч Дебры і Фешівкы, покля заіхалєм під Кланец до Василя.
Василь
Василь метал дырва до пеца, смеречына в огню тріскала як фрас. Жена Василя, Євка, заставила стіл богато ідлом, вечерялизме. Бесідувализме о тім, што діє ся в голові москаля, чом такі сьвіт марни. Од никаль помочы, сусіде підсьміхуют ся, нихто не хце ся з москальом бабрати.
Василь повідат мі так:
– Знаш, хтіл бым быти старым, добрым, дорогым, червеным винком, такым, котре юж є так, як я, старым річником. Взял бым го на гостину. Хтіл бым, жебы москаль Путін го пил, бо він такы винка любит, а як бы ґылтал тото винко, товди бым позволил му ся тым винком задусити.
– Таку біду на нашых люди спровадил… З мойой родини люде гынут під Марюпольом. Тілко циґаньства бесідує сьвітови, нич гад ся не встыдат, до причастиї иде, сьвічку запалят за мир…
Василь як зачал нагло бесідувати, так і нагло скінчыл. Яв зас метати дырва до пеца. Його жена Єва повідат:
– Ой, Василю, Василю. Чом єс такі ненавистни, мариняч? По-мойому, то лем зьвірина нерозумна і дика. Путін стратил любов, або єй николи не знал, Василю. Чловек без любови забуде навіт дорогу до свойой хыжы… Колиси чыталам книжку і там єден мудри писал: «треба одповідати за тото, што ся повідат і за тото, што ся не повідат». Знаш, Василю, штоси видит мі ся, же Путін сьпішыт ся штораз барже, лем жебы самого себе не выпередил…
– Но-ле, – рече Василь, – ту мы бесідуєме. Ци він до кінця здуріл, князь Володимир охрестил ся на Кримі, но малом не пукнул зо сьміху, – повідат Василь.
– Чул єс тоту анеґдоту, – бесідує дале.
– Яку? – питам.
– Та тоту, што амбасадор Україны оповідал в ООН.
– Ні.
– Амбасадор Україны так оповідал в ООН на засіданю комісиї безпекы: «Князь Володимир приїхал на Крим в липни, было барз горячо, то пішол до моря выкупати ся. Розобрал ся на берегу моря, покупал ся, выходит з моря на берег і смотрит, а його убраня не є! «Росияне вкрали!» – повідат.
«Протестую, товди Росиї не было!» – кричыт амбасадор Росиї.
«Дякую,– одповідат амбасадор Україны – тотом хтіл почути од амбасадора Росиї»…
Зосміялизме ся до розпуку і замовкли.
Зимовий пізний вечер принюс нам сон, полягализме. Ранкове сонечко заясніло на чыстім безхмарнім небі. По сьніданю поїхалєм вздолж Чертижа і Каменного верху. Лісы обсыпаны сьвіжым сьнігом дримали спокійно. Неодгорнений сьніг на дорозі скрипіл під колесами авта. Выїхалєм на Чарну над Ясюнком. Село в долині, стиснене легкым морозом, давало знати, же жыє дымом з коминів хыж, які пахніл буком. Лишылєм авто при дорозі і пішол попід ліс. Всяди сліды заяців і ратиць серен, але взрілєм тіж пятий пазур волка на сьнізі. Терориста, подумалєм, нюхат за здобычом, жебы ту дашто выдерти з Бешкіду, як москаль з Україны…
Андрий
Андрий замітал сьніг зо стежкы на подвірю. Піднюс голову як єм затримал ся під його обыйсьцьом. Смотрит, з зацікавліньом і в кінци пізнал ня, розвеселил ся зараз, шмарил мітлом і підходит до мене. Привитализме ся, а він одразу попросил ня до хыжы.
Андрий зараз поставил чайник на бляху, дошмарил до шпаргета більше дров, і зьвідує ся, кава ци гарбата?
– Кава, – одповідам.
– Бесідуй, што там чути?
– Та я приїхалєм до тебе, бесідуй што ту чути?
– Та добрі же-с заїхал, бо не мам нич такого до роботы, а заран зас має курити, то позарани буду мал грубшу роботу зо сьнігом.
Яв скоро рушати ся і за недолго на столі было вшытко до гостины і палюнка тіж.
– Андрий, – повідам, – не можу випити, бо автом іхам.
– О ні, – повідат, – випєш зо мном, бо-с ся нераз обіцювал, же заіхаш, а николи-с не приїхал, не хцеш хыбаль мати попробиваны колеса в авті? Недавном паця бил, спробуєш выробів.
– Є, а може на подвіря вїхам автом, жебы никому на дорозі не заваджати, што?
– Є, но-ле, юж отворям загортку.
Вїхалєм на подвіря. Андрий зробил каву, налял по погарику, ял оповідати, што нового в нього. А же вовкы на осени счеревили му три уці, а же дикы зрыли бандуркы. А же Унія каже му робити тото, што она хце. В кінци зачал нарікати на єґомосьця, бо на казаню рюк, же москаль обєднує цілу Русь.
– Но як думаш, Андрию, «ци кусат ся тоту руку, што тобі істи дає»?
Андрий на то рюк, же «винен цілий захід і його фільозофія, ґваранциї».
– Они все дают ґваранциї, а як прийде што до чого, то товди обходят ся з бандитом так, як моя жена з курячым яйцьом… Іхня фільозофія – загальніст, єдніст і ціліст – повідают, лем николи гади не додают – обоятніст…
– Смотр, – юж рік москале провадят війну в Україні, а тоты зо заходу пишут по газетах, же то сепаратисты і не знают, хто аґресор? Як ту іх не проклинати? Санкциї выдумуют так, як мі Унія на молоко, же за дуже надою, то кару заплачу!? А смотр ся, як скоро забывают Крим, о Кримі юж не бесідуют; зострілили малезийскі аероплян – и тиша. А тот цілий міністер Лавров, таж то так дурит як Ґебельс… Юж забыли, як то Гітлєр нима розгрывал, цяцькали ся, а потім сьвітова війна…
Навіт не подумалєм, же в Андрия тілко добрых емоций… Змеркало. Андрий пішол позамыкати по обійсьцю. По вечери вказал мі свою бібліотеку.
– Більшіст тых книжок покупувалєм на «Ватрі». З них вычыталєм, як тяжка доля спіткала наш народ в ХХ столітю і як драматична І Сьвітова війна, білшовицка ребелія, голодоморы, ІІ Сьвітова війна, переселіня до союза, Акция «Вісла». Тілко мільйонів нашого народу вымордували москалі… Москалі тепер, в ХХІ столітю, напали на Україну, зас зачынают нас мордувати і повідают о нас «бандерівці». А тоты дуракы зо заходу не збабрют сой рук, так як колиси за «Данціг»…
Потім Андрий розпалил в коминку, сілизме за столом, дискусия была юж меньше драматична.
Вышлизме на подвіря, небо розсьвітляли зьвізды, місяц ищы не вызріл зо за Завірша.
– Посмотр, – повідат Андрий, – як бы тот Путін вышол на подвіря так, як мы, і посмотрів на небо в такі крас вечер, як гнес, то думам, же взріл бы втовди, які є маціцькі. Хтоси тоты зьвізды поукладал, вшытко гын жене так окропечні скоро, Земля раз на рік облітує Сонце! Може зрозуміл бы, же то не він поскладал тот сьвіт, а Господ Бог… А він лебеді, дурбак, вчыт перхати…
Потім обізрилизме вісткы на україньскім каналі «5» і полягализме спати. Ранком, коли єм отворил очі, в хыжы было тихенько. Вышолєм на подвіря.
– Дай Боже добриден!, – чую од стодоли.
– Дай Боже!, – одповідам.
Андрий накормил і опорядил худобу. Посьнідализме і потім ищы полуденок, а по міцнім попращаню рушыл єм в дорогу. По дорозі лісы не были юж обсьніжены, заїхалєм на ватряне поле. Крас, чыстісє і синє небо над ватряным польом мене захопило. Пристанулєм і подумал о вчерашні Андрийові бесіді. Треба буде смотріти в небо вечером… Молити ся за терористами… Може зрозуміют, што буде з нима, як колиси з німцями… О што тебе, читачу, тіж прошу. ■
