{mosimage} Володимир Пилипович, Зелене око і чорний кружок. Галицькі музичні miscellanea, Товариство “Український народний дім”, Перемишль 2011, 191 с.

Книжка Володимира Пилиповича з цією інтриґованою назвою вийшла минулого року заходами Товариства “Український народний дім” у Перемишлі. Про її вартість більше говорить підзаголовок – “Галицькі музичні miscellanea”. Ця публікація є захоплюючим документом розвитку української фонографії в Галичині й не тільки – від 30-х рр. ХХ ст. аж до початку епохи компакт-дисків.

“Зелене око – це зеленого кольору лампочка у старих радіоприймачах, і чорний кружок – це очевидно давні, чорні, шлакові та вінілові платівки”, – пояснює у вступі Пилипович, розповідаючи читачу про своє захоплення записами, що почалося ще в 60-их рр. під впливом славнозвісних передач Радіо Люксембург. Після переселення до Перемишля автор відкрив для себе багатство української фонографії – спочатку на старих, вінілових платівках, пізніше на компакт-дисках – а наслідком цього зацікавлення стала обговорювана тут публікація.

Перша частина книжки документує ситуацію української музики у львівському радіо у 30-х рр. та проблеми українськомовних передач у Польщі, а також представляє українські радіоприймачі, що вироблялися в той час. Пилипович пише: “Список виконавців та творів показує, що все ж таки українська музика в міру часто звучала в ефірі. Виконувалися твори композиторів XVIII-XIX століть, але найчастіше звучала музика сучасних українських творців. На відміну від ситуації на тодішній радянській Україні”. Надзвичайно цінними є вміщені тут передруки текстів з української преси міжвоєнного періоду – зокрема стаття Василя Витвицького “Українська музика в програмі радія”. Пилипович підкреслює роль Витвицького в дослідженні української фонографії – він був першим у Галичині, хто підняв тему впливу радіофонії на пропаґування музичної культури. Чергові тексти – це і довші аналізи, і короткі згадки у пресі про передачі з українською музикою; звертають увагу численні статті, що стосуються ситуації українськомовних передач у польському радіо, як, наприклад, відозва з 1932 р. “Домагаймося українських радіопередач!”, опублікована в тижневику “Неділя”, або “Радіо в українській школі” з газети “Новий час” з 1936 р. Автор наводить також реклами з тогочасної преси українських радіоприймачів (деякі з них репродуковані також як ілюстрації, що значно підвищує цінність публікації).
Другий розділ присвячений записам української музики на платівках варшавської фірми “Syrena Rekord” у другій половині 30-х рр. Пилипович наводить опублікований 1938 р. повний каталог платівок, попереджуючи його цікавим аналізом репертуару та кількома джерельними текстами, зокрема подає інтерв’ю з Іваном Охримовичем – дириґентом львівського хору “Сурма”, який зареєстрував переважну більшість згаданих вище записів. Крім цього колективу, у каталозі можна знайти платівки Митрополичого хору варшавської церкви, соліста варшавської опери Володимира Качмара, бандуриста Михайла Теліги або гуцульських ансамблів з села Жаб’є (теперішня Верховина).
Українська музика в 30-х рр. появлялася також на платівках німецьких фірм “Odeon” i “Parlophon”. Ці записи, виконані “Українським хором” Дмитра Котка, автор документує і обговорює у третьому розділі.
Наступний розділ – “Український звукозапис” – це панорама української фонографії у післявоєнний час. Пилипович представляє тут основну джерельну публікацію, що стосується теми – “З історії українського звукозапису та дискографії” Степана Максимюка – та коротко обговорює історію українських записів, що вийшли у Сполучених Штатах і Канаді, а також платівки з українською музикою, що були видані в Польщі у 70-80-х рр. Автор так згадує випуск першої платівки “Журавлів”: “Пам’ятаю, яке було піднесення серед української громади в Перемишлі, коли прийшла вістка, що платівка вже видана й можна складати замовлення”…
Надзвичайно цікавим доповненням публікації є подана в чергових розділах кореспонденція Володимира Пилиповича з ключовими для дослідження української фонографії особами: В. Витвицьким і С. Максимюком. Старанно видану книжку доповнюють численні ілюстрації, серед них репродукції реклам, обкладинок платівок і каталогів, є теж список першодруків (деякі розділи автор публікував уже раніше в українських та польських наукових видавництвах), а також список ілюстрацій та покажчик осіб і географічних назв.
“Зелене Око і чорний кружОк” – це захоплива література, криниця знань з історії української фонографії. Виразно помітне тут захоплення автора, який переказує його таким чином, що неймовірно втягує читача. Не переоцінити вагу публікованих у книжці документів, цікавих не тільки для істориків чи музикознавців – вони становлять цінний запис життя українців у Галичині міжвоєнного періоду.

“Наше слово” №31, 29 липня 2012 року {moscomment}