Людмила Лабович ■ РОЗМОВА ■ №8, 2017-02-19
Понад два роки тому видав книжку про своє рідне село Курашево на Підляшші, невдовзі з’явиться чергова його публікація, присвячена трьом іншим місцевостям у ґміні Чижі. Автором книжок є Юрій Плева, лісник за освітою, котрий від років цікавиться минулим підляського села.
Людмила Лабович: Наприкінці лютого в Чижах відбудеться презентація твоєї другої книжки «Lady, Leniewo, Podrzeczany. Na bielskim hostinciu». Як з’явилося зацікавлення історією своєї «малої батьківщини»?
Юрій Плева: Важко сказати. Просто історія завжди мене цікавила. Коли я був малий, у селі почали з’являтися перші телевізори. Я жив на колонії (хуторі) і найчастіше ходив у Вільки (це така мала місцевість між Курашевом і Тривежею) до Васі Дмітрука, у якого був телевізор. Там збиралися люди, які приходили дивитися телебачення, передусім, фільм «Чотири танкісти і пес». Після фільму сільські дядьки починали говорити про війну, яку добре пам’ятали. Як німці прийшли, як совєти прийшли. Мене тоді дивувало, що люди доволі добре згадують німців, але погано говорять про червоноармійців, які пили багато горілки, від людей з Вільки забирали кури і свині, а також лякали дівчат, отже ті мусили тікати з села, щоб їх не зґвалтували. У школі говорили по-іншому. Другий важливий момент – це коли вчителька у школі попросила зібрати спогади старших людей. Я поговорив тоді зі старшою жінкою у Вільці, яка розповіла мені про «біженство». Такий був початок моїх зацікавлень. Історія цікавила мене все життя, передусім ця локальна. Коли появлялася якась книжка на цю тему, я купував її.
Коли ти почав заходити в цю тему глибше, тобто збирати старі фотографії, шукати матеріали в архівах?
Це сталося випадково. Я купив сканер, бо хотів зісканувати свої фотографічні неґативи, і подумав, що, при нагоді, зісканую старі фотографії, які маю. Потім – фотографії найближчої сім’ї. Урешті почав питати інших людей і постала доволі велика колекція, на яку склалося кілька тисяч фотографій. Кілька років тому на фотографічному папері надрукував я частину цих найцікавіших і коло церкви в Курашеві зробив виставку. Там стоїть старенька хата. На її стінах я повісив ці фотографії. Це було на Проводи. Приїхали люди не тільки з села, приходили, дивилися з великою цікавістю. Кілька осіб сказало, що має цікаві знімки. Я зголосився до них. Про ці мої зацікавлення почув Юрко Василюк, війт ґміни Чижі, і запропонував мені зробити виставку цих фотографій у світлиці в Курашеві, а потім – написати монографію ґміни. Виставка відбулася, прийшло багато людей, але на монографію не погодився, бо я не історик, а це серйозна справа. Однак ми з війтом дійшли до висновку, що на основі фотографій з Курашева зроблю щось на зразок альбому. і я взявся до праці. Почав шукати в архівах у Білостоці, Ґродні; сфотографував і зісканував церковні документи, частина яких зберігалася в людей. Я зібрав багато цікавого матеріалу, написав текст про Курашево і на кошти ґміни видав книжку.
Чи саме це тебе заохотило створити другу публікацію?
Мав дилему. Було велике задоволення, що ця книжка вийшла, з усіх боків я чув вельми позитивні відгуки. Всі говорили: «Роби це далі», навіть війт заохочував. Я й подумав, що, може, спробую, бо коли збирав матеріали про Курашево, знайшов цікаві факти про Ляди і Ленево. Сьогодні це малі села у ґміні Чижі, та колись у Лядах стояв палац, був осідок лядського лісництва, стояла римо-католицька каплиця. І в Леневі був маєток. Я подумав, що мені буде простіше потягнути цю тему. Так воно й сталося. Частину документів я мав уже зібраних, також простіше було зі збиранням фотографій, бо коли приходив до людей, яких не знав, і показував книжку про Курашево, то по-іншому зі мною говорили. Допомогло й те, що я перестав бути анонімною особою. Так з’явилася друга книжка.
У цій другій публікації є вже більше різноманітних текстів.
Коли я починав, думав, що все буде так само, як при першій, але знайшов цікавіші географічні карти, познайомився з дівчиною з Ляд, яка є архітектором, і, завдяки їй, з’явилися в книжці малюнки. Тут усього є потрохи – історія, етнографія, рільництво і фотографії.
Є також текст говіркою.
У книжці використовую нашу говірку, є текст про Фєдю з Лядів, ініціатора побудови каплички. Мої книжки – це не наукові публікації. Вони написані для людей з конкретних сіл, які розмовляють говіркою. Хотів би, щоб, передусім, це вони прочитали про свою історію. Важко було б, однак, написати всю книжку діалектом, бо тоді не прочитали би її інші. Тому пишу польською мовою з елементами говірки.
Дві книжки – це багато років збирання матеріалів також безпосередньо від людей. Чи, ходячи по селах, можна ще здобути цікавий матеріал?
Тяжко. Є малий вибір фотографій, бо люди рідко фотографувалися, а коли це робили, то найчастіше одягались, як на свято, стояли струнко, нерідко на мало цікавому фоні. Вельми тяжко знайти знімки, які показують справжнє життя, крім того, багато фотографій понищено. На мою думку, щоб зібрати фотографії, які показували би справжнє життя в селі коло Більська-Підляського і Гайнівки, треба було б «перетрясти» весь повіт. Якщо йдеться про документи, їх також дуже мало. Так само важко, якщо йдеться про спогади. Тих, кому менше ніж 70 років, нема про що питати. Ті, яким більше, не все пам’ятають. Хоч інколи ще можна щось цікаве записати і це властиво останній момент, щоб це зробити.
Ґміна Чижі, у якій збираєш матеріали, специфічна. Тут майже 100 відсотків українськомовних православних, які вважають себе білорусами.
Я б не сказав, що ці люди є свідомими білорусами. Вони тільки знають, що не є поляками. Якщо багато років їм говорили, що вони білоруси, то вони це акцептували.
Пам’ятаю, що найстарші люди ніколи не говорили про себе, що вони білоруси, тільки: «ми руські». Білоруси з’явилися пізніше. Цікаво, що коли я відвідував різних людей у ґміні, то серед молодшого покоління багато хто казав, що вони не є білорусами.
Поляками?
Ні, говорили, що вони українці. Це найчастіше більш свідомі люди, які чимось цікавляться, читають. Отже, це міняється. Але надалі, однак, простіше сказати, що хтось є білорусом, ніж українцем, бо з окресленням білорус нічого не в’яжеться. То таке нейтральне, а з українством справа виглядає трохи інакше.
А як з’явилася українська свідомість? Чи привело до цього зацікавлення історією?
Читаючи різні книжки і статті, я поставив собі кілька запитань: по-перше, якщо ми білоруси, то чому в нас співають українські пісні; по-друге, якщо ми білоруси, то де починаються українці? То ж не за Бугом, бо по обох сторонах Бугу розмовляють так само. Коли почав ставити собі такі запитання і читати, то дійшов до простих висновків.
Ти у своїх книжках пишеш, що в нас українські говірки, що населення прийшло з Волині…
Так, пишу про це. Зрештою, коли я зустрічаю людей з наших українськомовних сіл, що вважають себе білорусами, але таких, які хочуть дискутувати, то часом питаю: «А чому ти вважаєш себе білорусом?». Трапляється, що їм бракує арґументів: «Бо так є». Однак я гостро до того не ставлюся, бо тотожність – це індивідуальна справа кожного з нас. Я весь час вважаю, що тут білорусько-українське пограниччя. Мова і свідомість не завжди тотожні, хоч українська свідомість мені ближча.
Як виглядає тепер ситуація в наших селах? Які перспективи українського чи, загально кажучи, православного середовища?
Позитивного бачу дуже мало. Покажу це на прикладі Курашева. Сто років тому там була майже тисяча людей. Після «біженства» приблизно 45 відсотків загинуло, померло або залишилося в Росії, унаслідок чого 1921 р. в Курашеві було 545 чоловік. У міжвоєнний період був ріст, село 1945 р. нараховувало 839 чоловік, тобто за кількістю мешканців наблизилося до часів перед «біженством». Цікаво, що серед них майже половина –це були діти і молодь віком до 18 року. Минуло 70 років, от і в Курашеві є приблизно 200 чоловік, тобто у п’ять разів менше, ніж перед І Світовою війною, і в чотири рази менше, ніж після ІІ Світової війни. Молодих є мало, села обезлюднюються. Що буде далі – ніхто не знає. У деяких селах можна вже зняти таблиці, бо їх нема. У Вежанці (мале село у ґм. Чижі) вже ніхто не живе, у Вільці залишились тільки дві сім’ї. Є села, де кожна друга хата стоїть порожня.
Говірка, яка пропадає…
Людям не вистачає свідомості, пошани для своєї мови. Такий створився менталітет, і це стосується не тільки українськомовних, але також білоруськомовних сіл, які полонізуються. Щоправда, з’явилася група людей, котрі усвідомлюють, що мова має вартість, але їх мало.
З наших сіл люди втікають, бо думають, що всюди краще, ніж у нас. Так, передусім, уважають дівчата. Серед своїх знайомих маю кільканадцять осіб, які хотіли залишитись на селі, та не мали там з ким одружитися. Це нерідко чоловіки з вищою освітою. Про це, може, не говориться, але це також проблема.
Як сам бачиш, село деґрадує, і це останній момент, щоб ще тут щось записати. Чи будеш продовжувати збирацьку працю?
Маю різні пропозиції, люди мене просять описати своє село. Але я думаю, що буде краще, коли візьмуться до цього діла професійні історики, соціологи, фольклористи, які, можливо, зроблять це краще, ніж я. Наприклад, треба було б описати те, що в нас відбувалося під час ІІ Світової війни і зразу після неї. Промине ще кілька років, то й не стане людей, які це пам’ятають. Так було з «біженством». А чи буду робити щось далі, я ще не знаю.
Дякую за розмову. ■
