Збалансовуючи національно-політичну історію Холмщини і Підляшшя

Богдан ГукРЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ2012-04-27

{mosimage}

Юрій Макар, Михайло Горний, Віталій Макар, Анатолій Салюк. Від депортації до депортації. Суспільно політичне життя холмсько підляських українців (1915-1947). Дослідження. Спогади. Документи, т. 1: Дослідження, Чернівці: вид. Букрек, 2011, 880 с.

Від появи монографії Євгена Пастернака “Нарис історії Холмщини і Підляшшя (Новіші часи)” у Вінніпезі-Торонто 1968 р. (ІІ видання 1989 р.) наука не поверталася до спроб синтетичного викладу історії цих країв, щоб, як написано в “Передмові” до рецензованого видання, “відтворити трагічну історію холмсько-підляських українців упродовж минулого століття, власне його першої половини” (с. 47).
Тому завдяки новій публікації поступ бачимо неозброєним оком. Якщо Пастернак у 466-сторінковій книжці виклав події 1815-1947 рр., то дослідження чотирьох науковців з Чернівців та Львова про набагато коротший проміжок часу – від 1915 до 1947 р. – узяло сторінки 135-772, яких разом 637 (сторінки 1-46 стали титульними, тут теж є зміст українською, польською, російською, англійською та німецькою мовами; сторінки 47-134 зайняла п’ятимовна “Передмова”; на сторінках 773-880 поміщено “Післямову”, “Іменний індекс” та “Індекс місцевостей”). Отож, на 100 років менший період науковий колектив під проводом проф. Юрія Макара виклав у обсязі майже ідентичному, як Пастернак. Це свідчить про значний приріст історичного матеріалу з моменту виходу у світ “Нарису історії Холмщини і Підляшшя” та його старанне залучення у холмський наратив.
Виклад змісту – ясний і доступний читачеві. Він починається, як свідчить заголовок першого з 12 розділів, “Першою світовою війною і біженством у Росію” (с. 135-176), а закінчується “Остаточною ліквідацією української спільноти на Холмщині та Підляшші” (с. 729-772). Автори подалися шляхом “відтворення”, який можна – в дусі сучасної історіографічної методології – визначити як авторське конструювання цієї історії.
Що лягло во главу холмського вугла? Заново наводячи з уже використаного вище речення: “трагедія” українців на їхніх етнічних землях. Історіософським “каменем спотикання” автохтонних мешканців Холмщини [їх автори беззастережно наділили сучасною національною ідентичністю у формі “українська православна людність” (с. 142)] були польські сусіди з етнічної Польщі та й польські співмешканці на самій Холмщині і Підляшші. Міцного удару завдала їм І Світова війна та влаштоване російським урядом “біженство” у Росію, яке автори називають “переселенням” або “вигнанням” (с. 142-152), а також “депортацією” (с. 338). Щодо конструювання російського періоду важко не помітити суперечних стверджень авторів, що Російська православна церква, з одного боку, “зусиллями місцевого кліру згуртовувала холмщаків і підляшуків все більшою мірою навколо українських релігійно-національних цінностей” (с. 334), а з другого – що “українці Холмщини та Підляшшя намагалися протистояти нав’язуванню їм великодержавних морально-етичних норм і боролися за збереження власних духовних ідеалів” (с. 335). Тобто автори не цілком дохідливо виявили напругу між користю та шкідливістю РПЦ для місцевого українського стану посідання. Подібне доводиться заявити щодо надто поспішного розгляду впливу польського та російського суперництва у 1875-1905 рр. на становище корінних мешканців краю. Правда, воно припало на період до 1915 р., та все ж вирішальним чином впливало на долю країни аж до 1945 р., оскільки на Холмщині і Підляшші переважали тоді дві “руські” стихії: та, яку з греко-католицької сторонні фактори перевели в польське римо-католицтво, і та, що її такі ж чинники втілили в російське православ’я. Цікаво, проте, простежити, якими епітетами наділені “партнери” трагічного сценарію Холмщини і Підляшшя. Він укладається таким чином: російська влада 1914 р. була щодо українців лицемірна і цинічна (с. 143), польська влада “усіх часів” “не рахувалася з національним почуттям і життєвими потребами корінного українського населення” (с. 242) краю, внаслідок чого в 30-ті рр. ХХ ст. вибрала “силове розв’язання внутрішніх проблем і нехтування міжнародною думкою” (с. 258). У період ІІ Світової війни збройне плече уряду, Армія крайова, вчинила “найважчі злочини […] проти мирного українського населення Холмщини і Підляшшя” (с. 483), а стратегічний напрямок тодішніх дій був такий: “від поодиноких убивств до повного знищення” (с. 485-503) та “остаточного спольщення краю” (с. 513-574).
Після 1918 р. більшість православних мешканців повернулася у свій край та водночас до своєї прадавньої проблеми – тим разом вже у формі польської держави, ІІ Речі Посполитої (с. 233-388), а не, як у період російської займанщини, – римо-католицького духівництва та польської шляхти. Тут влучною є заувага авторів, що “Ієрархи польської католицької церкви не припускали можливості зміцнення національної свідомості українців” і що, оскільки колись були католиками, “повинні бути навернуті до католицького костелу та польської національності” (с. 339). Узагалі присвячені ролі римо-католицтва у знищенні холмсько-підляських українців сторінки в підрозділі “Церковні справи українців після біженства” (с. 336-343) є одними з кращих у всьому дослідженні, проте шкода, що автори не вважали належним простежити антиукраїнський римо-католицький дієвий механізм аж до 1947 р. – Акція “Вісла” також має свій ясно виражений римо-католицький аспект. Проте речення, що “Холмщина стала тереном, де найбільш яскраво висвітлилась роль Католицької церкви в житті польського народу та державному будівництві у 1918-1939 рр.”, стає методологічним орієнтиром для майбутніх досліджень не лише цього періоду.
Чи не вперше в історіографії авторський колектив проф. Ю. Макара створив синтетичну картину українського геноциду 1943-1944 рр. на Холмщині, помітну в розділі восьмому (с. 513-574). Він збудований значною мірою на нововведених у науковий обіг документах з фондів Андрія Жука і Володимира Кубійовича з Бібліотеки та архівів Канади і з фонду Михайла Хомяка в Провінційному архіві Альберти. Завдяки цим джерелам, утвореним холмськими відділами Українського центрального комітету, автори змогли написати чи не найкращий розділ книжки.
Чимало уваги присвятили автори питанню хрущовського проекту створити Холмську область у складі Української РСР (с. 575-589). Їхнє зосередження тут ясне – дуже-дуже небагато залишалося для того, щоб Холмщина і Підляшшя стали частинами спершу УРСР, а відтак – оскільки імперії не вічні – нинішньої України. Імовірно, після 1989 р. це спричинило б ще більший критичний резонанс у Польщі щодо втрати Кресів та внесло додатковий стимул для нинішньої неспроможності польських еліт змиритися з теперішнім політичним ладом у Європі.
Я не цілком міг збагнути: іронічним чи серйозним є погляд зі с. 610, що “При повній деморалізації життя української спільноти краю її єдиним рятівником за заздалегідь продуманим сценарієм став Радянський Союз”. Як би не було, слід погодитися, що рятівником життя холмщан і підляшуків справді став СРСР, проте не лише вони самі створили деморалізацію; а сценарій, хоч не був, як я вже вказав вище, перспективним, то все ж він лишається нині основою європейського державно-територіального ладу.
Відтак – концепція висвітлення Акції “Вісла”. На с. 732 автори висловили погляд на її причини: по-перше, це “ментальність тогочасних польських політиків”, по-друге, закріплення “в поляків на підсвідомому рівні […] ненависті до українців через їх байдужість” до повстань до російської влади у ХІХ ст., спроби приєднати край до УНР у 1917-1918 рр., спротив у 1918-1939 рр. та боротьбу “за своє існування в 1944-1946 рр.”. Зауваження таке: як ментальність, так і ненависть до будь-кого формується за рахунок культури, в цьому випадку – національної культури польської політичної еліти. Отож можна було, як я гадаю, звернутися прискіпливіше до культурного моменту (слід зауважити заразом, що автори не врахували також суспільної та економічної складової польського тиску на Холмщину). З другого боку, їхній виклад політичної історії – задовільний, багатий на складові, він відбиває інтерпретаційні можливості, створені сучасним станом холмсько-підляських досліджень.
Викладене вище, зокрема останній аспект, дають основу для погляду, що саме перший том з майбутнього тритомника “Від депортації до депортації” міг би стати у великій пригоді українцям у Польщі – якби з’явився як книжка в перекладі польською мовою. Адже сотні тисяч нащадків колишніх русинів православного та греко-католицького віросповідання нині живуть на Холмщині та Підляшші як ополячені Римо-католицькою церквою поляки. Зробити тепер у Польщі синтез, подібний до того, який створив колектив проф. Макара, – неможливо. Польська історіографія повністю зосереджена на збиранні доказів про польські права до Холмщини і Підляшшя. Тимчасом сучасним мешканцям обох країн, – історично уродженцям непольського роду, а лише спадкоємцям польського культурного й державного насильства, – годиться дати хоч таку одноразову можливість довідатися про інший бік свого минулого. Рецензована публікація годиться для розповсюдження польською мовою й тому, що її наратив створений неантагоністичою мовою, з пошаною до польської частини холмсько-підляської минувшини 1915-1947 рр.


“Наше слово” №18, 29 квітня 2012 року {moscomment}

Поділитися:

Категорії : Рецензії та огляди

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*