ЖІНКА, яка підбирає слова для долі нації

Олександра ЛуцьКРИНИЦЯ2010-03-23

{mosimage}

Її називають “найпліднішою” письменницею України. Марія Матіос є автором семи поетичних збірок, шести прозових книжок та автором першої в сучасній українській літературі підбірки кулінарних рецептів “Фуршет від Марії Матіос”, а також контроверсійного “Бульварного роману”.

Відома вона насамперед своєю прозою. Саме до її творчості застосовують найчіткіші літературознавчі означення – настільки виразним є її почерк і передбачуваною тематика. Прозу Марії Матіос окреслюють як історико- психологічну, головна тема якої – події 40-50-х рр. минулого століття на західноукраїнських землях.

Сама письменниця завжди робить наголос, що “важить не час, коли відбуваються події, а людина у подіях часу”. Людині в непростих історичних умовах присвячені всі книги М. Матіос, і якби їй довелося з усіх сказаних слів вибрати одне, вона б, напевне, зупинилася на слові “біль”.
Історію своєї творчості письменниця починає з розповіді про власних бабусь і дідусів. Її завжди особливо цікавив “сімейний портрет”. Вона знає історію своєї родини від 1790 р., коли рід Матіосів пішов із буковинського хутора Янчулова. Що ж до традиції писання, пані Марія розказує, що прямих “літературних” зв’язків не було, не було також письменників у їхній родині, проте її бабцю, яка жила на хуторі Сірук у Чернівецькій області, усі називали Соломоном за те, що вона постійно говорила афоризмами.
Інша бабця з дідом також були унікальними людьми у своєму ставленні до “життя і смерті”: не один десяток літ вони протримали вдома домовини для себе. І коли помирав хтось з родини, позичали свої…
М. Матіос народилася 19 грудня 1959 р. в с. Розтоках на Буковині. Перші вірші надрукувала, коли їй було 15 років. Прозою дебютувала лише в 33, написавши новелу “Юр’яна і Довгопол”, опубліковану в журналі “Київ”. Першою своєю “великою прозою” – збіркою оповідань “Життя коротке” – письменниця торкалася більше психологічних аспектів людського життя. Переживання жінки авторка передала настільки тонко, що їй відразу “повісили” певні ярлики – хтось заговорив про появу виключно “жіночої прози” в українській літературі, яка про жінок і для жінок, хтось – звертався до фемінізму, мовляв, у творчості письменниці очевидні утиски жінки й намагання їм протистояти.
М. Матіос не заперечує однозначно ні те, ні інше, проте дещо спростовує. Вона завжди наголошує на тому, що її передусім цікавлять загальнолюдські цінності – також у тому, що відноситься до історично-психологічних аспектів її книг. Це стосується не тільки жіночої лінії у творах. Однак письменниця стверджує, що на теорії фемінізму знається не так вже й добре. Вона знає добре радше психотип жінки, який довго вивчала й спостерігала: у кожній жінці отого “згубного психологізму” значно більше, ніж у чоловіків – жінка сама для себе є найбільшим тираном і переживаннями може довести себе до безповоротного відчаю. До такого відчаю довела себе героїня оповідання “Життя коротке” (“Життя занадто коротке, щоби казати “ні” любові”), а також повісті “Щоденник страченої”. Зрештою, у кожній жінці-героїні її творів головною рисою є трагізм і драматичність.
Проте незламність і бойовий дух у манері писання М. Матіос все ж дає підстави сумніватися, чи є ця література відверто “жіночою” і чи взагалі можливий поділ на жіночу й чоловічу літературу там, де порушуються питання людської сутності. Тонкий психологізм у її творах спричиняє те, що письменниця дуже обережно ставиться до всього, про що пише. Слово, яке є дзеркалом такого психологізму, згодом може діяти в житті як того, хто пише, так і масштабніше. Про це свого часу добре сказав Йосиф Бродський, який писав, що “вибір слів означає вибір долі”.
М. Матіос – це письменниця, яка ретельно підбирає слова. По перше, тому, що для неї слова справді ведуть за собою долю. Вона підбирає їх, роблячи те, чого часто не робить література нашого часу. Вона не застосовує жодних постмодерністських прийомів, де всі засоби – прийнятні, вона вважає вульгарність багатьох сучасних літературних творів невмотивованою, а гру в літературі, зокрема гру словами, – поганою обізнаністю автора.
Вона дещо забобонна. Стверджує, що сама не раз переконалася в тому, як слово письменника “повертається” до нього, тому вона намагається не культивувати неґативу, взагалі не торкаючись особистого, а покладаючись лише на свою уяву. І каже, що ніколи й за жодних умов не послуговується інтимними подробицями й життєвими історіями знайомих чи навіть незнайомих людей, які багато розказують їй про себе.
Дивний факт, коли письменникові часто доводиться бути духовним наставником, порадником і навіть юристом, підтверджує лише те, яка відповідальність лежить на письменнику за кожне вимовлене, чи, правильніше, написане слово.
М. Матіос знана в літературі насамперед як зберігач традицій. Її творчість – це радше література з класичним підґрунтям, аніж література експериментів і тяжіння до “випробовування мови і стилів”. Успіх її книг не пов’язаний з модою. Та й взагалі, зацікавлення історією України в сучасній українській літературі – немасштабне, представлене лише кількома іменами. Те, що книги Матіос знаходять відгук у читача, свідчить, що авторка добре вловлює таку історичну правду, яка зараз на часі. Письменниця в одному інтерв’ю казала: “Ви сміятиметеся, але мені дуже допомагають наші політики-шулери. Чим безвідповідальніші їхні заяви з приводу повоєнної Західної України, тим вищий читацький інтерес до “Нації” й “Дарусі””. З цими двома книгами – романом “Солодка Даруся” і збіркою новел “Нація” – пов’язаний найширший суспільний резонанс в Україні та за її межами. Кожна з них витримала вже по чотири видання.
Окремо слід сказати про переклади цих видань – польські та російські. В Україні ніхто не очікував, що якесь умовно вузьконаціональне питання може бути адекватно сприйняте за межами України, тим паче в країнах, які колись ділили з нею свою історію (скажімо те, що стосується теми УПА в книзі “Нація”). Видання були позитивно сприйняті як польськими, так і російськими читачами, і це значить, що були правильно розставлені наголоси, які постійно робить сама письменниця в кожному інтерв’ю для тих, хто десь не до кінця може розставити їх під час прочитання (бо історична тематика досить складна, вимагає широкої обізнаності). Попри певну “національну вузькість”, після презентації книги “Нація” в Росії тамтешні сайти аж рясніли численними інтерв’ю, повідомленнями й позитивними відгуками. На моє здивування, коли я нещодавно задала пошук в інтернеті на ім’я “Марія Матіос” ось у такій, українській літерації, найбільше – з останніх статей про авторку – мені видало саме російською мовою.
Письменниця каже, що її література – це також спосіб примирення. Отож якщо вона стосується національних питань, то чому вона не може бути способом міжнаціонального взаєморозуміння? Художня література часто буває ключем згоди, якої ніяк не можуть знайти десятки політиків. В одному з російських інтерв’ю М. Матіос, яка говорила головним чином про російські переклади своїх книг, зізналася: “Хочу сказати, що мені також пощастило і з перекладачем на польську мову. Анна Коженьовська -Бігун, як і Олена Марінічева, їх розуміння процесу перекладання остаточно переконали мене в тому, що загальнолюдські проблеми – це проблеми, які не мають меж”.
Коли ж ідеться про історію й людину в її контексті, М. Матіос завжди наголошує на тому, що “копирсається” в історії. Часом через нестерпний людський біль, не задля роз’ятрення ран, а навпаки – щоб ці рани швидше загоїлися. Треба конкретно знати, де саме болить. Фобії лікуються притягненням до страху і необхідністю подивитися йому в очі, біль – сильним больовим шоком. Так само й література, яка говорить правду, потребує, щоб ця правда зачіпала за живе.

“Наше слово” №13, 28 березня 2010 року {moscomment}

Поділитися:

Категорії : Криниця

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*