Анастасія Канарська ■ КРИНИЦЯ ■ №26, 2013-06-30
Коли ступаєш бруківкою Чернівців, то мимоволі прислухаєшся до стукоту підборів: здається, що в тебе за спиною легкою ходою ступає… Ольга Кобилянська. Так, так, саме вона, бо тут кожний сантиметр нагадує про цю дивовижну жінку, яка була унікальною письменницею і, здається, на вічність випередила свій час, утвердивши жіночу гідність наперекір тотальному невизнанню прав жінки в тогочасному суспільстві.
Ольга Кобилянська народилася 27 листопада 1863 р. в місті Ґура-Ґумора, Сучавський повіт, Герцоґство Буковина, Австро-Угорщина (нині м. Ґура-Гуморулуй, Румунія). Її батько Юліан народився в Галичині, належав до шляхетського роду, який мав свій герб і походив з Наддніпрянщини (але папери про шляхетне походження роду Кобилянських через легковажність Якова Кобилянського, діда Ольги, не були нотаріально підтверджені). Був дрібним урядовцем. Мати О. Кобилянської – Марія, з дому Вернер, походила зі спольщеної німецької родини.
У Південній Буковині, заселеній переважно румунами й українцями, українських шкіл чи культурно-освітніх закладів у 1860–1880 роках не було, тож Ользі довелося навчатись у німецькій школі народу. О. Кобилянська закінчила тільки чотири класи початкової народної школи. Не лише через те, що її батьки не могли оплатити навчання. Адже за тодішньою неписаною традицією містечкового середовища зацікавлення жінки мали обмежуватися трьома німецькими «К» (Кinder, Kirche, Kuche, тобто «діти, церква, кухня»). Усе єство О. Кобилянської обурювалося таким обмеженням, вона прагнула отримати освіту, мріяла про рівні права чоловіка й жінки.
Перші літературні твори юної О. Кобилянської, які припадають на початок 1880-х років, були написані німецькою мовою. Німецька мова, як і німецька культура загалом, відіграли велику позитивну роль у житті й творчості О. Кобилянської. Як зауважувала її найближча подруга, велика українська поетеса Леся Українка, саме знання німецької культури допомогло О. Кобилянській вийти в широкий світ загальнолюдської культури.
Це був перший крок. Але О. Кобилянська марила українською культурою, отже їй, щоб почати писати рідною батьківською мовою, треба було досконало вивчити українську, пізнати надбання української літератури. Розширенню її українського світу сприяло і… перше кохання. Вона, як справжня фаталістка, до безтями закохується в брата Наталі Кобринської – Євгена Озаркевича. Можливо, саме біль кохання примусив її задуматись над становищем жінки в тогочасному суспільстві. Ольга 1886 р. написала коротке оповідання німецькою мовою «Вона вийшла заміж» і надіслала його до альманаху «Перший вінок». Суворий і надзвичайно вимогливий критик Іван Франко відхилив це оповідання через його пресолодкий сентиментальний стиль. Та О. Кобилянська продовжує працювати над ним і через рік посилає його до німецького видавництва. Проте на неї знову чекала невдача. Думаєте, це розчарування її зупинило? Звичайно, що ні! Молода авторка переробляє оповідання на повість, але пише вже її українською мовою і під назвою «Людина» надсилає до львівського журналу «Правда». І – знову на неї чекає розчарування.
У когось іншого вже давно б опустилися руки від безсилля, тільки не в Ольги! Вона ще раз переписує повість і посилає її до редакції львівського часопису «Зоря»: саме в ньому 1894 р. повість була надрукована.
О. Кобилянська зустріла любов усього життя в особі письменника Осипа Маковея. Він став її редактором і порадником, став найближчим другом. Це було кохання з першого погляду. Залишилися її листи до нього. «У нас споріднені душі», – писала йому Ольга в одному з листів.
Після їхнього розриву Осипові листи до себе вона спалила. Деякий час Кобилянська і Маковей навіть жили разом, та… 1903 р. він виїхав з Чернівців, одружився, але не був щасливим у шлюбі, 1925 р. помер, назавжди залишаючись в Ольжиному серці. Про це помовчати вона могла з єдиною людиною у світі – Лесею Українкою. Вони розумілися без слів, але й говорити могли безконечно. Дві інтелектуалістки в зашкарублому світі чоловічої зверхності стали одна для одної справжнім ковтком свіжого повітря.
З початку своєї творчості О. Кобилянська хвилювалася долею жінки, змальовуючи духовний світ своїх героїнь, письменниця робила наголос на їхніх пошуках особистого щастя. Щоб пізнати світ письменниці, треба обов’язково прочитати її повісті «Людина» і «Царівна» – саме в цих творах особисте щастя героїнь Кобилянської більш чи менш пов’язується з соціальними проблемами, активною позицією людини в житті, з необхідністю боротися з несприятливими обставинами.
Продовжуючи проблематику «Людини», повість «Царівна» (1895) свідчила про розширення погляду на світ письменниці, поглибленість її реалістичної манери, засобів психологічного аналізу. Торкнувшись моральноетичних проблем життя інтеліґенції в таких новелах, як «Аристократка», «Impromptu phantasie», Кобилянська продовжила розробляти їх у наступних творах і створила три цілісні образи жінок-інтеліґенток в оповіданні «Valse melancolique». Згодом вона повернулася до цієї теми в повістях «Ніоба», «Через кладку», «За ситуаціями».
Кобилянська вростала у світ своїх героїв, наче це був її власний світ. І це вражає, бо ніхто так не пізнав світу буковинських селян, як пізнала його О. Кобилянська. У новелі «Жебрачка» (1895) вона вперше показала людину з народу, яка опинилася за межею болю, щоб потім створити монументальне полотно братовбивства у повісті «Земля». «Банк рустикальний», «На полях», «У св. Івана», «Час», «Некультурна» – новелістика Кобилянської в цих творах досягає вершин відвертості й реалістичного відтворення недолі українського селянства. Їй було тісно у світі брутального реалізму, тож звертається вона у своїй творчості й до абстрактносимволічних тем і образів («Акорди», «Хрест», «Місяць» та ін.), пише поезії в прозі, досить часто друкується в модерністських журналах «Світ», «Українська хата».
Реалістичні й романтичні тенденції творчості Кобилянської своєрідно поєдналися в повісті «В неділю рано зілля копала», в основу якої письменниця поклала мотив романтичної балади «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці». Коли Буковина опинилася під владою Румунії і українське слово було нещадно переслідуване, О. Кобилянська все одно підтримувала контакти з українською літературною молоддю журналу «Промінь» (1921–1923), з місячником «Нові шляхи» (Львів), з видавництвом «Рух» (Харків), де протягом 1927–1929 років вийшли її «Твори» в дев’яти томах.
З першою світовою війною у творчість письменниці вривається тема війни – «Юда», «Лист засудженого вояка до своєї жінки», «Назустріч долі» (1917), «Зійшов з розуму» (1923) та ін. Її чутливе серце не могло мовчати. Згодом вона повернеться до тих морально-етичних проблем, які хвилювали її в усі часи.
Якщо вам пощастить побувати в Чернівцях, то ви незчуєтесь, як ноги понесуть вас маленькими вуличками до невеличкого будиночка, в якому О. Кобилянська жила з 1925 р. аж до самої смерті. Дві кімнати залишилися такими, як за життя письменниці: спальня і кабінет. Кабінет – білий-білий, щоб думкам вільно дихалося, а ще маленький горіховий сад, куди вже важкохвору письменницю вивозили на прогульку. Піднімаю декілька горішків на пам’ять, один залишу на могилі письменниці. Дивовижний закритий цвинтар, могилу шукатиму довго, бо навіть не буде в кого спитати, де її шукати. Знаходжу: скромний надпис і… тиша, і… вічна загадка жінки, яка мала сміливість обігнати час. ■
