Дарина Попіль ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №17, 2017-04-23
Олександра Іванюк, «АМОР[Т]Е», Чернівці, Книги XXI, 2017 Р. 432 Стор.
Завжди дуже важко писати про те, що відбувається тепер або відбулося недавно. Якщо не маємо дистанції до подій, нелегко їх об’єктивно описати чи переосмислити. Ще важче писати про когось, кого ми добре знали, і кого вже серед нас нема. Саме тому далеко не всі письменники беруться описувати дійсність, тим паче, якщо треба зачіпати політику та ще живу історію.
Тепер маємо досить багато написаного про Майдан. Це і різноманітні хроніки подій, і спогади очевидців, як ось видання «Небесна сотня», чи збірки поезії та прози, написані творцями, які були пов’язані з Євромайданом («Євромайдан. Хроніка відчуттів», «Євромайдан. Лірична хроніка»). Є навіть «Казка про Майдан» авторства Христини Лукащук, яка поставила собі за мету ознайомити наймолодших дітей з непростими революційними подіями. Також з’являється більше книжок про війну на східній території України, наприклад, «Аеропорт» Сергія Лойка. Дехто вводить у свою прозу тематику Майдану наче побіжно, випадково, як це зробила Жанна Слоньовська в публікації «Дім з вітражем».
Книжка Олександри Іванюк «АМОР[Т]Е» особлива тим, що розповідає нам про життя двох людей, яке докорінно змінилося через революцію в Україні. Я б навіть сказала, що «АМОР[Т]Е» – це «книга-візія». Ми знайомимось зі стороннім поглядом на українські реалії, з емоціями іноземки, яка, приїхавши в Україну, потрапила на сам початок потужних політичних та історичних змін. Гостроти оповіді додає те, що невигаданий сюжет розвивається в Донецьку – місті, де боротьба за українську ідею набирає набагато важчого виміру.
Головна героїня, італійка Франческа, приїхала в Донецьк вивчати російську мову, але, познайомившись з активістом Юрієм, несподівано для себе почала відкривати українську сторону Донецька. А що далі? Далі перед нами постає внутрішній світ переживань Франчески, яка рухається наосліп у чужій незбагненній країні, не розуміє менталітету людей, що її оточують, не розуміє більшості речей та схем у сірості Донецька. Хоч це абсурдно звучить, але крізь призму відчуттів героїні пізнаємо Донецьк і ми, українці, які ніколи там не жили. Читаючи цей твір, можемо відчути певні речі на смак і дотик. Можемо, врешті, зануритись у світ, який був поруч з нами, але завжди був для нас чужий.
Багато персонажів, діалогів, ситуацій письменниця придумала. Це не псує щирості видання, проте додає яскравості цій правдивій історії кохання і болю.
Безперечно, «АМОР[Т]Е» – це книжка про любов. Про любов Франчески до Юрія, Юрія до Франчески, Юрія до України. Адже Франческа постійно відчуває, що Юрій більше любить свою Батьківщину, аніж її; що йому більше до душі померти за Україну, аніж бути разом з нею, але без вільної України. «Іноді мені здається, що кароокий просто не здатний любити когось іще. Когось, кого не потрібно постійно рятувати й заради кого жертвувати собою», – так роздумує героїня про фатальний любовно-смертельний трикутник: Вона+Юрій+Україна.
Цінність публікації в тому, що вона має людське обличчя, обличчя Франчески, яка спочатку з’являється як чужинка, спостерігач, а потім її доля так тісно переплітається з долею Донецька та України, що вона стає частиною усього світу і навіть кидається на допомогу йому, хоче врятувати свого коханого, допомагаючи рятувати його країну.
Читаючи книжку, ми знаємо, чим вона завершиться, бо ми знаємо реалії, ми усвідомлюємо, що кохання в цій історії йде поруч зі смертю. Це закладено в самій назві, це закладено в кожній сторінці твору. Проте до останнього нам хочеться вірити, що Юрко повернеться з-під Іловайська живим. Немов малі діти, ми прагнемо, щоб хепі-енд стався хоча б у цьому романі, якщо його не було в реальності. Ці думки тримають нас у напруженні, ми переживаємо, страждаємо, надіємось. І робимо це разом з головною героїнею твору. Нам вдається сповна відчути кожну її емоцію, а біль просто матеріалізується. Хтось починає думати про когось зі своїх рідних і друзів, що не повернулися з поля битви, хтось просто має можливість у ці хвилини злитися в сумному катарсисі з кожним українцем, котрий не дочекався когось з війни.
«АМОР[Т]Е» – це книжка не лише про любов, але й про смерть. Проте ця смерть не завершує любові, не нищить її. Можливо, переводить в іншу форму, інший вимір. Смерть супроводжує цю історію, але й дає новий початок хоча б оцим твором.
Найбільш людськими і правдивими є ті історії, які здатні передати масштабну трагедію долею конкретних людей. Саме тому найкращою екранізацією «Титаніка» є фільм Джеймса Камерона з Леонардо Ді Капріо і Кейт Вінслет, бо на прикладі історії перерваного кохання двох персонажів нам відкривається трагедія загибелі «Титаніка». Ми так само переживаємо страшні реалії нацизму, коли спостерігаємо за життям одного невигаданого героя Владислава Шпільмана у фільмі «Піаніст» з Ендріаном Броуді. Романові «АМОР[Т]Е» Олександри Іванюк пророкують екранізацію, адже він справді написаний дуже кінематографічно і здатний краще, ніж будь-яка хроніка чи документалістика, показати болючу правду трагічних подій в Україні. ■
