Вальдемар Балда ■ ПОДІЇ ■ 2012-02-24
{mosimage}
Коли 2003 р. згоріла в Опаті дерев’яна церква з XVIII ст. – імовірно, через умисне підпалення – горе було настільки велике, що мешканці відразу почали збирати гроші на реконструкцію прекрасної будівлі. А от за декілька кілометрів від цього підлюбачівського села, в Новому Брусні, вже віддавна розпадається не менш красивий і цінний храм, проте нічого не чути, щоб хтось хотів ним зайнятися. Чи жаль має з’явитися лише після шкоди?
Церква Св. Параскеви у Новому Брусні була побудована в XVII або у XVIII ст.: історики досі сперечаються, чи передбачуваний будівельник Степан Семонович з Плазова зробив це 1676 р., чи 1790 р. – обидві дати можуть бути правдивими. Не викликає сумнівів те, що пам’ятка представляє високоякісний зразок народного столярного мистецтва. Храм має тристоронню структуру, а кожен з її членів – вівтар, неф і бабинець – був покритий окремими банями (восьмикутними, розміщеними на підбанниках, з ліхтарями зверху). Балки-зруби утворювали стіни; колись навколо них існували піддашшя – але їх зняли в перші роки ХХ ст., під час відновлювання храму. Крім піддашшя, тоді була ліквідована каплиця з аркадами, уніфіковано вигляд бань; при бічній стінці поставлено вівтар.
Незважаючи на ці зміни, будівля зберегла типову для розточанської культової архітектури шляхетність. Тому ще більше шкода, що святиня не тільки не має опікуна, але її майбутнє в цілому перебуває під величезним знаком питання. Церква руйнується на очах: і це не биття на сполох, це сумна констатація. Досить лише поглянути збоку: про що можуть сказати стрижеві балки забезпечення? Лише про страх, що в будь-який момент частина святині може “відділитися” від цілості.
Всередині – ще гірше: туди кожен може легко дістатися (вже давно це роблять любителі пиятик, які залишають за собою “сувеніри”: пляшки застеляють всю підлогу; демонтовано частину дощок, які блокували головний вхід). До того ж, хаос принесли час і занедбаність. Коли металеве покриття купола проіржавіло, не було нікого, хто б залатав діри; дощова вода, що без перешкод дістається всередину, призвела до надмірної вологи й порохнявіння балок – в тому числі дивовижно гармонійних склепінь з пристосованими дошками, що творили справжню павутину… Скрізь можна побачити дірки й збитки – і всюдисущі дерев’яні стовпи, які підтримують структуру у вертикальній позиції.
Церкві не пощастило. Поки в Новому Брусні мешкали греко-католики, існувала спільнота, яка до початку ІІ Світової війни нараховувала близько 500 вірних. Тож було кому подбати про храм. Ситуація змінилася після 1946 р., коли парафіян переселено в Україну. Їхні землі й господарства – а також їхню церкву – взяла під свою опіку держскарбниця. У домі Божому забракло господаря.
Нічого не змінило ані визнання об’єкта пам’яткою архітектури, ані внесення його до списку будівель, які охороняє закон. Звичайно: на стіні з’явилася відповідна таблиця з інформацією, через деякий час поставлено попереджувальний знак з написом “не курити”. Кільканадцять років тому реставратори запланували проект збереження пам’ятки – проте він обмежувався частковою заміною бляхи над вівтарем ґонтом, тимчасовим латанням дір та встановленням стрижнів, що підпирають будівлю. Проте послідовності дій – не було. Тому кожної зими повертається страх, що холодний сезон для понад двохсотрічної архітектурної перлини може стати останнім…
Може, не розраховувати на охорону держави, яка явно не може впоратися зі спадщиною минулого, багатокультурним насліддям Речі Посполитої? Може, хтось має можливість довести роботу до кінця, щоб зберегти церкву в Новому Брусні? Це, напевно, краще, ніж шкодувати – і краще, ніж відновлювати святиню з нуля!
“Наше слово” №9, 26 лютого 2012 року {moscomment}
