Андрій Любка ■ УКРАЇНА ■ №49, 2012-12-02
Політика не є професійною сферою: на політика ніде не можна вивчитися, ніхто не може ґарантувати успіху на виборах. Політика завжди є або покликанням, або необхідністю.
Отож ідуть у політику люди зовсім різних професій: юристи, економісти, але й військові, інженери, журналісти, письменники, співаки. А останнім часом – за посередництвом олігархів – у найвищі владні сфери України потрапляють і цілком випадкові люди: водії, кухарки, охоронці та навіть громадяни іноземних держав (нагадаю, міністром оборони в Україні є громадянин Росії, а мером столиці довгий час був Леонід Черновецький, у якого зараз виявився ізраїльський паспорт). Тож годі дивуватися, що у Верховній Раді України бачимо спортсмена Ельбруса Тадеєва чи журналіста Володимира Ар’єва. Зрештою, парламент є місцем, де представники різних суспільних груп представляють свої інтереси. Однак ставлення до діячів культури в українській політиці часто набагато неґативніше, ніж до представників інших професій. Думаю, цьому є кілька причин.
Першою і найголовнішою причиною такого стану справ є те, що саме на вихідців зі сфери культури суспільство покладає відповідальність за негаразди раннього державотворення 90-х років. Народний рух України (що був утворений на базі Спілки письменників, Товариства української мови й «Просвіти») об’єднував не тільки Дмитра Павличка, Івана Драча, Володимира Яворівського, Ігоря Юхновського, Миколу Жулинського, Павла Мовчана. Проте саме вони всім запам’яталися, бо уже в той час були відомими й авторитетними. Однак хороші оратори не стали успішними менеджерами, чим частково дискредитували всю українську інтеліґенцію.
Другою причиною недовіри до «митців» у політиці є їхня повсюдна колаборація з владою, дріб’язковість і продажність. Не забуваймо, що кожне містечко, район, обласний центр мають свої місцеві ради, до яких часто обирають відомих і заслужених людей: професорів, письменників, художників, директорів музичних шкіл, бібліотек, музеїв, а ці «заслужені» потім першими й «лягають» під владу. І зі страху за свої посади, і з більш патріотичною метою – отримати більше фінансування для своїх закладів. Бо інфраструктура культури в Україні, як і все інше, централізована, тож всі стають заручниками політичної влади. От і маємо: народ інтеліґенцію підтримує, але потім у ній найшвидше і розчаровується.
Згадаймо промовистий приклад з останньої парламентської кампанії, коли на виборах висувалася Українська платформа «Собор», список якої сформувала виключно інтеліґенція й «моральні авторитети»: брати Віталій та Дмитро Капранови, кобзар Тарас Компаніченко, сестри Леся й Галя Тельнюк, Рауль Чілачава, Михайло Слабошпицький, Володимир Огризко та інші. Вони позиціонували себе як політична сила, яка ніколи не зрадить, покаже новий клас державного патріотизму та стане потужною опозицією до режиму Віктора Януковича. Але такий проект не викликав у людей довіри – і партію за два тижні до голосування зняли з виборів. Таке скептичне ставлення народу цілком зрозуміле, бо за всю історію незалежної України єдиним депутатом, який відмовився від мандату, був співак з гурту «Океан Ельзи» Святослав Вакарчук. Всі інші відомі представники культурної еліти жодного разу не захотіли полишити «запеклої» боротьби з антиукраїнською владою та весь час намагалися потрапити до ВР нового скликання, щоб бути поближче до бюджетного «корита». Так запекло наші достойники боролися, аж (цитуючи класика) «доборолась Україна, що нічим прожити».
Усі перелічені вище фактори спричинилися до того, що діячі української культури стали всього лише «фантиками», які мають привернути увагу виборця. На таких засадах у першу п’ятірку кандидатів партії «Україна – Вперед!» потрапив актор Остап Ступка, який раніше зацікавлення політикою не виявляв. Співачка Таїсія Повалій посіла почесне друге місце в списку Партії реґіонів теж не тому, що давно й віддано займається політичною діяльністю: просто президент Янукович любить її пісні й усюди запрошує. щоб додати своєму спискові українськості й інтеліґентства, Віталій Кличко запросив у список «Удару» відому письменницю Марію Матіос. Від Об’єднаної опозиції «Батьківщина» в Києві у мажоритарних округах виграли письменник Володимир Яворівський і відомий захисник культурної спадщини Олександр Бригинець. На Прикарпатті в одному з округів перемогу здобув захисник української мови й керівник Мистецького об’єднання «Остання барикада» Олесь Доній. А от автор історичних бестселерів Василь Шкляр вибори програв і до парламенту не потрапив.
Словом, у новому скликанні ВР знову буде кілька впізнаваних облич з культурної еліти, але навряд чи вони зможуть зробити щось корисне. Цікавих ідей і законопроектів у них нема, цілісної програми реформування українського культурного простору ніхто й не брався розробляти. Адже ж була депутатом співачка Оксана Білозір, та хіба українська музика здобула якісь переваги в радіо і телебаченні? Ні, радше навпаки. Багато хто вважає, що митці потрібні в парламенті, бо вони не будуть зраджувати. Значною мірою це правда: діячі культури в українській політиці кажуть правду і відстоюють українські цінності. М. Матіос, наприклад, усе життя працювала на своє добре ім’я й репутацію, тож чому раптом тепер мала би зрадити?
Заради справедливості треба зазначити, що жодних ефективних кроків для осучаснення державного культурного апарату не зробила не тільки теперішня влада, а й попередня. Воно й не дивно, адже здійснювати реформи в культурі можуть тільки люди, які розуміють її важливість і потенціал. Якщо у пріоритетах – нафтові вишки, Межигір’я, державні резиденції чи ув’язнення політичних опонентів, то культура віддається на відкуп людям, котрі можуть заспокоїти апетити всіх творчих спілок і продовжити ситий сон для «заслужених».
Недержавний сеґмент культури періодично підписує відкриті листи з нібито непоганими ідеями: створення українських культурних інституцій за кордоном, запровадження стипендій для перекладачів з української мови, імплементації в міністерстві культури конкурсного принципу, але це все тільки постріли в повітря.
Хоча ми всі розуміємо, що письменникам, музикантам, художникам у політиці довіряти можна більше, ніж бізнесменам, проте факт залишається фактом – ніхто з них наразі не зможе кардинально змінити стан справ, чи за допомогою держави зробити українську культуру домінантною і конкурентною. Замало пустити в систему кілька крапель здорової крові, яка швидко втратить імунітет і сама «захворіє». Для кардинальних змін потрібно поміняти систему. ■
