Павло Лоза ■ УКРАЇНА–ПОЛЬЩА ■ №8, 2013-02-24
«Якщо будемо спроможні створити такі умови для національних меншин, завдяки яким вони почуватимуть себе повноправними громадянами України, то причина непорозумінь щезне. Очевидно, створюючи такі умови, хотілося б, щоб і українцям, які живуть за кордоном України та в діаспорі, також забезпечено такі умови.
Запевнюю, що будемо боротися задля перемоги національно-демократичних ідей, ми повинні завершити цю боротьбу великим подвигом – створенням незалежної, демократичної української держави», – говорив Михайло Горинь у травні 1990 р. під час спільної зустрічі українських та польських парламентаріїв, яка відбулася в Яблонній коло Варшави.
Український правозахисник, дисидент і політв’язень радянських часів, один зі стовпів українського шістдесятництва належав до тих українців, які розпочали діалог заради примирення нового українського та польського народів після розвалу СРСР. Тут необхідно згадати, що М. Горинь та інші члени української опозиції розпочали налагоджувати зв’язки з польською опозицією, зокрема, шляхом контактів з членами української громади в Польщі.
Польща
До Польщі 1988 р. вперше приїхав Богдан Горинь, який шукав контактів з польською опозицією. Проте тоді українська опозиція починала щойно народжуватися, щойно формувався Народний рух України та інші опозиційні організації. Брати Горині розуміли, наскільки важливими при цьому є добрі польсько-українські відносини. І вже від самого початку до налагодження зв’язків були причетні члени української громади, а власне кореспондент «Нашого слова» Мирослав Левицький, який жив у Києві. Фактично українська громада могла бути містком між поляками та українцями. Якраз тоді дуже добре розвивалася співпраця на лінії Варшава–Львів – і не лише коли говорити про академічні середовища, але й зокрема про Церкву.
– Великим відгуком в Україні пройшла подія, пов’язана зі святкуванням у Ченстохові Тисячоліття Хрещення Русі-України. Українці завдяки цій події побачили, що є відповідна атмосфера, що контакти варто налагодити й розвивати. І спершу до Польщі приїхав Б. Горинь, який 1989 р. був присутній на Фестивалі української культури в Сопоті. Тоді зустрічався з польськими опозиціонерами з «Солідарності», провів багато зустрічей і розмов у польських інтелектуальних колах, побував у редакціях леґальних та підпільних часописів, – розповідає про перші контакти публіцист видання «Gazeta Wyborcza» Мирослав Чех.
Фестиваль 1989 р. був особливо зворушливим для проф. Володимира Мокрого, який щойно став депутатом Сейму Польщі. Разом з Б. Горинем промовляли зі сцени. Проте, як пригадує професор Яґелонського університету, раніше такі зустрічі проходили й у Варшаві.
– У кінці 1988-го й на початку 1989 р. я їздив до Варшави на зустрічі і дискусії з участю Леха Валенси, Яцека Куроня, Броніслава Ґеремека, Яна-Юзефа Ліпського та інших, ще до «Круглого столу». Брав я участь і в так званих політичних «підстоликах», де ми говорили про майбутнє національних меншин у Польщі, а також про майбутнє України. Це був дуже гарячий час. Коли тільки траплялася нагода, особливо після наших богослужінь у Варшаві, люди зустрічалися в підвалі церкви чи у кафе. Тоді я мав можливість поспілкуватися з Горинем – людиною, яку я знав досі з польської підпільної преси, паризької «Культури» та українських еміґраційних видань, – згадує В. Мокрий.
Тоді розпочалися й перші зустрічі з представниками польської опозиції. У пороги хати сім’ї Куронів М. Горинь завітав уже після засідання «Круглого столу», про що згадує Данута Куронь.
– Пам’ятаю. Прийшли до нас брати Михайло та Богдан Горині, а також Дмитро Павличко. Це була перша зустріч мого чоловіка Яцека з Горинями. Як зайшли до нас до хати, Яцек насправді дуже тим перейнявся. Він знав, ким є ці люди, що сиділи за свої погляди в тюрмах. Загалом було зацікавлення з обох боків: видно, що вони знали один одного, але в такому сенсі, що чули кожен про кожного, – розповідає дружина покійного Я. Куроня.
Поява у Польщі українських дисидентів зродила думку – встановити подібні контакти між польськими та українськими опозиційними силами на зразок польсько-чехословацької «Солідарності».
– Ідея такого об’єднання демократичних сил довго пульсувала, другою знаковою подією в наших контактах був виїзд делеґації «Солідарності» на установчий З’їзд Народного руху України у вересні 1989 р., – наголошує М. Чех.
Україна
В. Мокрий приїхав на з’їзд автомобілем ущерть заповненим пресою – примірниками видань «Gazeta Wyborcza», «Tygodnik Powszechny», «Więź».
– Думаю, що після того з’їзду відкрилася перспектива спільних польсько-українських зустрічей парламентаріїв. Назавжди залишаться в моїй пам’яті кадри з цього з’їзду. Скажу лише про один-два.
Це було несамовите! Ще до відкриття самого з’їзду Михайло і Богдан Горині, Левко Лук’яненко, Євген Сверстюк, Ліна Костенко та інші в пустому амфітеатральному залі Політехнічного інституту спільно піднімали прапор і тризуб. Це було неймовірне – оплески, радість. Вони чекали на це все своє працьовите і сповнене стражданням життя. Ніхто тоді не говорив уже про минуле, але саме в цей момент усі жили тим, що буде.
Перший український депутат у Сеймі РП напередодні з’їзду від імені «Солідарності» вручив організаторам біля 300 примірників видання «Gazeta Wyborcza», у якій одна сторінка була присвячена обговоренню цілей і завдань Народного руху України.
При такій нагоді відбувалися й «закулісні дискусії». На одній члени делеґації з Польщі мали нагоду порозмовляти з М. та Б. Горинями, Л. Лук’яненком, Є. Сверстюком, В’ячеславом Чорноволом та іншими дисидентами в одному з готелів на київському бульварі Шевченка.
– Це була капітальна зустріч. Ми розмовляли про те, у який бік іти Україні. Ми слухали і прямо питали: як вони бачать тепер українську державу, у якій системі їй функціонувати, яке місце України у світі? – продовжує В. Мокрий. Тоді вночі проходили теж спільні зустрічі біля пам’ятника Шевченку.
Натомість на ІІ З’їзді мав нагоду побувати та промовляти Я. Куронь, але, як говорить дружина опозиціонера, найважливіші були безпосередні зустрічі.
– Ми потрапили до Михайлової хати. Пам’ятаю, що ми тоді насправді довго з ним сиділи і розмовляли, – згадує пані Данута.
Яблонна
У Польщі разом з Я. Куронем вони були тими, хто започаткував новий етап примирення українського та польського народів.
У травні 1990 р., уже після виборів в Україні, де демократичні сили увійшли до парламенту, у Яблонній коло Варшави зустрілися дві парламентські польські та українські делеґації. Це зокрема М. Горинь був тоді відповідальний за зв’язки й організацію з українського боку.
– Пан Михайло в Польщі мав великий авторитет. Це був дисидент, надзвичайно впливова людина в українській політиці, оскільки був секретарем Руху. Він відзначався розважливістю, своєю витримкою, а також абсолютним розумінням значення українсько-польських відносин. Пан Михайло займався цією зустріччю особисто і йому надзвичайно вона була потрібною, – заявляє М. Чех.
Їдучи до Яблонної, всі знали, що без подолання історичної спадщини неможливо буде розвивати нормальні добросусідські відносини. Це треба було подолати, бо в іншому випадку історія виринула б раніше чи пізніше у найменш очікуваний момент.
– Напевно, без праці таких людей, як М. Горинь, і зустрічі в Яблонній не було б засудження Акції «Вісла» в Сенаті Польщі, – твердить публіцист.
Гості з України
Очевидно, з часом ці контакти почали згасати, хоч були випадки й несподіваних візитів М. Гориня в Польщі.
– Одного разу приїхали до Варшави Горині, проте раніше нас не повідомили. А тоді ми були поза столицею. Наша квартира була замкнута, проте зачепила їх наша сусідка. Як довідалася, що вони українці, які приїхали до Варшави і тим більше не зустріли Яцека, запросила їх до себе, де вони переночували, – розповідає Д. Куронь.
– На відкритті пропам’ятної таблиці, присвяченої моєму чоловікові у Львові 2012 р., – продовжує розповідь п. Данута, – я вже Михайла та Богдана не бачила. Зрозуміло, роки роблять своє.
Зв’язки між польськими та українськими парламентаріями почали зменшуватися, коли Україна стала формуватися.
– Коли 1994 р. М. Горинь перестав бути політиком, ці зв’язки вже не були такими інтенсивними, як на початку 90-х років. Проте ми зустрілися на похороні Я. Куроня 2004 р., – згадує М. Чех.
Ця зустріч, М. Чеха з М. Горинем, була особливо цікавою, бо на похорон Я. Куроня до Варшави український дисидент прилетів разом з Віктором Ющенком, проте, як виявилося, не мав потрібної польської візи. Але врешті-решт справу полагоджено – і таким чином він в’їхав до Польщі.
– Під час наших зустрічей я, мабуть, завжди питав його про Україну. Він турбувався про відносини України з сусідніми державами і перш за все про її незалежність. Як Україна стала незалежнаою, тоді зразу багато осіб піднесло голови і припинало собі заслуги. Відомо – відвага стала дешевою. А Михайло Горинь від початку активно включений у справу, до кінця був дуже скромний, – описує його проф. Мокрий.
На відміну від свого брата Богдана – людини більш енергійної, подібно як брат відданої справі України, Михайло – це прониклива, спокійна і лагідна людина за характером. Таким я Його запам’ятав і під час зустрічі зі студентами в Яґелонському університеті, ще перед розвалом Совєтського Союзу, потім під час святкувань першої річниці незалежності у Києві та пізніше на Лемківській ватрі. Може варто почати писання спогадів про тих людей, без яких не було б незалежної України. Парафразуючи слова Шевченка, можна сказати, що ми повинні його згадувати «добрим, тихим словом». Саме таким я Михайла запам’ятав. Хай з Богом спочиває. ■
