«Дух гуцулів» у Мюнхені

Олеся НайдюкКУЛЬТУРА№14, 2017-04-02

Увесь тиждень (12–18 березня) у Мюнхені відбувався фестиваль, присвячений культурі народу українських Карпат. З огляду на те, що в столиці Баварії однією з найбільших у Європі є українська діаспора, сама ідея «українського тижня», здавалося б, логічна і закономірна. Утім, проект «Дух гуцулів» унікальний передусім тим, що вийшов за межі зацікавлення суто української діаспори і привернув увагу власне німецької публіки. Остання складала майже 50% відвідувачів якщо не всіх заходів, то принаймні деяких з них.

<strong>Віктор Андрійченко, Едгар Вєрсоцький, Наталка Рибка-Пархоменко, Оксана Линів в останній день фестивалю. Український дім у Мюнхені.</strong> Автор фото – Олег Павлюченков
Віктор Андрійченко, Едгар Вєрсоцький, Наталка Рибка-Пархоменко, Оксана Линів в останній день фестивалю. Український дім у Мюнхені. Автор фото – Олег Павлюченков

«Дух гуцулів» («Der Geist der Huzulen») народився в результаті низки збігів, за словами організаторів, містичних.
Рік тому українського дириґента Оксану Линів, яка вже чотири роки працює в Мюнхені і віднедавна є головним дириґентом філармонійного й оперного оркестрів міста Ґраца (Австрія), запросили до співпраці з інтернаціональним молодіжним оркестром «Нова мюнхенська філармонія» (Neue Philharmonie München). Директор цього оркестру запропонував Оксані виконати в одному з концертів твір якогось українського композитора, якого вона вважає цікавим. Вибір впав на «Гуцульський триптих» Мирослава Скорика. Ця сюїта для симфонічного оркестру, як відомо, виникла з музики до кінофільму «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова. Коли цей фільм подивився Ульріх Безірске, голова комітету культурної освіти землі Баварії, людина, яка слідкує за кар’єрним ростом перспективного дириґента з України і всіляко підтримує її діяльність, то сказав, що цю картину неодмінно треба показати німцям. Він запропонував свою ідею директорові Чеського культурного центру міста Мюнхена. Той спершу не розумів, чому вони повинні це робити якби для України. Аж поки не приведено арґументу, проти якого не підеш, а саме – історичного факту, про який мало хто знає: на початку ХХ ст., у період між двома війнами, частина Гуцульщини входила до складу Чехословацької Республіки.

За диригентським пультом – Оксана Линів. Концерт в Геркулес-залі
За диригентським пультом – Оксана Линів. Концерт в Геркулес-залі

– Є дуже багато культур у Західній Європі, які є невідомими, – говорить Ульріх Безірске. – Українська культура – одна з них, і вона є якоюсь по-особливому душевною. Я з великою симпатією ставлюсь до богемської культури (Богемія – історична область у Чехії – ред.), тому що мій батько народився в Богемії. Вважаю, що відкриття і сприйняття різних культур є необхідною складовою розвитку кожної особистості. Оксана Линів, виконуючи твір Мирослава Скорика, хотіла показати німецькій публіці українську культуру. Метою цього українського тижня в Мюнхені було «привідкрити» українську культуру, її історію, пояснити, чим вона є, чим вона дихає. Фільм «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова я вважаю дуже важливим для розвитку світового кінематографу. Він дуже добре, майже документально показує культуру і традиції гуцулів. Цей фільм мене дуже вразив.
Ідея показу фільму і виконання твору, створеного з музики до нього, логічно породила ідею запросити на ці заходи композитора. Сама присутність М. Скорика під час демонстрації стрічки (невеличкий зал, між іншим, був ущерть забитий – люди сиділи на підвіконниках, стояли у проході) сприймалася як свідчення духу епохи українських шістдесятих, яка, втім, лишила нам ще чимало загадок.
Ще один збіг – німецькі ґастролі Коломийського академічного обласного українського драматичного театру ім. Івана Озаркевича з виставою «Гуцульський рік», яка власне відкрила «Гуцульський тиждень».

<strong> Оркестр «Нова мюнхенська філармонія» під час репетиції</strong>
Оркестр «Нова мюнхенська філармонія» під час репетиції

Утім, центром програми став концерт «Нової мюнхенської філармонії» в Геркулес-залі, одному з найпрестижніших концертних майданчиків Європи. До речі, серед 98 оркестрантів із 15 країн світу 19 музикантів – це студенти Національної музичної академії ім. Петра Чайковського в Києві (у якийсь момент виявилося, що оркестрові бракує струнної групи, тому О. Линів запропоновано організувати приїзд музикантів з її рідної країни, на що вона радо пристала).
Програма концерту в рамках «Гуцульського тижня», на перший погляд, викликає питання. Адже, крім «Гуцульського триптиха» Мирослава Скорика, прозвучали твори китайсько-американського композитора Тан Дуна (Концерт для ударних «Сльози природи») і Ріхарда Штрауса (симфонічна поема «Життя героя»). Здавалося б, яке відношення останні два мають до Гуцульщини? Та в певному моменті стало зрозуміло, що концептуальний підхід у даному конкретному випадку свідомо принесено в жертву геополітичному підходові. А в геополітичних питаннях необхідно мислити якомога ширше, мислити стратегічно. Це підтвердилося в розмові з Оксаною Линів, яка власне стала ініціатором проекту «Дух гуцулів»:
– Те, що Скорик прозвучав у тій самій програмі разом з китайським і німецьким композиторами, вважаю дуже важливим моментом. Це доводить, що ми не є якимось ґето. Досі було так, якщо це український проект, то в програмі лише українська музика, українці грають, українці слухають. Мені ж хочеться, щоб саме німецький дириґент зіграв музику українського автора і поставив її поряд з Бетховеном, так само як виконують Бартока, Дворжака. Щоб це не було чимось спеціальним і специфічним, приуроченим до якоїсь нагоди – річниці незалежності України чи шевченківських днів. Навпаки, мені хочеться, щоб українська культура повністю інтеґрувалася і була поставлена в один ряд з іншими культурами. Чому жоден німецький оркестр не знає жодного твору українського композитора? Це ж нонсенс!
По-своєму переконливо виглядає і коментар українського музикознавця, доктора мистецтвознавства, професора Аделіни Єфименко, яка вже багато років живе і працює у Мюнхені:
– Ця програма поєднала твори трьох композиторів, які якимсь чином пов’язані зі стихіями природи, екологією, захистом нашої планети від того тиску, що з усіх боків нас оточує (фінансового тиску, тиску війн, тероризму тощо). Скорика, Штрауса і китайського композитора Тан Дуна, який останнім часом стає дуже популярним, пов’язує, на мій погляд, сама ідея життя у гармонії з природою, любов до гірських пейзажів, народу, який там проживає. З одного боку – Карпати, з другого – Альпи. Отакий перегук абсолютно різних націй та менталітетів. Але якщо ми говоримо про гори, всесвіт, космос, питання національного переростає в питання «понаднаціонального».
Містичний збіг із солісткою твору «Сльози природи», Віві Васільєвою – напередодні концерту помирає її викладач, який мав виконувати головну партію ударних. І Віві, відчуваючи відповідальність, блискуче зіграла сольну партію. Дівчина навчається в Мюнхені і для неї виступ у Геркулес-залі – неабиякий бонус у її кар’єрі. Цікаво, що за день до концерту цей твір звучав у Мюнхенській філармонії, соліст – Мартін Ґрубінґер, один з найбільш зіркових сьогодні ударників Європи.
Віві Васільєва, юна німкеня з болгарським корінням, стала того вечора фавориткою публіки. Вражаюча техніка, артистизм, абсолютна відданість кожному музичному моментові, який вона переживала з майже релігійним фанатизмом справжньої шаманки, забезпечили їй тривалі овації і два біси.
Стосовно виконання твору М. Скорика, яким розпочався концерт, то, мабуть, найвищою оцінкою є той факт, що присутній у залі автор лишився задоволеним. «Це одне з найкращих виконань цього твору», – як завжди лаконічно сказав він.

<strong>Віктор Андрійченко на варштатах іконопису на склі в Українському домі в Мюнхені</strong>
Віктор Андрійченко на варштатах іконопису на склі в Українському домі в Мюнхені

Завершився «Гуцульський тиждень» символічно в Українському домі міста Мюнхена. Тут паралельно проводилися декілька майстер-класів: із традиційного гуцульського іконопису на склі (керівник майстерні – львівський художник Остап Лозинський), писанкарства, автентичного народного співу (співачка, актриса Театру ім. Леся Курбаса у Львові Наталка Рибка-Пархоменко). Заради справедливості слід зауважити, що замість майстер-класів обіцяного гуцульського обрядового співу нам запропоновано, радше, слобожанську манеру співу, тоді як фінальною піснею стала «Птичка-невеличка», народний кант, записаний на Чернігівщині, відомий у виконанні українського фольклорного ансамблю «Божичі». Але на тлі всіх позитивних моментів проекту, колосальної організаційної і творчої праці це зауваження може здатися комусь не більше, ніж «занудством» авторки статті, яке, можливо, О. Линів до уваги візьме на наступних українських днях чи тижнях на прекрасній землі Баварії. ■

Автор фото: Олег Павлюченков

Поділитися:

Категорії : Культура

Коментарі

  1. Чи насправді нема про що писати (в такій кількості і з першої сторінки) в Нашому Слові?

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*