Богдан Гук ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ №51, 2014-12-21

За самбірським селом Ралівкою видно Карпати. У той бік тисячі разів подивився не один переселенець з Боська Сяніцького повіту. У селі над Дністром опинилося кількадесят сімей із Боська. На сьогодні це й далі найбільше в Україні скупчення жертв депортації 1945 р. Після 69 років Ралівка має свої «колонії» в Самборі чи Львові. Кілька років тому переселенці створили громадську організацію «Бощани». Саме вона кожного року на вересневий празник Народження Пресвятої Діви Марії організовує виїзди людей у Босько.

Найвища гора в Боську – українська. Тут стояла церква Народження Пресвятої Богородиці з 1907 р., розібрана 1957 р. на матеріал, з якого збудували потім Народний дім у Сіняві та хімічну крамницю в Заршині. Камінь із дзвіниці пішов на будівництво дороги. Залишився прадавній цвинтар і приходський дім під горою. Однак тут представники польської держави не змінили, як у Сяноці, назви гори Владиче на Аптекарку, не підмінили княжих хоромів Ростиславовичів будівлями Болеслава Хороброго, як у Перемишлі, не називають уперто церкви костелом, як на гірці у Холмі. Може це тому, що Босько не було важливим адміністративним центром влади, тут політична гра символами владарювання не мислила саму себе, як неможливу без заміни одного минулого іншим, або спробою ліквідувати «невигідне» минуле. Влада-бо прагне бути такою, яка була й буде завжди. Після ІІ Світової війни навіть атеїстичний режим Польщі (також у Боську, як і скрізь) свою владу уявляв довічною.
Залишки саме такої практики і досі наявні у бощанській інфосфері. На сайті місцевої римо-католицької парафії в розділі про історію можна прочитати інформацію стосовно того, як нині розуміють завдання цієї, заснованої щойно 1594 р., парафії: «Виникнення римо-католицької парафіяльної структури сприяло не лише полонізації цієї землі, але забезпечувало також адміністративний нагляд» (parafiabesko.pl/category/rys-historyczny). Не знати, чи полонізація була добрим процесом, бо процес свідомої заміни однієї культури другою, започаткований 1594 р., і міг довести кінець-кінцем до депортації 1944 р.

У нас, у Боську
Заступник голови «Бощан» Ярослав Козак, стоячи на сходах колишньої церкви, розповідає: – Ми знову приїхали. одно з найчастіших висловлювань переселенців – „У нас, у Боську” – стало фізичною дійсністю. Давніше ми тільки переїздили через Босько в дорозі на „Лемківську ватру” у Ждині. Ми бачили тут непрохідні й непроглядні кущі. Нарешті сказали: край! Стали домовлятися з місцевим самоврядуванням і відправили туди власну бригаду. Через кілька місяців очищувальних робіт, ми 16 вересня 2006 р. змогли освятити хрест на місці церкви. Потім за гроші Віктора Шургота з Канади на місці дзвіниці збудували капличку. Відремонтували сходи. І кожного року ми розчищували кладовище».
Саме цвинтар і є на сьогодні центром уваги бощан з України. Він повністю очищений. Тут кожного року появляються нові або відновлені надгробки на старих похованнях. Спершу подбали про могилу о. Михайла Величка, убитого Вермахтом 10 вересня 1939 р. Козак поставив пам’ятник братові, Страхоцький – своїй родині. Свої ж відновили Бобаки та інші.
На Службу Божу 21 вересня 2014 р., минаючи інформаційну дошку «Свідки історії», профінансовану ЄС, ідуть бощани з України та місцеві – це переважно ближча або дальша родина (у Боську після 1947 р. не було польської колонізації: усе залишене українцями обживали ті, хто міг залишитися).

Разом
Цвинтар доглядає Юзеф Сліва. Кожного року він підмальовує передвоєнні фіґури обабіч сходів на церковну гору. Ґміна фінансує нічне освітлення фіґур. Ґміна настільки відкрита для контактів, що створила програму: «Тут є наше коріння», фінансовану Міністерством культури РП. Відбулася велика конференція для дітей і молоді, на якій звучали спогади про село перед депортацією. У такий спосіб люди вийшли один одному назустріч.
Стою біля підніжжя церковної гори між фіґурами Ісуса Христа і Богородиці. Слухаю людей, що йдуть на богослужіння: «Ми дуже задоволені, що вони приїжджають. Була б гарна церква тепер у нас, якби її не розвалили, а одним з тих, хто розвалював, був українець. Не виїхав…, – каже літній чоловік. – Моя матір була русинка, її звали Найдух. Там на горі могила її дідів».
Стрика-музику у Юзефа Скубля вбили бандити 1944 р. Броніслав Скубель був поляком. Згинув від удару баґнетом на Грабені разом з двома музиками-українцями. Поляка похоронили на латинському цвинтарі, українців – на греко-католицькому. «Ми тут разом жили, я ще пам’ятаю, бо я з 1937 р. Мали ми сусідів: Андрія Кушніра, Миколу Теплого, досі ще стоїть його криниця…», – розповідає пан Юзеф, який охоче заграв би сотні українських пісень, які пам’ятав. «Я ж мушу відвідати батьків власної жінки, вона з роду писалася Тепла, – каже інший чоловік на прізвище Жулкевич. – Ненависть зникла, все вирівнялося, бо до нас приїхали поляки з околиці Добромиля і Хирова».
Мешканці нинішнього Боська мають родину по всій Україні, а найбільше – в Самборі та Ралівці. Кожний, хто підходить, у відповідь на моє питання називає прізвища українців, похоронених на цвинтарі: Деньків, Драчів, Андриців, Теплих, Копинів, Фещаків, Їжиків.

До предків
У бощан в Україні є «дзеркальні» цвинтарі. У Ралівці та поблизу – в Нагірному й Чукві – спочивають найстарші переселенці, це власне вони передали нащадкам пам’ять про те, що справжній бощанський цвинтар є один – у Боську.
Коли людина не має змоги піти до предків на поклін, бо держава її розлучила з місцем спочинку пращурів, бо її вигнали, єдиним місцем поховання предків стає пам’ять. Не порахувати, скільки поколінь можна пам’ятати реально, тих поколінь, імена яких відійшли на 200 чи 400 років. Проте вони таки живуть у нащадках. На кладовищі видно те, що на поверхні; людина ж має інший краєвид – внутрішній. Там, наче в Харона, мандрують незнані тіні. І кожний з живих є їхнім перевізником, ніхто з померлих не хоче канути в Лету (річка забуття у грецькій міфології – ред.).
«У кожного тут хтось похований. І доки ми живемо, повинні поминати предків. Без предків нам буде гіркий світ, без предків узагалі нема нашого Боська», – говорить Козак. Далеко не кожен з-поміж живих здатний відчути у своєму тілі їх живу присутність. Бощани відчувають міцні поштовхи від потойбіччя, вони йому вірні. Жити без предків – ситуація жахлива. Депортації розірвали єдність ланцюга поколінь. Депортації тим і дієві, що забирають сенс бути собою, якщо в тебе нема можливості відповідати своїх предків. Адже йдеться не про якусь символічну відповідальність – предки є дійсністю, є ж місце їх спочинку на землі, місце переходу в потойбіччя, яке живі означують з великою силою, щоб мати безпеку для свого і своїх дітей життя на землі.
«Тут майже усе нинішнє Босько, яке молиться за старе Босько», – отак Богдан Бобак виявляє живу бощанську пристрасть до джерел свого життєвого сенсу, тому що важко ж узяти сенс із самого майбутнього. У 1945–1946 рр. це депортація була оголеним майбутнім, тобто трагедією життя на землі без предків.
Після Служби Божої, відслуженої о. Володимиром Куркуною, латинський о. Анджей Ґіль каже: «Ви прибули до джерел, звідки ваші предки брали сили…». Лунають привітні слова, подяка людям добрих намірів та праці. Усім дякує також війт Маріюш Балабан, вітає польських дітей зі школи в Самборі. Від імені українців дякує польській стороні Ярослав Козак. Лунає пісня «Боже великий, єдиний», потім звучать вірші, серед яких і «О, Босько, твоє незвичайне ім’я».
От і бощани з «нової» України мурахами обліплюють цвинтар у своїй «старій» Україні. Стають на молитву біля дбайливо оброблених могил. Родина Василя Теплого недавно поставила йому прекрасний пам’ятник. Цілком новий, з міцним кутим хрестом.
«Минає 69 років, як ми розлучилися з тобою, дідусю. Може десь тут спочиває дід Петро і моя бабця Марія, але я не знаю, де саме. Тут лежить людей більше, ніж тих, кого виселили в далекі краї. Я пам’ятаю, як мама після кожної святої літургії брала мене за руку і ми йшли молитися на ті могили. Пробач, дідусю, що твоя душа тут, біля нас, що ми у важкий період забули трохи про тебе… Наше родинне життя не обірвалося, ти ж бачиш нас біля твоєї могили в цій завжди теплій для тебе землі», – каже внучка, яка приїхала з Києва.
Над спільною могилою вбитих друзів музик-українців, серед яких Микола Кортин, молиться теж Ю. Скубель. Священик ходить цвинтарем з відерцем святої води, він не встигає помолитися за всі сім’ї. Але якщо не помолиться священик цього року, то зробить це наступного. Бощани знають, що вони 2015 р. неодмінно приїдуть сюди знову.

Спільна пам’ять
«Протягом 10-ти років ваших відвідин ми збудували прекрасні відносини. Хто тоді б подумав, що це буде можливо?», – питає війт М. Балабан сам себе та українських бощан. Йому хорошою польською мовою відповідає голова ГО «Бощани» Богдан Бобак: «Пане Мар’юшу, не забувайте, що ви є війтом не одного села Боська, а двох : одного – тут, а другого – в Україні. Ви прекрасно війтуєте в обох Боськах. Тому нині ми знову змогли обійнятися з нашою родиною, а через рік буде в нас ще більше свято. І ми знову відсвяткуємо його разом». «Так, нині Босько є в одному, воно ціле», – підтакує війт.
На 2015 р. припадає 10-ліття першого приїзду. З цієї нагоди війт планує відкрити пам’ятник жертвам німецького розстрілу у вересні 1939 р. Тоді були вбиті чимало українців і поляків. Пам’ятник не буде ділити жертв за національностями – він буде берегти пам’ять про вбитих мешканців одного села. Інститут національної пам’яті вже дав свою згоду. Чи дасть згоду на пам’ятники греко-католицьким священикам? Адже отці Михайло Величко та Микола Головач могли б стати патронами села. Правда, одного вбили німці 1939 р., а другого – поляки з АК 1944 р.
Два села – ралівське Босько і боське Босько, а між ними нерозривно стоятимуть могили предків. ■

Поділитися: