Юлія Семенець, Вікторія Товстоног ■ УКРАЇНА ■ №16, 2014-04-20
У березні в.о. президента Олександр Турчинов підписав указ про часткову мобілізацію. Почали розносити повістки тим, хто раніше служив. Ми поїхали у військове містечко Гончарівське Чернігівського району подивитися, хто приїхав з колишніх службовців на військові навчання.
Біля в’їзду в Гончарівське – декілька військовослужбовців з автоматами. Зупиняють кожен автомобіль, що проїжджає повз містечко. Перевіряють документи, цікавляться, куди хто їде.
Біля крамниць і кафе стоять невеликими купками хлопці в камуфляжних, спортивних штанах, у куртках, але з портфелями. П’ють пиво. Біля в’їзду на полігон – солдат, який нікого не пропускає. З 9:00 до 17:00 відбуваються навчання. Чутно, як час від часу бахкають ґранати і стріляють з автоматів.
Біля військової частини стоїть із 30 автомобілів з чернігівськими та київськими номерами. Військові кажуть, що така їх кількість уже стала нормою. Це приїхали призовники на навчання, ввечері пороз’їжджаються. Є декілька військових палаток, біля яких топчуться хлопці. До військової частини час від часу йдуть жінки з сумками, несуть їжу, передачі.
З Гончарівської військової частини 14 березня відправили до Сумської області 200 перших солдатів для підсилення охорони кордону. Найближчим часом одну бригаду планують вирядити в Харків.
Кажуть, що по військовому містечку ходить дуже багато хлопців напідпитку. Деяких навіть «швидка» відвозить до лікарні з алкогольною інтоксикацією.
Біля однієї палатки стоїть заступник командира військової частини Олександр Сирідко. Приймає хлопців.
«Ви гляньте на нього, – каже О. Сирідко, показуючи на хлопця з Авдіївки Сосницького району, який ледь стоїть на ногах. – Мобільний телефон у руках не тримає. З рук випадає, розпадається. З кимось розмовляє, крутого включає (вдає сміливого – ред.), матюки триповерхові крутить. Ми вже навіть не рахуємо, скільки на день таких приїжджає. І що нам з ними робити? Автомат ми не можемо дати йому в руки. На нього зараз «білочка» (біла гарячка – ред.) нападе, постріляє всіх. На словах вони всі кажуть, що підуть воювати. А як до діла дійшло, кричать один через одного: „Якого х… я буду воювать? Я вже своє відслужив. Коли війна почнеться, тоді й піду!” Куди він піде, якщо зараз каже таке? Поховаються за мамчиними спідницями.
Зранку вони вже приїжджають напідпитку. Деякі везуть у своїх рюкзаках не речі, а пляшки зі спиртним. Деякі йдуть до барів і там напиваються. Потім приходять до нас. У цей час гончарівські бари процвітають, як ніколи. Ми алкоголіків не беремо. Просто викреслюємо зі списку й відпускаємо додому. Але й багато нормальних хлопців приїжджають, які хочуть відстоювати честь своєї країни.
Дуже багато людей допомагає від щирого серця. Привозять одяг і їжу. Везуть яйця, консервації. Але ми їх їсти боїмося. Це продукти, які швидко псуються. Наприклад, жінка принесла шість банок консервованих грибів. Боїмося їх їсти, бо не знаємо, де вона їх збирала. Солдатів нагодуємо. Потруїмо. Що потім робити?»
Тим часом авдіївський парубок декілька разів розвертався і йшов до воріт, потім повертався. Силою його ніхто не тримав. Через хвилин 20 ішов пішки по дорозі до Чернігова. Нам гидко було його підвозити. Обблює автомобіль, кому це треба? Так і не познайомились.
«Виторги залишилися такими, як і раніше, – розповідає власниця одного з кафе в Гончарівському Валентина Мельниченко. – До нас заходять водії або солдати. Дуже шкода їх. Вони по декілька днів не миються. Переважно беруть каву зі „снікерсами”. Можуть взяти зразу по вісім штук. Їдять на ходу.
З гарячого перекусу є тільки піца, у п’ятницю зробили 20 штук. Хлопці кажуть, що 7 гривень за піцу – надто дорого для них. А я на ній копійки заробляю. Сьогодні, у понеділок, біляші (м’ясні смажені пиріжки – ред.) завезла. Але їх мало хто купує. В Гончарівському є близько 5 кафе. Приїжджі хлопці до них заходять, в офіціанток питають, де є «точки», щоб купити самогону. Його в нас тут на кожному кутку гонять. Багато хто з собою привозить. Зайвих шкарпеток не положать, щоб ще одна пляшка помістилася. За останній час військові у мене в барі купили пляшку шампанського для жінок за 65 гривень та пару пляшок коньяку».
«В Сумську область поїхав мій чоловік і брат, – розповідає старший прапорщик 33-річна Юлія Медведєва. – Чоловіка, 34-річного Івана, офіцера, проводжала 16 березня, а 17 березня – брата, 27-річного Романа Колесника, він служить на контрактній службі. Коли проводжала чоловіка, плакала. Тоді якраз був вихідний день. Проводжаючи колону, в якій був брат, стримувалась. Не хотіла, щоби бачили інші військовослужбовці та підопічні. Дуже плакала наша мама.
Переживаю за них. Коли проводжала чоловіка, його мати нічого не знала. Вона в основному телефонує мені. Я її заспокоювала, казала, що все в порядку. Але ж вона не дурна жінка і бачить, що в країні робиться. Сама все зрозуміла, каже: „Не обманюйте мене, говоріть як є”. Довелося їй все розповісти.
Телефоном зі своїми чоловіками спілкуємося рідко. Подзвонять, скажуть декілька слів. Але для мене найголовніше, щоб вони були живі й усе було добре. Коли телефонує чоловік, питаю в нього про брата. Як телефонує брат, – цікавлюся чоловіком. Про ситуацію розповідають дуже мало. Кажуть, що прослуховують телефони, але чи це правда, я не знаю.
До війни ми готові більше морально. Та будемо стояти до останнього. Присягу давали. Я готова до того, що мене також заберуть. Краще вже бути там і знати, що коїться насправді. Важко сидіти тут і думати, накручувати». ■
Навчання Сухопутних військ на полігоні 1-ої Окремої гвардійської танкової бригади у смт Гончарівське 14 березня 2014 р. Фото Володимира Гонтаря, УНІАН
