Прелюдія
Під стінами Верховної Ради України 20 вересня зібралося близько двох тисяч людей. Вони вимагали відмінити скасування пільг 16-м категоріям українських громадян, в тому числі постраждалим від аварії на ЧАЕС та ветеранам -афганцям. Домагалися також відставки віце-прем’єра Сергія Тигипка, якого звинуватили у скасуванні пільг. Ситуація вийшла з під контролю. Внаслідок штурму Верховної Ради до будинку потрапили 12 “афганців”: вони побилися з бійцями “Беркута”. Отже, події показали, що владі не можна спати спокійно.

Кульмінація попереду
У листопаді пільговики посилили свої акції. Центр досліджень суспільства зафіксував, що в період від 26 листопада до 9 грудня в Україні відбулися 110 протестів! При цьому ледь не третина акцій стосувалася захисту соціальних пільг. Влада реаґувала репресіями. Знесено 27 листопада наметове містечко під будинком Пенсійного фонду в Донецьку. В результаті, як зазначалося вище, помирає людина. Здається, що це і є кульмінаційний момент – люди обурені, у смерті голодувальника звинувачують саме владу. День пізніше в Донецьку протестували обмануті вкладники, які намагалися прорватись до будинку Донецької обласної державної адміністрації. Того ж дня, 28 листопада, акції солідарності з донецькими протестувальниками відбулися в багатьох містах України. У Києві, наприклад, спробували перекрити вулицю Грушевського та зробити наметове містечко під будинком Кабміну. Дійшло до сутичок з “Беркутом”.
Голодування в Донецьку та Києві тривало. Оскільки 14 грудня Україна мала відзначати День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, то влада почала нервуватися. Тому 1 грудня Донецький суд виніс постанову: акцію потрібно припинити до 13 грудня. Спостерігачі підкреслювали, що влада зробила величезну помилку, коли після смерті Конопльова в голодувальників не з’явилися ані прем’єр, ані президент. Тільки 6 грудня до учасників акції приїхав донецький губернатор. Потім 9 грудня призупинено голодування в Києві, а через два дні остаточно ліквідовано наметове містечко в Донецьку. Більшість учасників задоволена ґарантіями губернатора: виділити наступного року 500 тисяч гривень для вирішення нагальних проблем чорнобильців. Утім, не всі завершили протести. Кілька осіб усе ще голодувало 14 грудня в Донецьку.
Отже, можна зробити висновок, що “вирішення” ситуації – тимчасовий хід, який лише підживить протестні настрої в реґіоні. Влада чітко дала зрозуміти: вона піде на вкрай жорсткі заходи для придушення незадоволення. Поняття “суспільний діалог” для неї – не існує.

Донбас ніхто не поставить на коліна!
Це гасло стало популярним під час Помаранчевої революції. Після 2004-го нова влада не мала жодних ідей щодо діалогу з жителями Східної України. Донбас тим часом залишався головним оплотом Партії реґіонів (ПР). Підтримка малої батьківщини дозволила Вікторові Януковичу повернутися до влади і виграти вибори 2010 р. “Свій президент” та “своя влада” – щонайменше в таких категоріях мислили мешканці Донбасу. Тим більшим стало розчарування, коли виявилося, що “своя” влада не цікавилася навіть найвідданішим електоратом.
Частина аналітиків вважає, що саме незадоволення східняків може стати каталізатором змін. Сьогодні про це говорити завчасно, однак пасивність і “бандитська” сутність Донбасу – не більше ніж стереотип. Варто згадати, що перші українські страйки наприкінці розпаду СРСР відбувалися саме там. Сьогодні Донбас виглядає занедбаним, запустілим та недоінформованим.
Людям властиво усе спрощувати. Наведу приклад Луганська, де я мав можливість провести один день наприкінці листопада з нагоди конференції. Захід організував фонд “Українська ідентичність”. Говорилося про створення зони вільної торгівлі між Україною та ЄС. Уже сама тема звучить в Луганську як інтриґа. Виявилося, що місцеві представники малого та середнього бізнесу дійсно відчувають щось у стилі інформаційного голоду. Бракує ініціатив, адресованих конкретним соціальним та професійним групам. Не вистачає альтернативних джерел інформації. Важко дивуватися, що на Сході підтримка ідеї євроінтеґрації – найслабша. Однак зацікавлення європейською перспективою існує, в чому я укотре переконався в ході згадуваної конференції. А значить, що існує широке поле для діяльності.
Крім того, мій стереотип (хоч і дуже слабкий) про російськомовний Донбас також змінився, я не кажу вже про Луганськ. Українська мова не лише не викликала неґативної реакції: нею розмовляли навіть директори окремих підприємств. Водночас радикалізм політичних гасел деяких місцевих керівників підприємств виявився значно більшим, ніж у представників “Свободи” у Львові. Незадоволення “реформами” влади виразно відчутне серед тих луганчан, хто цікавиться політикою.
Тим самим, Донбас, насамперед, – величезний політичний простір, який просто волає про потребу нових якісних проектів. Сьогодні ПР поступово втрачає підтримку на сході. Рейтинґ президента впав до 21% (нагадаймо, що в другому турі президентських виборів Донеччина віддала за нього 90% голосів). Сьогодні, звичайно, завчасно вести мову про альтернативу ПР. Відкритим залишається питання: чи вдасться іншим політикам викликати довіру в жителів цієї частини України? Поки що спроби дуже нечисленні. Активізує діяльність “Фронт змін” Арсенія Яценюка. Протестувальників під Верховною Радою та в Донбасі підтримує Олег Ляшко зі своєю Радикальною партією – його форми активності дещо нагадують дії Януша Палікота. Чи досягне Ляшко успіхів Палікота? А може з’являться абсолютно нові лідери? Сьогодні вкрай складно передбачити сценарій розвитку. Проте одна річ напевне варта зусиль: треба уважніше слідкувати за процесами на сході України, і без упереджень. Як зазначає політолог Кость Бондаренко, “там люди суворі, їх довго потрібно підіймати. Але якщо встануть, то стоятимуть до кінця”.

“Наше слово” №1, 1 січня 2012 року {moscomment}