Анна Олексів ■ КРИНИЦЯ ■ №39, 2013-09-29
Відчуваю, що я повинна розповісти людям про нелегку долю однієї з українських родин, яка стала мені близькою та осолодила моє сирітське життя. Правду кажучи, майже кожна українська сім’я в Польщі несе тавро виселення, поневіряння в чужому оточенні, яке не завжди було прихильне до нас, та часто – очікування на когось з близьких, у повоєнному лихолітті запроторених до в’язниці чи у табір праці. Родина Катерини і Стефана Олексових з Гребенного зазнала потрійного горя: з батьківської хати забрали трьох синів – молодих хлопців, тільки за те, що були виховані в патріотичному дусі.
Мати – Катерина (з дому Бакей) була членом Союзу українок у Гребенному. Вона співпрацювала з монахинями, вишивала обруси і рушнички до церкви, куди часто приходила з родиною на щоденну і святкову молитву. Збиралася гребеннівська громада і в домівці «Просвіти». Тут співали свої улюблені українські пісні, читали «Кобзар», вірші Лесі Українки та Івана Франка. Жилося тоді всім радісно. Катерина 1916 р. вийшла заміж за Стефана Олексова. У них 1918 р. народився син Михайло, а Стефана, молодого чоловіка й батька, забрали до війська, служити для оборони Польщі. На щастя, війна незабаром закінчилася, він повернувся живий додому. Потім у них 1920 р. народився другий син – Микола, а 1926 р. – Володимир.
Батьки виховували своїх трьох синів у великій любові, давали добрий приклад своєю християнською поведінкою, любов’ю до Бога, ближнього та України. Синів послали до школи в Раві-Руській. Вчилися хлопці дуже добре, були чемними та слухняними. З часом Михайло і Микола записалися до ОУН. Старі комуністи, які теж були в селі, не могли стерпіти, що тут ростуть українські патріоти, які люблять свою Неньку і мріють про її волю та кращу долю народу. Тоді ще їх не могли скривдити. Та прийшла знову війна. Хоч С. Олексів і був солтисом села, та не зміг захистити хлопців від загарбників. Найстаршого сина 1940 р. забрали до Червоної армії, відправили на фінський фронт. Йому було тоді 22 роки. Остання вістка від Михайла надійшла у травні 1941 р. з-під Ленінграда. Тоді також навесні забрали на примусові роботи до Німеччини сина Миколу. Щойно під кінець війни він повернувся додому… Та не судилося йому довго жити у спокої. Старі сільські комуністи донесли куди треба, що він належав до ОУН. І Михайла забрали в Сибір, аж у Воркуту, його там ув’язнено в концтаборі.
Совєтська влада їхню нову хату розібрала. Катерина і Стефан мусили втікати з рідного села й переховуватися по сусідніх селах, побоюючись за своє життя. Наймолодший їхній син Володимир утік до лісу, долучився до УПА. Батьки повернулися в рідне село тоді, коли місцевих селян виселяли в радянську Україну. Тоді й повернувся з лісу Володимир. Та комуністи швидко його видали новій владі. Хлопця заарештували. Спочатку запроторили його в табір у Явожні, там над ним немилосердно знущалися. Потім судили в Кракові, де молодий комуніст Ярослав Юрчак (син старого комуніста з Гребенного) дав проти нього фальшиві свідчення. Володимира засудили на 15 років ув’язнення, він сидів за ґратами в різних тюрмах Польщі.
Батькам загрожувала депортація в радянську Україну, та якось їм вдалося урятуватись. Але 1947 р. їх під час Акції «Вісла» вигнали зі старої хати й завезли на Мазури – під Ілаву, до села Пйотркова. Призначили їм господарство, у якому вже 2 роки ґаздував поляк. Осадник був змушений відступити їм одну кімнатку, де вони й оселилися. На чужині тяжко було жити. Щоб мати кусок хліба, вони зразу пішли на роботу в полі до поляків. Тужили за рідним кутком і синами, які невинно страждали десь далеко від рідні.
Мати Катерина постановила, що сама відвідуватиме сина Володимира по тюрмах. Раділа, коли могла його врешті побачити. Тішилася й тим, що могла принести йому чи то булочку, яку сама спекла, чи горнятко смальцю або шматок сала. Радів і син, побачивши матінку рідну. Бували відвідини без слів, зі сльозами на очах та в обіймах. Мати боялася говорити, бо не вміла польською, а за плечима стояв стражник. Не знаючи польської мови, часто мала клопіт з тим, щоб віднайти тюрму в чужому місті. Коли питала людей про дорогу, то одні казали, що не розуміють її, нехай розмовляє польською, а інші кидали фразу – «зацєнта українка». Мати не здавалася, далі їздила сама, чоловіка не пускала, бо боялася, що ще й його арештують або десь по дорозі уб’ють. Траплялися їй і сердечні люди, які казали, щоб не соромилася своєї мови і національності. Тоді на серці ставало їй легше, аж сльози котилися по лиці.
Батьки клопоталися про звільнення сина Володимира з тюрми, писали заяви до польського уряду, дочекалися амністії. І врешті прийшов той радісний день, коли по 10-ти роках син повернувся до батьків. Він не збирався байдикувати, швидко пішов на курси, здобув посвідчення водія на всі категорії, почав працювати в автотранспорті (ПКС). Володимир дуже полюбив свою роботу.
Надійшла радісна вістка також від сина Миколи, що він живий і повертається до батьків. Тільки найстарший син Михайло не повернувся з війни, загинув десь на фронті під Псковом. Батьки дякували Богові за двох синів, яких Він їм повернув, бо самі вже втрачали надію, що коли-небудь дочекаються цієї хвилини. Так прийшлося сім’ї Олексових починати наново спільне родинне життя: на чужій землі, в чужій хаті, по тяжких стражданнях і довгій розлуці, але з великою батьківською і материнською любов’ю.
Цю сім’ю я пізнала літом 1956 р. і зразу полюбила її, а 10 лютого 1957 р. я вже стала дружиною Володимира, батьки якого прийняли мене як свою власну дитину, часто розповідаючи сусідам, що кращої доні навіть не могли б собі вимріяти. Вони стали для мене коханими батьками, бо я вже на той час була круглою сиротою. Володимир знайшов для нас маленьке житло в місті, у якому працював, і мені підшукав роботу в торгівлі. В Ілаві ми познайомилися з добрими людьми – і поляками, і німцями, і українцями, які стали нашими друзями.
Тільки вороги не давали нам щасливо жити. Той самий молодий комуніст, який колись свідчив, що Володимир нібито має вдома пістолет, 1960 р. працював разом з моїм чоловіком, напав на нього і сильно побив якимсь металевим знаряддям. Якби не те, що один поляк саме закінчував роботу і поспішив на порятунок Володимирові, то не відомо, чи тоді не закінчилося б усе трагедією. Володимира довго лікували в шпиталі. Потім у цій справі відбувся суд і нападника засудили до двох років в’язниці. Після проголошення вироку той почав кричати в суді, що Володимир – бандерівець, а він і його батько – заслужені довоєнні комуністи. Я також була присутня на тому слуханні в суді і чула, як суддя сказав: «Наша комуністична партія не дозволяє самосуду, який ви вчинили над товаришем. Володимир був молодим хлопцем, належав до організації, та за це вже був покараний. А тепер він – кращий громадянин Польщі, як ви, товаришу Ярославе Юрчак». З очей мені потекли сльози і на серці стало легше, бо виявилося, що чужі стали оборонцями, коли свої стали злочинцями.
Та на цьому не закінчилося горе сім’ї Олексових. Раптово помер син Микола 1969 р., причину смерті не встановлено. Для батьків це був страшний удар, вони ледь з ума не зійшли. Поселилися з нами, ми отримали більше кооперативне житло, і так ми разом жили протягом багатьох років. А коли батьки вже стали старенькими, коли треба було опікуватися ними, то я покинула роботу і доглядала їх до останніх днів життя. До хати приходила лікарка-українка, бо вони не хотіли проводити в лікарні ні одного дня. Просили нас, щоб поховати їх в одній могилі, а мати хотіла, щоб сина Микольця в могилі на її груди поклали…
З чоловіком Володимиром ми щасливо прожили 50 років. Він помер 2006 р. і спочив коло своїх батьків. Тільки поки що не вдалося сповнити материного бажання, щоб перенести кості Миколи до спільної могили. Але вірю, що прийде колись зрозуміння його близьких, і прохання це я ще виконаю. ■
Знімки з архіву авторки статті
