Богдан Гук ■ ПУБЛІЦИСТИКА ■ №19, 2014-05-11
Порівняльний аналіз депортації кримських татар та українців у 40-ві роки ХХ століття
Підґрунтя
Усього 4 місяці відділяли дату 11 травня 1944 р., коли Державний комітет оборони СРСР прийняв постанову про виселення татар з їхньої батьківщини – Криму, від 9 вересня 1944 р., коли уряди Польської Республіки та УРСР уклали договір про масове переселення прикордонного населення. Порівняння долі татар та українців у 1944–2014 рр. може виявити ряд цікавих висновків. Оскільки основою кримської депортації не був міжнародний договір, доцільно виділити спільні й відмінні риси між двома блискавичними внутрішньодержавними депортаціями: у Кримській області Російської Радянської Соціалістичної Республіки 1944 р. та в Люблинському, Краківському і Ряшівському воєвідствах Польської Республіки (ПР) 1947 р.
У травні 1944 р. для 183 тис. татар дали до 30 хвилин на пакування речей. Потяги повезли кого в Казахстан, кого в Узбекистан чи на Урал. Ця депортація тривала до 8 червня. Наче за схемою-близнюком, з 28 квітня до 28 липня 1947 р. відбувалася депортація 150 тис. українців, які отримали від 30 хвилин до 2 год. часу, щоб вирядитися в дорогу. Обидві акції були несподівані й миттєві.
Яка була офіційна причина обох депортацій? СРСР звинуватив татар у співпраці з нацистами під час війни. Польща ж звинуватила українців у співпраці з «фашистсько-бандерівською» УПА. Однак ішлося не про минуле, а про майбутнє: комуністи в СРСР очищали територію, щоб не зустрітися з несподіваним опором під час установлювання нового порядку в Центрально-Східній Європі, а польські комуністи намагалися уреґулювати відносини з українцями так, щоб після остаточного вирішення справи українців самостійна Україна або її «спадкоємець» Росія не мали підґрунтя включити до свого складу Надсяння чи Холмщину.
Польські комуністи таки не покладалися на СРСР, як на тривалого реґулятора польсько-українських стосунків, і вирішили, за можливістю, працювати на державність шляхом відчуження 150 тис. українців від решти нації. Саме така позиція комуністів перетворила польську державу на заручника Акції «Вісла», чого не можна сказати про Україну в контексті депортації татар.
Наслідки для держав
За наказом урядів, війська звільнили території стратегічного значення від власних «ворожих» громадян. Корінне населення стало стороннім елементом, відчуженим від земель, де воно вважалося автохтонним, і в які вклало величезну цивілізаційну працю. Крим та південно-східна Польща стали тереном поселення, відповідно, росіян та поляків. Цей процес продовжував депортацію, оскільки не дозволяв землям татар та українців стати пустирем, який «провокував» би неконтрольовані сценарії в майбутньому (наприклад, повернення депортованих, претензії чужих держав). Цей процес трансформував політичний і культурний статус депортаційних територій – ці землі закріплювалися за державами як етнонаціональні – російські чи польські. Далі уряди вдалися до фальсифікації минулого та конструювання майбутнього, щоб переконати власні нації: якщо в Криму жили б татари, то ця територія була б землею розбрату, а коли там живуть росіяни – Крим є оазисом спокою. Відповідно, якби в Перемишлі жили самі поляки, там був би мир, а українці вводили б напругу – звідси міжнаціональні конфлікти.
Насправді ж ґрунт для напруги між «мирними» новоприбулими (росіянами, поляками) та «аґресивними» старожилами (татарами, українцями) міг мати лише економічно-правовий характер. І за ним стоять саме Росія та Польська Республіка. Вони разом з депортацією відчужили землі татар та українців шляхом націоналізації (удержавлення) їхньої власності. Награбоване передали у власність новоприбулим, перетворюючи їх у заручників власної політики – націонал-демократичних, а не демократичних форм правління.
Наслідки для жертв
Найважливішим наслідком депортацій для жертв було те, що вони втратили статус нації. На нових місцях поселення татари й українці стали прибульцями, небажаними гостями. Чимало років їх не вважали навіть національними меншинами, і їхній статус не був уреґульований законом про національні меншини. Це загострило їхню позицію часів до депортації, коли вони були етнічно сторонніми, але все-таки проживали на власній історико-етнічній території. У Казахстані чи на Мазурах переселенці стали більш підпорядкованими, підконтрольними, їхню ситуацію реґулювали внутрішньодержавні розпорядження про дотримання безпеки панівної нації. Відпала потреба надавати їм національно-територіальну автономію та формувати політику щодо них у міжнародному правовому й національному контексті. Достатньо було забезпечити їм імітацію громадянських прав, але без основного права – на повернення, що зрівняло їх з росіянами чи поляками, але в той же час відкрило дорогу до асиміляції та болісних наслідків самоствердження на чужині.
У час між депортаціями та падінням комуністичних держав питання депортованих поверталося у внутрішню політику. Ще 1967 р. президія Верховної Ради СРСР прийняла указ «Про громадян татарської національності, які проживали в Криму»: цим знято з них ідеологічну марку народу-зрадника. У Польщі колеґія Міністерства внутрішніх справ 1956 р. відзначила, що Акція «Вісла» була «величезною помилкою», але статус українців-прихильників УПА утримався донині. Ідеологічне маркування сьогодні реґулює статус і перспективи українства. До посилань на злочинний український націоналізм, які мають дисциплінувати українців та унеможливити переоцінку ними ситуації, вдаються різні польські політики й публіцисти: для них це є проблемою не минулого, а теперішнього й навіть майбутнього.
Куди і як вертатися?
На зламі 80-х і 90-х рр. ХХ ст. депортаційні проблеми комуністичних держав СРСР та ПНР успадкували Україна (Крим 1954 р. ввійшов до складу Української РСР) щодо татар і Польська Республіка щодо українців. Україна, хоч і не депортувала татар, узялася до вирішення цієї проблеми. Створено 1992 р. Фонд депортованих народів Криму та Комісію у справах депортованих народів Криму.
В польській державі перехід від комуністичної Польської Народної Республіки до демократичної Польської Республіки не мав для українців переломного значення. Вони отримували тільки дозвіл на відкриття нових шкіл і греко-католицьких парафій, проте про відшкодування за депортацію та повернення українців польські уряди і не згадували. Вони виступали в ролі фальшивого миротворця: замовчуючи право українців на повернення, не наважувалися на критику власників українського майна. Тимчасом політика України щодо татар показала, що в нових умовах самостійної України, повернення може відбутися мирно й стати актом відновлення справедливості. Як приклад, унаслідок сприяння поверненню татар, Україна отримала їхню прихильність. Отож чи можуть українці в Польщі бути повноправними громадянами держави, яка не приймає законів про повернення та відшкодування кривди, а натомість голосно нагадує про український націоналізм?
Сьогодення: цілісність і розрив
Українська держава визнала татар як націю та сприяла їм у поверненні на етнічну батьківщину. Натомість польська держава не визнає за українцями самої приналежності до їхнього історико-національного реґіону в межах РП і заперечує можливість правових наслідків подій 1947 р. Це мовчазна згода на продовження депортації. Стратегічною метою урядів РП є не допустити, щоб українці в Польщі стали нацією на власній території (незважаючи на те, чи вони такий намір мають, чи ні). Держава виконує роль вартового реґулятора, замість демократичного.
Україна не чинила спротиву формуванню представницьких органів татар – Курултаю і Меджлісу як самоврядних органів кримськотатарської нації, а не меншини (хоч офіційно визнала їх аж після російського вторгнення навесні 2014 р.). Українці в Польщі можуть вважати себе частиною нації та створювати лише суспільно-культурні організації, на яких розповсюджується закон про національні меншини. Вони не взаємодіють з державою по-іншому, ніж на основі цього закону, який, хоч і є демократичним, але в той же час леґалізує Акцію «Вісла». У його світлі в Польщі представництво іншої нації, крім польської (так звана багатонаціональна держава), у вищій формі, ніж суспільне товариство, – недопустиме (наприклад, ситуація з силезцями чи кашубами). І тут ми повертаємося до питання законності подій 1947 р.
Саме законності, тому що Інститут національної пам’яті уважає цю депортацію злочином комуністичної системи, але з формально-правного погляду не знаходить у ній нічого незаконного. Жорстокість депортаційного законодавства намагаються пом’якшити політичні заяви: і досі вершинним досягненням польської націонал-демократії для українців є засудження Акції «Вісла» вищою палатою польського парламенту 1990 р. Отож у взаєминах з українською меншиною польські уряди – це послідовники Акції «Вісла». Тому громадянські права українців на місцях депортації є чимось іншим, ніж ці ж права на Лемківщині чи Підляшші. На західних землях вони створюють ситуацію обміну: за втрату історичної території та відмову від заходів щодо створення юридичних та економічних передумов для повернення дають можливість зберегти своє національне «я». На рідних землях ситуації торгів з самим собою нема: тут ти можеш бути собою не лише завдяки громадянським правам, але й почуттю гідності автохтона і спадкоємця. Натомість українські уряди відкинули стосовно татар зобов’язання епохи комунізму, здійснюючи політику щодо них як корінної нації, а не тільки національної меншини.
Депортація минулого
Попри зміни політичного й економічного порядку та появи нових партій, ситуація українців у Польщі після 1989 р. щодо принципових моментів залишається незмінною, порівнюючи з 1947 р., тому що головним зацікавленим у триванні Акції «Вісла» є польська держава як така. Ситуація татар у Криму – зовсім інша (хоч і депортацію татар, і Акцію «Вісла» в 40-ві рр. ХХ ст. здійснено в рамках довготривалих національних інтересів СРСР чи ПНР), незалежно від ідеологічної форми влади. І тому рішення комуністів щодо українців у Польщі нинішня демократична влада, спадкоємиця ПНР, визнає законними, необхідними, перспективними. Українські завоювання комуністів ПНР – це та частина спадщини нинішньої Польщі, яка не піддається юридичному та політичному переглядові. З огляду на це, різні уряди РП у 1989–2014-х рр. не поверталися до свого минулого/теперішнього стосовно українців. На мій погляд, унаслідок цього й надалі триває депортація українства з польської держави, громадянського простору й пам’яті. ■
Коментарі
До цйого дня я памнятаю Акція Вісла. Як 10то літний глопчик я пас корови на Цапурі, в селі Височанни на Лемкїівщині. За якусь годину виджу як Польска армія обкружила нашу хижу. За пару хвилин виджу мою сестру, Ганцю, біжить до мене і криче “гень корови до дому бо Поляки нас виганяють. Дають нам дві години забратисья з вітіль”.
Коло хижі юж сиділи цивілні селянни з сусідних Польских сіль. Прийшли позберати що ми не могли з собов взяти.
Нас помашерували до села Височанни. Де юж селянни Височан були позберанни і помашерували нас до табору в селі Команча. Тримали нас в таборі там якись два тижні потому наладували нас по дві родини з гудобов в єден поцйонговий вагон і вислали нас на загідну землію.
Дорога також була якись два тижні. Ми пережили якийсь місьяць в повіті Мястко і вернулисья назад до Америки де ми були роджені.