Акція “Вісла” різко змінила демографічні структури земель, де проживало українське автохтонне населення. Хоч у 50-ті рр. протягом короткого часу існувала можливість повернутися на рідні землі, такою нагодою скористалося небагато виселенців. Чому? Одні звикли вже до нової дійсності, інші, хоч і хотіли вертатися, не мали вже до чого. Часто-густо приходилося викуповувати свої господарства, які люди втратили раніше внаслідок депортацій. Тих, які вирішили повернутися, зустріла нова дійсність.

Перші автомашини Павло Крат побачив 1938 р., коли вантажні “тритонки” їхали з поліцаями руйнувати церкву в Загорові. Це було 13 липня, саме через день після храмового празника Свв. апостолів Петра і Павла. Хлопцеві тоді не було й 9 років.

Народився він 29 листопада 1929 р. в Полосках Біло-Підляського повіту на Люблинщині. Раніше чув тільки поїзд, який сиґналив, доїжджаючи до станції в Хотилові. Час від часу видно було дим з паровоза. Не знав ще тоді, що цей пронизливий гудок буде згадувати як зловорожий символ десяти років втраченої молодості.
– Полоски перед війною нараховували десь біля 170-180 дворів. У селі була корчма, а як була корчма, то в селі мешкав і жид зі своєю сім’єю, – згадує тепер П. Крат. – Було декілька римо-католицьких родин, декілька сімей, пов’язаних з унією. Решта – православні. Коли хтось тутешній виїжджав, а найбільше людей рушало до Америки, на його місце поселявся хтось чужий. Православним неможливо було купити землю, якщо раніше не змінили віри на римо-католицьку.

Війна
Як “тритонки”, що проїжджали повз Полоски, так і літаки, які у вересні 1939 р. пролітали над Полосками бомбити летовище в Малашевичах, не віщували для мирного населення нічого доброго. Починалася війна.
– У селі була ще школа. До війни – польська, а після входу німців почали вчити української та німецької мов, – каже П. Крат, який українську мову знав змалку, бо в селі всі говорили по-українському, навіть римо-католики. – Пам’ятаю, що ми, малі учні, мали чергування. Носили дрова, щоб топити в печах. Щоб тепло було.
На початку війни в селі трапився неприємний інцидент. Місцеві хлопці вбили кількох польських солдатів, які втікали від німців. Дотепер перед школою в Полосках стоїть вмурований потужний камінь, який увічнює трагедію. З напису на таблиці виникає, що винними були українські комуністи.
– Раніше був інший напис. Він свідчив, що вбивцями були просто місцеві, але він був двозначний. Чому? Бо як виселили українців, то в селі залишилися самі поляки. Отже, хто міг вбити цих солдатів? – жартівливо запитує Крат. – Згодом напис поміняли. Але правди нікуди діти. Їх убили місцеві хлопці, бо солдати прийшли вози грабувати. Вони боронили свого.
Село витримало війну. В ньому була українська поліція, а в навколишніх лісах отаборилися хлопці з УПА.
Якби не УПА, то ми б не витривали до Акції “Вісла”. Село спалили б, а людей би повибивали. Але як приїдуть з Армії крайової нас палити, то на місці вже з’являлися й хлопці з УПА. І певно тому село вбереглося, – міркує Крат. – Зі самих Полосок шестеро хлопців пішло “до лісу”. Тих, які хотіли вернутися чи втекти, чекала сувора кара.

Виселення
“Дивись, нема вас у списку” – ще в березні 1947 р. говорив до Івана Крата, Павлового батька, державний чиновник, що вже знав, яка доля чекає мешканців Полосок. Вичитував інших полощан, вичитував загорів’ян, вичитував прізвища українців з інших місцевостей, які були приречені залишити свої домівки. Кратів не читав.
Колона перших виселенців попрямувала на станцію в Хотилові 12 липня, на свято Петра і Павла. Сім’я Кратів залишалася в селі. Ставало щораз більш небезпечно.
– Щоночі приходили до Полосок, щоб грабувати залишене майно. Одного разу батько своїм возом усю ніч возив АК-івців. Щойно в понеділок 21 липня, коли ячмінь за клунею в’язали, прибіг один чоловік і сказав, щоб збиратися, бо і на нас прийшла черга. Видали місцеві. Сказали, що є ще одна сім’я українців. Ячмінь, як виявилося, косили вже не для себе, – П. Крат уже входив у зрілий вік. – У Полосках залишили 22 гектари землі, зокрема 6 гектарів лісу. Осталася нова хата, побудована зараз після повернення з біженства. Батько був готовий до виселення, бо знав, що те лихо не мине. Забрав зі собою коня, три корови, двоє свиней…
У Хотилові сім’ю Кратів зразу запроторили до вагону. Разом з ними з Люблинського воєвідства виселено 44 тис. 426 українців. На станції були ще інші жителі Полосок, яких зі села виселили раніше. Вони чекали декілька днів на свій транспорт. Видали “синю карту” – і поїзд рушив. Усі сподівалися, що зупиниться ще в Білій, бо раніше з поїзда виводили молодих хлопців, дівчат. Найчастіше потрапляли вони до табору в Явожні. Але наш поїзд зупинився щойно у Варшаві на Празі, щоб поміняти локомотив. “Дивись, як нас вітають у Варшаві”, – говорив Хома Романюк. Навкруги майоріли біло-червоні та червоні прапори. Народна Польща 22 липня відзначала своє нове свято.

На чужій землі
З Хотилова їхали весь тиждень. У Щецинку, де був роздільний пункт, усей транспорт скерували до Щецинського воєвідства. Бо деякі склади зі Щецинка прямували на Ольштинщину. Частина полощаків та колишніх мешканців Південного Підляшшя проживає там і досі.
– У неділю ввечері були в Лобезі. Розвантажилися на пероні. На мішку присіла одна восьмирічна дівчинка з Піщаця. Не знаю, можливо, що солдати попросили, щоб вона якусь пісеньку заспівала. Вона й потягнула польською мовою: “Wczoraj kluski, dzisiaj kluski. Nasza Polska, a rząd ruski”. Нічого страшного не сталося, тільки всі, навіть солдати почали сміятися. Що ж вчинять маленькій дівчинці? – такий залишився перший спогад П. Крата з лобезького вокзалу. – У Лобезі розділяли всіх по 25 родин на ґміну. Нас хотіли залишити під Лобезом, але тато вирішив своїх, полощан, триматися. Під вечір заїхали до призначеної хати. У ній уже проживав один осадник, військовий з Поділля, з Тернопільського воєвідства, з Гусятинського повіту. У хаті не було ні дверей, ні вікон, підлога була зірвана, печі повалені. Батько спершу пошив дах, щоб на голову не текло. На зиму дали нам скляра, щоб вікна поладнати. Пізніше проживали в ній три родини, однак з часом одна сім’я залишила нас і до кінця нашого перебування проживали в тій хаті дві сім’ї.
Землі не хотіли брати, не хотіли підписувати нотаріальних актів. Земля не була надійною, була тверда, тяжко на ній було поратися. Плуги полощаків, звиклі до надбужанських рівнин, гнулися. Самі переселенці вірили, що вони там є тимчасово, що незабаром зможуть вернутися на рідне. П. Крат вислав листа до Міністерства внутрішніх справ з запитанням, за що їх виселили і як довго перебуватимуть на чужині. Відповіді не отримав. Навіть і не сподівався, що її отримає. Відповіла натомість газета “Gromada. Rolnik Polski”: “Переселення в минулому багатьох селян на терени повернутих земель було справедливим і розумним державним розпорядженням. Це не можна розглядати як кривду. Безперечно, Ваша сім’я відповідно забезпечена, тож ми не бачимо необхідності змін.
Зрозумійте, що звільнена після переселенців територія вже облаштована, нині користуються нею інші рільники, і тому немає можливості або необхідності повернутися на раніше вживані господарства. Сьогодні переселенці на повернутих землях мають власні обійстя, які відповідно до чинного права та згідно з обов’язками громадян не можна залишати. […] Після багатьох років роботи на нових господарствах можна було прив’язатися до цих земель, які так само є нашою батьківщиною, котру ми, безумовно, любимо і якій бажаємо добра”. Так газета відповіла 18 липня 1956 р., напередодні роковин переселення Кратів.

Повернення
Ситуація переселенців змінилася після смерті Бєрута, коли комуністичною партією став керувати Едвард Охаб. Першим секретарем він був від березня до жовтня 1956 р. Пізніше два роки очолював рільниче відомство. У засобах масової інформації з’явилася вістка, що українці можуть повертатися на свої землі. Така інформація була також в одному числі “Нашого слова”.
П. Крат після смерті батька вирішив брати справи у свої руки. Поїхав до Полосок на переговори з переселенцем з-за Бугу, який був уже власником батьківського господарства. Новий господар на початку погодився продати все майно за 20 тис. злотих, та коли 28-річна людина приїхала до Полосок, цей роздумав.
П. Крат під Щецин не збирався вертати. Вирішив купити якусь хату, не конче в Полосках. В сусідній Малій Дубровиці свою стару хату продавала одна жінка, яка також повернулася з виселення ще перед Кратом. Продавала, бо вирішила побудувати нову.
– Я так подивився: і хата була ще надійна, і дівчина нічого собі. То взяв і те, і те. А й господарство ще отримав, – сміється він. – Нову хату будували вже разом. Землі, яку втратили, не було аж так шкода, жаль було лісу. На побудову нового житла дерево треба було купувати, хоч знав, що батько після виселення залишив неабиякий шматок лісу. Але годі.
Легко не було тим, хто повернувся. А повернулося небагато виселених українців. З Полосок – усього 10-12 родин.
– Ті, які жили з нами ще до виселення, ставилися до нас нормально, – говорить він. Сьогодні П. Кратові уже 83. Далі проживає в Малій Дубровиці. Сам, але часто відвідують його доньки, онуки, знайомі, друзі. – Інше було ставлення переселенців з-за Бугу, що поселилися в наших господарствах. Не сприяла нам також держава. Навіть податки українці сплачували вищі, порівнюючи з іншими господарями. Певно тому, що їм штучно завищували класи землі. Так було аж до скасування класів.
“І за що?” Таке запитання ставить собі не тільки П. Крат. Лишається воно без відповіді. Хоч деякою мірою намагалася дати її редакція газети “Gromada. Rolnik Polski”.

“Наше слово” №18, 29 квітня 2012 року {moscomment}