ДВАДЦЯТЬ літ: майже зріла країна

Антін БорковськийПУБЛІЦИСТИКА2011-08-19

{mosimage}

це так гарно коли ювілеї
люди на вулицях діти і прапори
з чимось усіх нас вітають москалі і євреї
але це до пори
Володимир Цибулько

Нехай українська держава попри 20 років незалежності досі типово постсовєтська – дрімуча, бюрократична, гідна пера Кафки. Але: рудиментам старого державного апарату дедалі менше (порівнюючи з СССР) вдається блокувати незалежність громадян.

А це і є шляхом до свободи та демократії. Це не лише заслуга Помаранчевої революції, але свідчення слабкості державних механізмів, які, на щастя, просто фізично не дають собі ради з “наведенням залізного ладу” в суспільстві. Може б вони й хотіли “взяти людей за морду”, але часи вже не ті. І сили в “мацаках” нема. Та й люди, носії потенційних “морд”, за які б могли їх безперешкодно “брати”, уже не ті. Виграють від цього, ясна річ, лише посполиті українці. Вони дедалі більше використовують велику формулу антидержавного нігілізму, притаманну пересічному “центральному” європейцеві: та ж відчепіться, мовляв, з вашою дебільністю, дайте пожити трохи. Щоправда: майже компромісна модель омріяного національного стандарту на кшталт американського “білий -протестант-англосакс” в Україні досі не визріла. Половина країни досі навіть з державною мовою не може визначитися. І дивиться на іншу половину спідлоба, підживлюючи успадковану недовіру власними ж фобіями.

У герої України всі, хто “за Росію”
Попри це Україна – найстабільніша республіка з усього постсовку: жодних кривавих сутичок чи поважного теракту. Навіть авторитарні потуги влади ніколи не набували лукашенківського чи азербайджанського розмаху. Зрештою, проблеми вдавалося гасити радше завдяки гнучкій підсвідомості, ніж вправності українських спецслужб. Обійшлося без крові і під час встановлення незалежної держави, і під час Помаранчевої революції. А це – серйозне свідчення зрілості і народу, і еліт. Темп і розвиткові орієнтири накульгували, натомість вдалося зберегти територіальну цілісність та внутрішню таку-сяку, але державну стабільність. І, можливо, одне було варте другого. Невідомо, чи витримала б Україна рівновагу під час “революційної переінсталяції” на слизькому російському льоді, чи розпалася б на криваві шматочки під югославським соусом.
Певно, сприятливішого двадцятиліття в новітній історії України просто не було. Щоправда, саме це досі викликає неприховану заздрість кремлівських еліт, які за останні два десятки років пережили кілька воєн, розігнали власний парламент танками і досі мають сумне зашкалювання терористичної статистики. А в нас – ані танків, ані погромів. І Крим лишається українським. Навіть “умовний ліберал” Дмітрій Медведєв не лінується публічно виправляти “в Україні” на миле його серцю “на Україні”. Певно міг би, то й Україну б назвав Малоросією. Дратує в Україні чимало, а насамперед її інакшість. Як, мовляв, таке можливе, що “хитрі хохли” й у Світову організацію торгівлі вступили, і без нафти- газу якось перебиваються, і до ЄС наближаються. Та ще – мають “нахабність” власну історію писати. Як можуть “недоросіяни” мати власну історію?! Яка там ще мова? – Це ж просто польсько-австрійські змовники вирішили відірвати від “русского тіла” канонічний шматок. Ґротескним є те, що, незважаючи на два десятки років незалежності, українці досі мають ніби виправдовуватися й пояснювати, що вони – не галюцинація Бжезинського, не віртуальний проект Вашингтону, що в них окремий європейський шлях. Найважливіше: у справжності “українського проекту” переконалися чи не всі у світі – крім російського генералітету. І, ясна річ, половини України, котра досі не може визначитися, “чиїх вона буде”. Але, як то кажуть, незабаром подорослішає. Адже їй усього-на-всього 20 років.

Встигнути до світанку
Одним з основних здобутків, якими може похвалитися Україна, залишається леґітимність її влади. Ясна річ, вибори з порушеннями і підтасовками, але все одно не до порівняння з Росією, де президентів просто призначають. У нас гра значно тонша: зрозуміло, перемагає в кінцевому рахунку сильніший, але боротьба таки ведеться. І хоч гудити український статус-кво можна довго, але, як не крути, – все одно він беззаперечно ліпший від російського. Протягом 20-ти років в Україні відбулося чимало брудного і досі “нерозкритого” – вбивство Чорновола, Щербаня, Ґонґадзе, Кравченка. Не насмілилися навіть уголос назвати замовників отруєння Віктора Ющенка. Але є й інший бік медалі – країна розвивається. Країна, попри всі можливості, досі не задихнулася в задушливій атмосфері прихованих старих компартійних вертикалей, сполучених з бандитсько-ментівськими горизонталями (мент – зневажливо про міліціонера – ред.). А державний левіафан (левіафан – чудовисько, монстр – ред.) уже змушений рахуватися з країною, котру він до Майдану сприймав як мультиплікаційну, лубочну Малоросію (лубочний – тут: дешевий, кітчевий, примітивний – ред.). За якихось пару десятків літ виросла ґенерація, котра б віднайшла себе і в Угорщині 56, і в Чехословаччині 68, і в Польщі часів “Солідарності”, та у Вільнюсі 91. Ґенерація, котра виросла попри, а не завдяки. Молодь, яка настільки несподівано для всіх спецслужб заполонила київський Майдан, що навіть скептики в Кремлі зрозуміли – Україна таки є. Нова. Незбагненна для самих українців. Нехай і цвіт цей прибитий усілякою “табачнею”, але ж подібного в Україні ніколи не бракувало. Та й попри все відбувається непомітна перемога українства над креольством, європейства над євразійством. І нехай перемога ця виглядає не надто переконливо, але яка з республік екс СССР, за винятком, ясна річ, країн Балтії, може похвалитися бодай цим?!

Не треба нас, малесеньких, дурити
і що б не бралося завжди береться нота “до”
оскільки в нотній грамоті відсутня нота “після”
береться нота до а після чухаються чуби
бо такий тут етнічний формат
бо такий тут розкат губи
В. Цибулько

Причини краху стабільних африканських диктатур – не в масовості заворушень, адже на кожну тисячу демонстрантів влада завжди знайде десяток справних танків. Подібне, з поправкою, ясна річ, на вітер, можливе й в українському варіанті. Це не загроза якихось потаємних груп карбонаріїв чи бандерівських заколотів. Причини в іншому: влада спочатку робить те, що хоче, а потім починає думати й намагається переконувати країну. Хто міг би подумати, що Юлію Тимошенко, як би до неї не ставитись, можна кинути за ґрати, нехтуючи здоровим політичним глуздом і сиґналами з Заходу? Зрештою, це і є, певно, одна з відповідей на споконвічні українські негаразди, – “бо так си закортіло”. В тому то й небезпека, що завжди чогось хочеться “отакенького”.
Певно, це і є основною загрозою для України. Країна починає відвертатися не лише від влади, але й від держави, яка не може забезпечити мінімальних прав, крім тюрми. І нехай рівень дисципліни в міліції чи у спецслужбах високий, але біда, коли народ каже “набридли” або “дістали”. З тим свого часу стикнувся “стабільний” Кучма. Падіння його спричинив не касетний скандал – він поступово став огидний країні. Справа не в голові Ґонґадзе, не в диктофонних одкровеннях Мельниченка. Кучма викликав підозру й зневагу, навіть коли намагався бути чесним. Влада може успішно поборювати екстремізм чи тероризм, а от з огидою боротися неможливо. Тут ані танки не поможуть, ані телепроповідники з продажними “громадськими адвокатами”. Країна настільки змінилася, а інформаційні технології і швидкість обміну інформацією настільки виросли, що за рік- два можна “дістати” всіх – і ніякий адмінресурс не поможе. Зневагу не спинити жодним піаром. А це для влади – пункт неповернення; шкода тільки, що від цієї кризи потерпить Україна. Тут – знімай не знімай колективного “табачника”, повертай звання Героїв чи паплюж їхню світлу пам’ять.
Масове “падіння” Ющенка в очах його виборців почалося не тоді, коли він не посадив бандитів у тюрми чи не “вступив” Україну до ЄС, а саме тоді, коли він почав верещати на журналіста, вигороджуючи власного синка, нафаршированого дорогими автомобілями й крутими (дорогими – ред.) мобілками. Пробачили б і реформаторську недолугість, і неможливість реалізувати обіцянки. Не пробачили тільки такої дурниці, як “вгодований” синок. Країна дорослішає значно швидше, ніж правляча еліта починає це усвідомлювати. Влада досі довірливо думає: “киньмо 100 гривень пенсіонерам – і вони втихомиряться; випустімо на телебачення якихось політичних шоуменів – і скандал згасне”. Так би то може й було, але при цьому забувають, що керують вони вже не інфантильним тинейджером, а дорослою двадцятилітньою людиною. Майже дорослою.

“Наше слово” №34, 21 серпня 2011 року {moscomment}

Поділитися:

Категорії : Публіцистика

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*