Громадська та науково-дидактична дорога

Наталя КравчукРОЗМОВА№7, 2017-02-12

Розмова з проф. Стефаном Козаком, україністом з Варшавського університету

Наталя Кравчук: У повоєнній Польщі прийшов зламний 1956 рік, певна свобода думок, звана «відлигою», і тоді-то засновано організаційну структуру – Українське суспільно-культурне товариство (ускт). А ти, Стефане, у той час увійшов у дорослий вік. Чи пам’ятаєш активні українські середовища і чи велися до цього часу дискусії, як нам далі бути?

Професор Стефан Козак у домівці варшавського гуртка ОУП (1991 р.)

Стефан Козак: Справді, це був зламний рік, але все почалося після ХХ з’їзду Комуністичної партії Радянського Союзу. Почалося повільне наростання «відлиги». Ми в Польщі, треба признати, відносно легко увійшли в цей нурт. У нас, молоді, помітне тоді зростання свідомості… Ми були в польських школах і ліцеях, я в Педагогічному ліцеї у Лідзбарку-Вармінському. І тут хочу підкреслити, що нас у школі була значна когорта учнів-українців, спраглих знання і бажання вибитися в навчанні, щоб доказати свою рівноправність знаннями з поляками. Ми були дітьми переселенців з різних сторін порубіжжя – від Холма по Ясло. Виселення – депортацію ми прокляли і відчули на власній шкірі. У школі потайки співали українські пісні, ходили на прогульки і ділилися враженнями… Крім того, наші батьки, які повернулися з Явожна, побиті, поранені, з поламаними ребрами, були для нас прикладом пережитого пекла. Наша свідомість базувалася не тільки на Акції «Вісла», але й на свіжому досвіді. Часто нам витикали: «ти українєц»; але були порядні вчителі, які нас розуміли і з зичливістю ставилися до нас. Це в якійсь мірі було підтримкою. І водночас мотивувало до активності.
Пригадаймо для українців насамперед 1955 – 1956 рр. У Центральному комітеті Польської об’єднаної робітничої партії (ЦК ПОРП) утворилася т.зв. «реформаторська група», пізніше названа «пулавською» групою. Вже тоді почалися помітні рухи, особливо відносно леґалізації Української греко-католицької церкви та її євангелізаційної діяльності. Натомість спалах 56-го року – це революція в Будапешті. Виявилося, що є можливість явно запротестувати і вступити у двобій з комуною. Услід за тим почалися й бунти в Польщі, насамперед у Познані, а в жовтні – зрив у Варшаві. «Пулавська» звернула увагу на Владислава Ґомулку, якого щойно звільнено з тюрми, та винесла його на першого секретаря партії. Почалися зміни, рушила суспільна активність. Скористалися з цього українці. Саме почала леґально діяти Церква і вести євангелізаційно-місійну діяльність. Пам’ятаймо, що Церква була тим місцем, де українці зустрічалися, гуртувалися – так творилася українська спільнота і суспільна та церковна солідарність. Нарешті на цьому ж з’їзді 56-го року дано дозвіл українцям на покликання організації, чого добивалася твердо українська група на з’їзді в Палаці культури і науки у Варшаві. Завдяки цій гарячковій політичній метушні та рішучості українських активістів дійшло до зламу – дано згоду на утворення УСКТ.

Був великий зрив громадської активності…

Гості варшавської Міжнародної конференції україністів – посол України в Польщі Дмитро Павличко та папський нунцій Юзеф Ковальчик, а також господар події – проф. Стефан Козак. Фото Наталі Кравчук

О, так. Українці почали «скликуватися», групуватись, творилися ланки УСКТ. Одні до других навідувалися з концертами… Завдяки зусиллям і певній тактиці українських лідерів дано згоду на навчання української мови всюди там, де поселено українців. Отже створювалися пункти, а згодом окремі школи з навчанням рідної мови. Таким чином і я, як дипломований педагог (саме 1956 р. я закінчив педагогічний ліцей) почав учительський шлях у Пйотровці біля Пєнєнжна.

УСКТ, на твою думку, було потрібне?
Коли б не створено організації, не було б, мабуть, іншої тодї сили, яка могла б у даний сприятливий момент натиснути на центральні структури влади. На з’їзді виступи були категоричні. Арґументовано правними параграфами, пункт по пункті наголошувано, що законно належиться українській меншині в Польщі, які громадянські права й обов’язки має вона ґарантовані саме в конституції.

Потім ти поїхав на навчання до Києва. Чи це не товариство провело таку акцію, щоб вибороти можливість навчатися на материку? Його ж лідери були свідомі, що потрібно нам молодої української інтеліґенції.
Треба відзначити певну послідовність у початковій діяльності Головного правління УСКТ, яке добилося згоди на згаданий важливий захід.
Велику акцію в цьому питанні провела генеральна секретар Ольга Васильків. Вона їздила в терен і придивлялася молодим людям. У Пєнєнжні вже діяла ланка УСКТ. Саме її лідер Григорій Рацький зарекомендував мене. І я потрапив у першу групу, яку вислано в Україну. Тут дух відлиги – відчутний; натомість молодь надавала відлизі темп і характер. Дозрівав спалах «шістдесятників».

Потім ішла поголовна критика того, що УСКТ було організацією соціалістичною за змістом, а його лідери – комуністи…

Стефан Козак з Іваном Дзюбою, дисидентом визвольних змагань, відтак міністром культури України

Боже ж мій, а як можна було тоді бути «іншою» організацією та боротися за свої права!? Тим паче, що ми, українці, приречені були на загибель, на повну асиміляцію. Однак вдалося нам себе зберегти. І треба визнати, що в нашому збереженні багато завдячуємо Церкві, яка співтворила спільну громадську свідомість, плекаючи нашу обрядовість, звичаї та традиції. Не забуваймо про уескатівських лідерів, як Боярський, Королько, Гошовський та інші. Вони мали леґітимацію для розмови з владою і могли ставити вимоги. Альтернативи, на мою думку, тоді не було.

Ти повернувся з університетського навчання в Києві. І що далі?
Ми поверталися з великим багажем знань. Рух «шістдесятників» наповнив нас новими ідеалами, патріотичним духом і стремліннями, університетськими знаннями. А ще мені пощастило проходити в «Літературній Україні» журналістську практику, саме тоді я написав статейку про святкування ювілею Шевченка в Польщі 1961 р. Моїм ведучим редактором була пані Ганна Заєць, а головним редактором був Павло Загребельний. То мене зобов’язувало. У Варшаві я зголосився до редакції «Нашого слова» на Вєйській. Тоді головним редактором був Григорій Боярський. Це було літо 1962 р. І його перший прихід у редакцію. То була приємна зустріч. Сказав тоді, що дає мені певну свободу у збиранні й опрацюванні текстів для газети. Після короткого вакаційного відпочинку я рвався до праці. Спочатку заснував «Молодіжну сторінку», у ній поміщував силуети художників, поетів – «шістдесятників», літераторів. Крім того, треба було їздити у глибокий терен. Поїхав я, пам’ятаю, аж в Асуни, разом зі мною – Степан Демчук з Ольштина. Зима тріщить, а я у штиблетах (мештах) відморозив ноги… Отже їздив, описував та реєстрував на сторінках газети. Так творилася «на живо» наша українсько-уескатівська історія. «Наше слово» – це джерело знань про нас, про наші справи, турботи, здобутки і втрати. А також достеменне свідоцтво про участь у цивілізаційних процесах ХХ і ХХІ століттях.

Здається, що ти на довше не загрів у редакції місця…

Варшав’яни гостили у себе леґенду українського визвольного руху В’ячеслава Чорновола (стоїть), зліва – посланник України теодозій Старак з дружиною Любов’ю, справа – Юрій Рейт та Стефан Козак (1994 р.). Фото Наталі Кравчук

Вийшла «Хрестоматія української літератури» для студентів варшавської україністики авторства проф. Маріана Якубця та працівниці кафедри д-р Тетяни Голинської. Я, свіжо налаштований літературними знаннями, зробив розлогу рецензію. І надрукував у «Нашій культурі». Прочитав її проф. Якубець, який у той час співпрацював з Польсько-радянським інститутом у Варшаві. Телефонував до редактора Боярського, щоб мене, як автора статті-рецензії, похвалити. Професор запросив мене на зустріч. Сказав тоді, що є дорадником міністра вищої освіти для закордонного наукового обміну і запропонував мені аспірантуру в Києві. Такий був початок моєї наукової кар’єри. В редакції я пропрацював десь півтора року (1962 – 1963). Повернувшись з докторатом до Варшави, я, завдяки проф. М. Якубцю зразу отримав науковий штат в Інституті слов’янознаства і водночас посаду секретаря наукового журналу «Slavia Orientalis». Праці тут було обмаль, до того, я прагнув і старався, щоб у журналі популяризувати україністику як з Польщі, так і з України та світу. Запрошував україністів, також з Заходу, ми рецензували їхні праці. Прийшов 1974 р. І мною поцікавилося радянське посольство, закидаючи мені ревізію передової радянської науки. Відразу появилися на мене в Москві і Києві критичні статті з обвинуваченням у ревізіонізмі. Моя ситуація в інституті була важкувата. Крім того, я до 1989 р. мав заборону в’їзду в Україну. За «Солідарності» 1981 р. мене запрошено до університету. З 1990 р. мене обрано керівником україністики Варшавського університету.


Повертаючи до головного мотиву нашої бесіди, скажи, чи УСКТ, існуючи 35 років, виконало свою роль?

Відкриття виставки українського мистецтва у Варшавському університеті ректором Пйотром Венґленським та Стефаном Козаком

З моєї перспективи і життєвого досвіду можу сказати, що на перших початках зробило воно стільки, скільки було можна. З часом виринули більші потреби. Але загострилися конфлікти, прийшли «герківські» роки й часи воєнного стану. Керівництво організації, яке очолював Кохан, не мало можливості руху, радше – принишкло, не хотіло, либонь, входити в конфлікт з владою. Пам’ятаймо, що політика тогочасна стреміла до наголошування на однонаціональній державі. Тож нелегко було УСКТ функціонувати і боротися за збереження української національної тотожності, зокрема шкільництва. Я не скорий будь кого персонально критикувати. Кадра товариства корчилася, дехто мав більші сподівання, – відходив з УСКТ, молоде освічене покоління свою професійну кар’єру бачило і робило в польських інституціях. Ставалося все безвихідне, отже й безнадійне. Зрештою, ситуація не була цікавою. Не було вже пробивної сили і снаги ставати на прю з владою. Не об’явився Месія, не було тоді кому вивести народ з комуністичної неволі.

Прийшов 89-й рік і все-таки наступив поколінний зрив. Виринула вар-шавсько-ґданська група, люди покоління Рейта і Гнатюка, яка ставила інші вимоги по відношенні до влади і громади.
Цей злам стався завдяки розпаду СРСР. Покоління, як ти добре сказала – Рейта і Гнатюка, воно відчуло імпульси нового часу і що з тим старим поколінням уже не має шансу на зміни, а вони доконче потрібні, уже негайно, бо настав для цих змін добрий час і кон’юнктура. То покоління Рейта, Гнатюка, Мокрого і Чеха та молодшого вже включилося до активної діяльності. Без обтяження минулим. Отже була можливість попрощатися зі старою кадрою та закотити рукави – і рвати вперед, змобілізувати людей до нових завдань. Було так, що й зі старшого покоління люди приєдналися до діяльності та нових завдань і потреб. Це було важливе і потрібне, адже йдеться про тяглість поколінь і цілей.

Ти навіть став заступником голови Об’єднання українців у Польщі.
Нова організація в керівний гурт включила мене й професора Лесева, – оце згадана тяглість поколінь. Був це добрий і мудрий задум, щоб залучити професорів з авторитетом. Ми йшли на розмови з міністрами і нас представляли як професорів. Зустрічі мали певний вимір і характер. Часто це відчиняло двері і давало шанси на полагодження важливої справи. Пригадую, наприклад, розмову з міністром Галлем, який відповідав за нацменшини, чи з папським нунцієм, в питаннях на церковні теми, або, як, наприклад, вирішення проблем одруження й одружених священиків, повернення наших церков та церковного майна тощо. Таких зустрічей було багато на різних щаблях і в різних форматах, вони сприяли полагодженню багатьох пекучих і на дальшу перспективу справ.

Заступником голови ОУП був теж священик Православної церкви о. проф. Маріан Бендза.
О, так. Завжди він міг зайняти позицію відносно православного віровизнання і його проблем. Прикро, що в декого з діячів і лідерів коротка пам’ять. У час ювілею належало б пам’ятати про заслуги забутих, а виглядає так, що їх не було, адже заслона безпам’яті, м’яко кажучи, дуже погано свідчить про прихильників і практиків такої «політики».

І ще одне, ти україніст, зробив університетську і наукову кар’єру та здобув признання наукового і організаційного доробку і заслуг у Польщі та, очевидно, за кордоном, про що велемовно свідчать надані тобі звання Doctor Honoris Causa, головно, українськими університетами, та видавані в Україні твої книжки і статті. Стефане, як оцінюєш свою довгу професійну дорогу?
Насамперед хочу зауважити, що виховав я десятки україністів (також докторів наук) на Варшавському університеті та Католицькому люблинському університеті. Прикре і незабутнє для мене було, – як я вже згадав, – що свого часу в Україні я був персона нон ґрата (ревізіоніст, що «ревідував передову радянську науку»). Бували тяжкі моменти. Все-таки козацько-вербицька вдача і характер дозволили мені долати різні труднощі, прикрості і кидані під ноги колоди. На моїй дорозі була Академія наук та університет, треба було робити основне – наукову працю і займатися дидактикою. У моє життя вписана теж організаційна діяльність, участь у міжнародному науковому житті – конференції, публікації. Кафедра була на передньому фронті такої активності. Україністичний світ добре знає організовані щорічно міжнародні конференції, результатом яких була широка співпраця з українськими і зарубіжними університетами та наше серійне видання: «Варшавські українознавчі записки», яких вийшло 26 подвійних томів. Кафедра україністики стала передовою серед україністик світу. Ось тому Сенат Варшавського університету нагородив мене медаллю «За заслуги для університету». Натомість президент Квасневський – Кавалерським орденом відродження Польщі, а президент Качинський – медаллю «За довгу працю і заслуги для науки». Ціную собі й українські відзначення: від президента Кучми медаль «За заслуги», а від президента Ющенка Орден Ярослава Мудрого.
Треба підкреслити, що кафедрі повсякчас сприяли і підтримували ректори, зокрема Венґленський, Ректорат і Сенат Варшавського університету, Вчена рада і декани нашого факультету, а також фундації: Варшавського університету, Стефана Баторія, Юнеско (його польське відділення, яким керував проф. Єжи Клочовський, активний учасник наших українознавчих заходів).
Ще раз хочу підкреслити, що завдяки науковим, дидактичним, публікаційним та організаційним досягненням кафедра здобула визнання і пошану в широкому науковому світі. Це саме є свідченням того, що кафедра виконувала місію, призначену університетам.

Дякую за розмову.

Поділитися:

Категорії : Розмова

Коментарі

  1. Вітання шановному Професору з нагоди і без. Хочется лиш пригадати “СЛАВНИЙ 1956” коли то ми, молоді і не тільки, українці, зустрілись в Фаленіци – Мєдзешині біля Варшави на “Курсі вчителів української мови”. На фото побачите Зенка Дудко, …. Федину, Яросдава Шкільника і Вас.
    РS. Бувало колись, вмів я переносити фото до коментаря, а нині….. Треба буде просити Ред. НС, щоб передала Вам вислане окремо на е-маїл НС
    З повагою Вячеслав.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*