Степан Мігус ■ ГРОМАДА ■ №31, 2016-07-31
Наприкінці червня герой України, майор-розвідник Олександр Петраківський, що досі понад рік перебував у воєвідській реабілітаційній лікарні в Ґурові-Ілавецькому, а раніше у приватному медзакладі під Ілавою, куди потрапив з Тель-Авіва, дочекався нарешті позитивного рішення у справі дальшого лікування і полетів до Києва.
Цей хлопець, який урятував життя понад однієї тисячі українських воїнів, нарешті має шанси на рятування власного життя. Довге очікування було пов’язане з незрозумілою байдужістю військового керівництва України до свого молодого героя. Хлопцеві потрібне спеціалістичне нейрохірургічне лікування, до якого готові найкращі спеціалісти США і Японії. Для цього, однак, необхідні немалі гроші – приблизно півмільйона доларів. Спеціальна комісія, складена з представників Міністерства оборони України та Міністерства охорони здоров’я України, 20 червня приземлилася в аеропорту Ольштин-Мазури. Фахівці ствердили, що є надія на вилікування воїна, і того ж дня відлетіли до Києва, а разом з ними батько хлопця – полковник Петро Петраківський, який наполегливо добивається допомоги синові. Мати Олександра – підполковник Тетяна Петраківська поділилася з нами радісною вісткою: 28 червня син відлітає з ольштинського летовища до України, звідки після обстеження, полетить до США на продовження лікування, якщо буде на це рішення президента Петра Порошенка, головнокомандувача української армії.
Капітан спецназу (підрозділ спеціального призначення – С. М.), 28-річний нині Олександр Петраківський воював з російським аґресором від самого початку війни. До 20 липня 2014 р. жоден боєць роти, якою він командував, не загинув. Траплялися, правда, поранені, але молодий командир ніколи й нікого не залишав на полі бою.
Тієї липневої ночі позаминулого літа рота капітана О. Петраківського попала в майстерно улаштовану засідку російських бандитів, які планували знищити понад 1000-особовий конвой українського війська. Двоє з-посеред 14-ти бійців загинули. Всі інші, включно з командиром, були поранені. За життя і здоров’я розвідника О. Петраківського, який одержав за своє геройство Золоту зірку «Герой України» і підвищення до ступеня майора, змагаються нині рідні, лікарі та медичний персонал. Допомагають також українці Вармінсько-Мазурського воєвідства. Від 2 лютого минулого року його без успіхів, зате дуже дорого лікували в Домі сеньйора «Голубиний двір» у Камені-Малому біля Ілави. Три місяці пізніше він, завдяки прихильності директора Данути Куницької, потрапив до реабілітаційної лікарні в Ґурові-Ілавецькому. Звідти 28 червня полетів додому, а з Києва відлетить до США.
О. Петраківський любив військову справу від дитинства. Уся родина – військові. Батько Петро і мати Тетяна – полковники, дружина Галина – курсант військової академії, сестра Світлана та її чоловік – офіцери. Рід Петраківських походить з Житомирщини, але роками служби в армії пов’язаний і з Хмельниччиною. Батьки гордяться своїми дітьми. Молодий капітан попросився на фронт, як тільки розпочалася війна на сході України, яку назвали несправедливо антитерористичною операцією. Потрапив на Луганщину.
– Його спецгрупа займалася розвідкою, – говорить батько, полковник Петро Петраківський. – Коли інші бійці спали, майже кожної ночі Олександрова рота йшла в розвідку якнайближче до розташування ворога. За всю службу на фронті капітан не втратив жодного бійця, а якщо трапилися сутички, то поранених ніколи не залишав на поталу ворога. Через це хлопці називали його фартовим. Виконував навіть найскладніші накази. Бійці хотіли йти саме з ним у розвідку, а як треба, то і в бій. Вірили в його щасливу зірку. Його бійці були для нього всім, а це риса доброго командира, – каже з гордістю Олександрів батько.
У ніч на 20 липня рота капітана О. Петраківського повернулася з розвідки. Капітан представив своєму командирові ситуацію і збирався йти відпочивати до своїх хлопців. Але цим разом поспати не вдалося. Командир батальйону «Айдар» поінформував його, що командування хоче відправити в інше місце понад тисячоособову групу війська на 80-ти вантажних машинах і важку зброю. Він чомусь дуже непокоївся, хоч інформації, які надходили від розвідки, були обнадійливі. «Капітане, я прошу, перевірте територію вздовж дороги, куди буде їхати наша колона», – звернувся до командира розвідників. Капітан підняв групу і вирушив у вказані місця.
– Завдання командира О. Петраківського було дуже відповідальне, – каже впевнено його батько. – Йому «айдарівці» доручили це відповідальне завдання провірити терен навколо дороги, якою мала прямувати колона. Маючи інформацію, що ніде ворога нема, група їхала навіть на відкритій машині. Вона складалася з 14 військових. Був син-капітан, прапорщик і всі інші – сержанти… Сашко почав відчувати, що щось тут не так. Вони проїхали ще певний відрізок дороги. Зупинилися. Капітан дав команду: «Сім чоловік наліво, сім зі мною. Перевірити все».
Цей внутрішній голос не підвів його. Розвідники виявили дуже професійно замасковану засідку ворога. Засідка була дуже велика – закопані в землю гармати, ґранатомети, міномети, багато людей… Вони однозначно ждали колону. Оті 14 хлопців їх викрили. прийняли на себе бій і своїми діями зірвали головне завдання ворога – знищити військову колону та озброєння. Практично весь цей шквал вогню, що був призначений для колони, звалився на них. І так Бог дав, що вони залишилися живі. З чотирнадцяти розвідників двох вороги, однак, вбили. Всі інші важко поранені, але залишилися живими. Міномети російських бандитів були спрямовані на конкретні ділянки. Якби тоді проїжджала колона, впевнений полковник П. Петраківський, ніхто не залишився б живим. Крім перших двох, що загинули на початку бою, всі одинадцятеро були поранені, а капітан О. Петраківський – найважче, в голову. І все ж, це він вивів, а то й виніс із поля бою всіх одинадцятеро бійців. Колона скористалася боєм і без утрат прорвалася крізь засідку ворога. За цей подвиг президент України відзначив молодого командира Золотою зіркою «Герой України» і підвищенням до ступеня майора. Але найважчий бій для пораненого воїна і для його родини тільки починався.
Поранений, але при свідомості, розвідник майор О. Петраківський потрапив на лікування до військової лікарні в Харкові. Після першої операції, під час якої витягли йому декілька осколків з голови, виявилося, що залишилося ще декілька. Чергова операція і, за словами батьків, хлопець утрачає свідомість, попадає в клінічну смерть. Звідти, після деякої стабілізації стану пацієнта у львівській лікарні, але далі з респіратором та іншим допоміжним медичним устаткуванням він потрапляє на дальше лікування в столицю Ізраїлю – Тель-Авів. Ізраїльські лікарі запевняли на прощання, що стан пацієнта більш стабілізований, однак від медичної техніки, яка рятує життя, не відключили. Хлопець теж майже зовсім не реаґував на зовнішній світ, а ще додатково мав такі відлежини, які довелося пізніше лікувати понад місяць у ґурово-ілавецькій лікарні.
Батьки Героя України самі почали шукати дальшого порятунку для сина. Шанс побачили в Польщі, у маленькому селі Камені-Малому неподалік м. Ілави, де побудовано гарний Дім сеньйора «Голубиний двір», а в ньому влаштовано реабілітаційний центр, яким керує професор-невролог Ян Таляр, відомий «спеціаліст від коми», як сам себе рекламує. Родину Пет-раківських усіляко підтримувала українська громада Ілави, Ольштина, Ґурова-Ілавецького, Бартошиць, Ельблонґа, а навіть Канади. З-під Ілави довелося хлопця забрати, бо ж обіцяне доктором Я. Таляром оздоровлення не надходило, а за лікування і перебування треба було платити 800 зл. кожного дня. Опісля поранений герой потрапив до Ґурова-Ілавецького, де на допомогу Батьківщини йому прийшлося чекати дотепер. ■
