Вічно пересварені лемки

Богдан Гальчак ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №26, 2014-06-29

Leszek Filipiak, Społeczno-polityczna sytuacja Łemków w III RP, Wydawnictwo Adam Marszałek, Toruń 2013, 575 s.

FilipiakПраця Лешека Філіп’яка складається з восьми розділів. Автор поставив перед собою мету показати історичні обумовленості «національного дуалізму лемків», політики ІІІ РП стосовно цього населення, поділів у лемківській громаді, релігійної ситуації, «організації та установи», які функціонують у лемківському середовищі. Наміри автора дуже амбітні. Проте після ознайомлення зі вступом, читача чекає певне розчарування. Автор почав свою працю 1989 р., а закінчив 2003 р., хоч назва робить враження, що праця сягає і до сьогодення. Наступне розчарування виникає після ознайомлення з бібліографією. Для того, щоб амбітна мета автора могла бути зреалізована, вона повинна бути попереджена дуже широкими архівними пошуками. А тимчасом у переліку архівних джерел, заміщеному в бібліографії праці, автор вказав, в основному, на документи, які вже публікувалися. Він зробив розшуки виключно в матеріалах Інституту національної пам’яті (пол. ІPN). Але там зібрані лише матеріали про ПНР (PRL). У випадку дослідження громадських організацій хорошим джерелом є інтерв’ю з діячами. В бібліографії не вистачає переліку таких інтерв’ю. Список праць, використаних автором, досить великий. Дивує, однак, незначна кількість українських публікацій. Якщо б польський автор підготував наукову працю про Англію, використовуючи виключно матеріали, видані в Польщі, був би висміяний у науковому середовищі. У випадку публікацій, що стосуються України, така норма в Польщі вважається допустимою. Але це ще не все. Філіп’як провів своєрідну селекцію матеріалів, виключивши більшість авторів, які представляють «українську» точку зору на лемківську проблему. Філіп’як у своїй праці користується деякими опрацюваннями Романа Дрозда, якого, зрештою, «перехрестив» на Ришарда (стор. 18). Проводячи згадану «селекцію» використаних праць, автор аналізованої публікації полегшив собі життя, уникаючи полеміки з авторами, які мають інший погляд на справу лемків. Такий підхід є допустимим у науково-популярних працях, однак автор у вступі представив свою працю як наукову. Сильну позицію в бібліографії займає Ева Міхна, котрій автор у своїй праці не ощаджує похвал. Л. Філіп’як репрезентує «русинську» точку зору на лемківське питання, чого, зрештою, і не приховує.
Звертає на себе увагу і певний балаган у тексті аналізованої книжки. Автор часом двічі, а навіть і тричі, повертається до представленої попередньо проблеми, а що гірше, представляє цю проблему цілком в інший спосіб. Важко, наприклад, докладно встановити, як Філіп’як розуміє кордони Лемківщини. На 51 сторінці він поміщає цей реґіон «між Ославою і Попрадом», тобто не відносить до Лемківщини «словацьку» частину, Сяніччину, ані навіть Русь Шляхтовську. На 59 сторінці Філіп’як, проте, признає, що «Лемківське населення від пізнього середньовіччя жило в Карпатах як з північної їх сторони (польської), так і південної (словацької)», тобто ділить Лемківщину на частини – «польську» і «словацьку». До складу «польської» частини, на думку автора, входять «…південні частини повітів Горлиці, Ясло, Коросно і Новий Санч Краківського воєвідства, а також невелика частина Сяніцького повіту» (стор. 60). Надалі в цьому списку не вистачає Русі Шляхтовської. З’являється вона на стор. 62, де автор признає, що помістив поза кордонами Лемківщини «так званих шляхтовських русинів (які проживають у селах Чорна Вода, Явірки, Шляхтова)». Автор не пояснює, чому він згадав про ці місцевості, якщо вони не входили до складу Лемківщини. На 131 стор. він згадує про виселення лемків з таких сіл Новоторзького повіту: «Біла Вода, Чорна Вода, Явірки, Шляхтів». Чому чотири села, а не три, згадані раніше? Приведений приклад – це одна з багатьох непослідовностей Л. Філіп’яка.
В аналізованій праці можна зауважити виразні істотні помилки. Характеризуючи ситуацію на Лемківщині на початку ХХ ст., автор вказав на існування двох угруповань: українського та «старорусинського» (москвофільського). Ця характеристика відповідає дійсності, але одночасно Філіп’як стверджує: «Старорусини, як угруповання вороже для поляків і національного руху українців, були лояльні відносно австро-угорської влади» (стор. 66). Про те, наскільки лояльні були «старорусини» до монархії Габсбурґів, можна переконатися в подальшому на сторінках аналізованої публікації, коли автор описує сповнене ентузіазму прийняття російських військ у Галичині тамтими москвофілами під час І Світової війни. Дуже невдало у процитованому реченні звучить вживання автором визначення «австро-угорська влада». Стосунки між москвофілами та угорською владою були завжди дуже ворожі. Австрійці спочатку підтримували москвофільський рух як противагу полякам у Галичині, проте дуже швидко відійшли від цієї політичної лінії. Думка автора про ворожість «старорусинів» у відношенні до поляків щонайменше перебільшена. Їхні стосунки з польською автономною владою в австрійській Галичині були непогані. В аналізованій праці можна знайти багато подібних помилок.
Найбільші застереження у праці Л. Філіп’яка викликає його представлення аналізованих позицій. Розділ ІІ автор присвятив «історичним обумовленням національного дуалізму лемків». Після ознайомлення зі змістом розділу, звичайний читач, слабо ознайомлений з лемківською проблематикою, мусить зробити висновок, що «русинський» рух сформувався в Польщі в комуністичні часи, як вираз опору проти політики влади, скерованої на «українізацію» лемків. Філіп’як замовчує той факт, що «карпаторусинський» рух сформувався на Закарпатті ще в міжвоєнний період, залишаючись у той час у границях Чехословаччини. До РП ці ідеї були перенесені Лемко­союзом, організацією, створеною з ініціативи польськоі влади і спонсорованою тією ж владою (до моменту, коли організація була визнана за мало придатну). Цей мало героїчний аспект «карпаторусинського» руху автор доцільно поминає.

Обширно описує, натомість, cпроби створення в ПНР окремої від офіційного Українського суспільно-культурного товариства (УСКТ) «лемківської» організації.
Пунктом відліку для міркувань автора є теза, що «спроба включення лемків в українське товариство була невдалою». Це явна неправда, що можна довести, використовуючи інформації, поміщені в аналізованій публікації. Адже в наступних розділах, описуючи утворення Об’єднання лемків після падіння комуністичного уряду, Філіп’як визнає, що цю організацію заснували колишні члени Українського суспільно-культурного товариства. Значить, певна група лемків усе-таки була «вкомпонована» в УСКТ. Якщо б, зрештою, Філіп’як докладніше проаналізував біографію діячів конкурентного товариства (Стоваришіня) лемків, то переконався б, що частина з них все ж таки співпрацювала з українським товариством.
Не можна, звичайно, заперечувати того факту, що в часи ПНР певна група лемківських діячів висувала вимоги щодо створення окремої «лемківської» організації. З опису Філіп’яка може скластися враження, що в Польщі діяв своєрідний «русинський» рух опору проти комуністичної влади, яка підтримувала УСКТ. Важко віднестися серйозно до такого погляду в той час, як одним з лідерів руху був знаний комуністичний діяч Михайло Донський, а рух цей шукав підтримки з боку влади СРСР, а також «Лемко-Союзу» – лемківської організації у США. Фраґмент, присвячений ситуації лемків у Народній Польщі, є, однак, найкращою частиною аналізованої публікації. Характеристика автора спірна, але Філіп’як базується на відносно багатьох джерелах, а саме на документах, які зібрані в Інституті національної пам’яті.
Наступні розділи, які описують ситуацію лемків у ІІІ РП, є значно слабші, а деякі скандально слабкі. Маю на увазі, насамперед, розділ ІV «Відношення ІІІ РП до лемків». У цьому розділі автор намагається показати одночасно відношення польської влади до лемків та свої домисли про вплив української держави на формування політики в ІІІ РП стосовно лемків. Підготовка ретельного наукового опрацювання на таку тему вимагала розшуку документації польського Міністерства внутрішніх справ і Міністерства закордонних справ, а також українського Міністерства закордонних справ. Тимчасом, головним джерелом для автора являються статті з преси, що виходила в Польщі. Незважаючи на сумнівну базу даних джерел, автор не відмовляється від висування дуже сміливих гіпотез.
За найбільш слабкий треба визнати також і розділ VI, присвячений «релігійній ситуації лемківської громади». Автор дав загальну характеристику функціонування Греко-католицької і Православної церков у ІІІ РП, використовуючи, як головне джерело, інтернетні сторінки. Він не згадав ані про активність обох церков у лемківському середовищі, ані про взаємовідношення цих церков.
Описуючи в розділах VII i VIII функціонування лемківських організацій у Ш РП, Л. Філіп’як не вважає за потрібне провести розшук в архівах цих організацій. Не вистачає посилань на інтерв’ю з діячами організацій. Філіп’як використовує, в основному, публікації на ламах газет і журналів, які видавали ці організації, особливо «Ватру» і «Бесіду». Він не взяв, однак, до уваги те, що медійні органи не презентують справжнього образу функціонування громадської організації, а лише такий образ, який керівництво цієї організації прагне показувати назовні.
Працю Л. Філіп’яка важко рекомендувати читачам, які цікавляться лемківською тематикою. Наміри автора були амбітні, але, здається переросли його можливості. ■

Поділитися:

Категорії : Рецензії та огляди

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*