Степан Мігус ■ КУЛЬТУРА ■ №13, 2016-03-27
Нас часто запитують, чому ми, українці, навіть за кордоном постійно возвеличуємо Тараса Шевченка. А тому, як це образно сказав свого часу Євген Сверстюк, що Шевченко – це один з вічних вартових України та українства.
І немає значення, чи ми, українці, живемо на материку, чи здаля від рідної Вітчизни, наприклад, на Вармії та Мазурах. Українці навіть у наймолодших поколіннях серцем відчувають велич свого генія і пророка. Тому вони і цього року на фінал шевченківських святкувань 12 і 13 березня вщерть заповнили зали Ольштинського театру Стефана Ярача, Лідзбарцького будинку культури і Кентшинського кінотеатру «Ґвязда». До участі у Кобзаревому святі заохочувало багато творчих гостей, серед яких і чоловічий хор ОУП «Журавлі».
Тарас Шевченко – це той, хто своїм неповторним словом відчинив для нашого народу двері у державне майбут-нє. Шевченко вже тоді не обманював себе щодо справжньої сутності Московської імперії, невід’ємною частиною якої було і є московське православ’я, що нині з усією відданістю підтримує московського сатрапа Путіна. Шевченко, сам православний, 17 вересня 1857 р. у «Щоденнику» констатує: «Головний вузол московської старої внутрішньої політики – православ’я». Ознаки того, що пророцтво Кобзаря – «встане Україна» – збувається, його духовні нащадки відчули 25 років тому. Однак геній України усвідомлює, що московський імперський режим не відмовиться від своїх планів щодо поневолення і цілковитого знищення українського народу. Події 2014 – 2016 років стали підтвердженням того, що «Україну злії люде / присплять, лукаві, і в огні / Її, окраденую, збудять»…. І тоді, коли на Майдані, що був у вогні, вже лилася кров, саме слово Шевченка: «Борітеся – поборете!» вселяло віру в перемогу справедливості. Пам’ятаємо, як промовисто читав «Кавказ» вірменин Сергій Нігоян, який невдовзі загинув від кулі снайпера.
Т. Шевченко у своїх творах влучно стверджує, що зауважив згаданий уже Є. Сверстюк, що Україна перебуватиме в іпостасі «бездітної вдовиці» доти, доки не повернуться до неї діти і звільняться від «московської блекоти». Особлива, а нині напрочуд актуальна увага Поета до тих, хто вважає себе українською елітою. Ця еліта не зуміла дорости до рівня свого народу.
Цього року Тарасове слово зазвучало на Вармії та Мазурах напрочуд сильно. А це за справою хору «Журавлі» під керуванням Ярослава Вуйцика і місцевих виконавців – у Кентшині учнів з пунктів навчання української мови, у Лідзбарку-Вармінському – учнів лідзбарцької музичної школи і її філіалу з Ґурова-Ілавецького, під орудою Ореста Ортинського та лідзбарцького пункту навчання української мови, яких підготував учитель Петро Табака, а в Ольштині на фінал разом з «Журавлями» – гурту «Сузір’ячко» та українських гімназистів під керуванням Андрія Цюпи і вчительки Мирослави Четирби-Піщако.
Слід відмітити, що з великою увагою до щорічних шевченківських святкувань ставляться й місцеві поляки, а зокрема представники воєвідських, міських і повітових самоврядувань. Вони, до речі, активно підтримують організування цих урочистостей. Це і бурґомістр Кентшина Кшиштоф Гецьман, Лідзбарка-Вармінського – Яцек Вісньовський, лідзбарцькі старости – Іван Гаргай та Ярослав Когут, віце-маршалки воєвідства – Мирон Сич і Марцин Кухцинський та інші.
Нам і надалі потрібне слово нашого Кобзаря, зокрема під час московської аґресії, з якою демократичний світ неспроможний собі порадити. Потрібна його заповідь-настанова з вірша «Чи ми ще зійдемося знову…»:
«Смирітеся, молітесь Богу
І згадуйте один другого.
Свою Україну любіть,
Любіть її… Во время люте,
В остатню тяжкую минуту
За неї Господа моліть».
