Мирослава Олійник ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №1, 2017-01-01
«Вітраж». Вірші. Львів. «Сполом». 2016.
Чому «Вітраж»? Для глибшого розуміння назви наведу визначення з Вікіпедії: «Вітраж – орнаментальна або сюжетна декоративна композиція зі скла та інших матеріалів, що пропускають світло».
Воно й не дивно, бо, читаючи вірші-верлібри Івана Златокудра, потрібно заглиблюватися у слова, за якими – туга за минулими роками, за далекою батьківщиною, які, мов світло, освічують його поезію: «моя поезія – //моя країна рідна,// моя любов, моя печаль// і дажбогові несена молитва»… Автор, вже багато років живучи за недалеким кордоном, у Польщі, продовжує творити сюжети з рідного краю – містечка Винників поблизу Львова.
Назви попередніх збірок поета – теж загадково-філософські: «Веселки печалі», «Кольорами нетривожними», «В раю твого садах», «Авторський вечір», у яких поет ділиться з читачем особистими переживаннями, почуттями.
До збірки «Вітраж» увійшли ліричні вірші останнього року творення. За короткими фразами І. Златокудра «криються» не лише неповторні пейзажі, але й його власне сприймання довколишності і відчуття: «мистецтво: несмертні соняшники// з дивовижного городу саду маляра світла», «тануть сніги// у білий цвіт заворожені// дажбог сонцеликий// велів цвісти тернам і рожам», «…на брові неба// зійшла ягода тернова// безгомоном дум вечорових».
Збірочка також пронизана «червоною ниткою» любові, як і вся поезія поета, і звучить вона як ноктюрн: «моя любов зелена// недобачена коханою із казки мрії», «пливу місяця човном у ніч зореву// очей твоїх між зір// виглядаю». І. Златокудр тужить за минулим, любується теперішнім, виглядає майбутнього, бо як інакше прореаґувати на слова у дарчому підписі збірочки: «…від душі – ще не відлітаючий автор»… Найперше він творить для себе, вкладаючи в лаконічні вирази багатогранні думки, спогади, почуття. А читачеві залишається або відгадувати особисті задуми автора, або бачити щось своє, бо на те вона й поезія, зовсім не схожа на прозу.
Іван Златокудр помістив у збірці кілька присвят – Миронові Кипріяну, Тамарі Войтович, Оксані Лозовій, Романові Дідулі, у яких за словами стоїть власне відношення до близьких йому людей. Поет уміє одною-двома фразами сказати багато: «…зберегти б у каплі миті// гомін світлої водиці…», «співає бджола// на золотій платівці соняшника…». А ще «рясно» пролітає у віршах осінь, тому, дочитавши і «проживши» збірочку до кінця, хочу сказати: «Твори, Поете, і брени мелодією скрипки рідного краю!».
На мою думку, «пасувала» б назва «Вітражі»… ■
