Григорій Сподарик ■ ІСТОРІЯ ■ №9, 2017-02-26
ВАСИЛЬ СТУС (1938–1985) поет-шістдесятник, дисидент, правозахисник
6 січня 1938 р. – народився у хліборобській сім’ї в Рахнівці на Вінниччині. Після закінчення школи навчався в Донецькому педагогічному інституті. Потім учителював, служив в армії, працював у газеті.
1959 р. – у «Літературній газеті» з’явилися перші вірші поета.
з 1961р. – викладає українську мову та літературу в Горлівці.
1963 р. – вступає до аспірантури Інституту літератури ім. Шевченка в Києві. Бере участь у праці Клубу творчої молоді. За заклик до протесту на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» виключений з аспірантури. Відтоді не друкують жодного його твору.
1965 р. – одружився з Валентиною Попелюх. Подружжю народжується син Дмитро.
1970 р. – на похороні Алли Горської звинуватив владу в її убивстві. У Брюсселі вийшла його перша книжка «Зимові дерева».
1972 р. – разом з іншими українськими поетами арештований і засуджений. Ув’язнення відбував у Мордовії. Після завершення основного терміну його відправили у заслання. Після повернення відмовився від радянського громадянства.
1979 р. – повертається і працює в Києві.
1980 р. – знову засуджений до 10 років ув’язнення та 5 років заслання.
1985 р. – у ніч із 3 на 4 вересня 1985 р. помер у карцері, скоріше оголосивши голодування.
(гс, на основі ukrclassic.com.ua)
________________________________________
На початку 80-х років Василь Стус уважно стежив за польським робітничим рухом під прапором профспілки «Солідарність». Він високо цінив прагнення сусідів до свободи, за яку й сам боровся до останніх хвилин життя.
«Солідарність»
Погляди щодо «Солідарності» перелилися на папір у таборі і були передані на волю 1982 р. Василь Стус тоді відзначав, що за подіями в Польщі він стежив від початку перебування в Києві. «Хай живуть волонтери свободи! Втішає їхня, поляків, нескореність радянському деспотизмові, їхні всенародні струси вражають; робітництво, інтелігенція, студентство – все, крім війська і поліції. Коли так ітимуть події, то завтра полум’я охопить і військо. Що тоді робитимуть Брежнєви-Ярузельські?», – писав, захоплений «Солідарністю». На його переконання, у тодішньому тоталітарному світі не було жодного іншого народу, який би так віддано захищав своє людське і національне право. Поляків та українців він називав чи не найближчими за натурою, проте у своїх співвітчизників не бачив «святого патріотизму», який об’єднує поляків: «Яка шкода, що Україна не готова брати уроки в польського вчителя». Його письмове визнання «Солідарності» з’являється після уведення в Польщі «воєнного стану». Переживаючи за сусідів, письменник вказує на антинародну суть тоталітарних режимів як у Польщі, так і в усьому СРСР: «Після Польщі – так мені здається – вірити в московські ідеали може тільки останній дурень і останній негідник», – писав Стус. В ідеї робітничого зриву він добачав шанс створити «найсучаснішого антагоніста» до всесоюзної тоталітарної системи. «Рух за житло й шматок хліба, рух за нормальну платню робітника – це мова загальнозрозуміла, прийнятна», – відзначав В. Стус, критикуючи водночас правозахисний Гельсінський рух. Попри те, що сам став 1979 р. членом Української Гельсінської групи, її активність називав боягузливою, прирівнював до «немовляти, що збирається говорити басом». На його думку, була це й «вища математика», не зовсім зрозуміла для загалу суспільства. (Така оцінка якось натурально нагадує міжнародні звернення і заклики з початку Революції гідності, коли українцям необхідна була негайна реальна допомога у протистоянні російській аґресії). «Я захоплений польськими звитяжцями духу і шкодую, що я не поляк. Польща робить епоху в тоталітарному світі і готує його крах», – писав майже 30 років тому В. Стус, віддаючи шану відвазі і конкретним діям.
Кубло бандитів
Тих останніх самому письменнику і правозахисникові ніколи не бракувало. У вересні 1965 р. в Києві на прем’єрі відомого фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» він закликав публіку встати у жесті спротиву проти тиранії. Це була реакція на перші після відлиги репресії проти української інтеліґенції. Водночас це був і перший такий протест у Радянському Союзі в післявоєнний період. Влада відповіла вигнанням Стуса з аспірантури. Це означало і постійний нагляд спецслужб та неможливість працевлаштування поза найважчими фізичними роботами. Стус у грудні 1970 р. віршем ушановує пам’ять Алли Горської – відомої української художниці, представниці дисидентського і правозахисного руху, вбитої тодішнім режимом. Він також у відкритих листах критикував панівну систему і порушення прав людини, а також протестував проти арештів у середовищі своїх колеґ. Його перше ув’язнення було на початку 1972 р. Як відзначають дослідники кагебістів, особливо розлютив їх один з віршів, знайдений під час обшуку («Кубло бандитів, кагебістів, / злодіїв та ґвалтівників / у стольному засіли місті, / як партія більшовиків»). Проте підставою звинувачення стали інші твори, відкриті листи, розповсюджування антирадянських дотепів та відомої праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Остання розкривала системну русифікацію України, заплановану радянською владою. Після багатомісячного процесу винесено вирок: 5 років табору і 3 роки заслання. До Києва В. Стус повертається влітку 1979 р. зі знищеним здоров’ям, обов’язком реєструватися в міліції та знову без шансів на працю. Відчуваючи в місті щораз сильніший режимний гніт, він вирішує боротися з ним, стаючи у ряди гельсінського руху. Таким чином, повторно відкриває собі ворота до ув’язнення. Спочатку має місце арешт у травні 1980 р., а після піврічного слідства – процес. Захисником, проти волі Стуса, був тоді молодий юрист Віктор Медведчук (той самий, який 2002 р. став шефом адміністрації президента Леоніда Кучми, а потім виступав проти Євромайдану. Хресним батьком його дочки є президент Росії Владімир Путін). Захист Медведчука виглядав так: у своїй промові він визнав, що всі злочини Стуса заслуговують покарання. Разом з тим, адвокат просив усе ж звернути увагу на правильну поведінку (виконування норми) Стуса як робітника та на те, що він переніс тяжку операцію шлунка.
Остаточно Стуса засуджено на найвище з можливих покарань – 10 років табору і 5 заслання. Письменник потрапляє до табору для небезпечних рецидивістів на уральське Кучино. Постійні обшуки, часом по кілька на день, поєднані з принизливим роздяганням, повна заборона контакту з рідними, ізоляція від українських співув’язнених, постійні конфлікти зі сторожею – це невід’ємні складові таборової дійсності В. Стуса. У цьому ж таборі 1984 р. помирають український правозахисник і педагог Олекса Тихий, поет і правозахисник Юрій Литвин, дисидент і літературознавець Валерій Марченко. Серед в’язнів поширюється переконання, що адміністрація табору хоче вбити всіх українців. Останній акт трагедії В. Стуса починається наприкінці серпня 1985 р. Його кидають у камеру, а як причину подають те, що вдень він лежав на нарах. На знак протесту письменник оголошує голодування. Хоч на Уралі в цю пору було холодно, а вночі траплялися приморозки, то Стусові у камеру не дозволили взяти теплий одяг. Через кілька днів його здоров’я погіршується, він просить ліки, яких не отримує. Наступного дня, 4 вересня, Василя Стуса вже нема серед живих. З похороном навіть не зачекали на приїзд дружини. Письменника похоронили в сусідньому з табором селі. Тут додатково трагічною обставиною є те, що все це відбувалося вже в період «перестройки» Михаїла Горбачова. Друзі Стуса відзначали: якщо би він був менш принциповим, рідше протестував проти режиму і витримав буквально кілька місяців, то, з огляду на перетворення у всьому Радянському Союзі, міг би вижити.
Визнаний і небажаний
Уже в часи української незалежності його творчість видано в багатьох томах. В. Стус потрапляє у шкільні підручники, його ім’ям називають вулиці, площі, йому ставлять пам’ятники. Варто відзначити, що в популяризацію його спадщини включається й українство у Польщі. Переклади віршів Стуса 1994 р. потрапляють у збірку «Rybo-Wino-Kur», яку видають «Literacki świat» і видавництво Об’єднання українців у Польщі «Тирса». Введення і опрацювання цієї публікації належить україністці Олі Гнатюк. Серед перекладачів творчості Стуса були і наші науковці – д-р Василь Назарук чи проф. Володимир Мокрий. Останній публікував праці і статті, присвячені Стусові, зокрема, у видавництві «Швайпольт Фіоль», яке діє при створеному професором 1987 р. у Кракові Фонді Святого Володимира-Хрестителя Київської Руси. Привертання до пам’яті В. Стуса вже в незалежній Україні не завжди давалося легко. Його перепоховання (разом з О. Тихим та Ю. Литвином) 1989 р. на Байковому цвинтарі в Києві перетворилося на велике народне віче. У промовах появилось, зокрема, те, що ховають «особливо небезпечних державних злочинців», які фактично згинули за слово правди. Однак незабаром хтось підпалює квіти на могилі В. Стуса. Наступна суперечливість була пов’язана з його «альма матер» – Донецьким педагогічним інститутом. група студентів і випускників інституту під кінець 2008 р. звернулася до ректора з проханням надати навчальному закладові ім’я Василя Стуса. Завдяки мас-медіа ініціативу підтримали українські науковці, також з-за кордону. Акція отримала підтримку й тодішнього міністра освіти Івана Вакарчука. Від перших хвилин проти цієї ініціативи виступила місцева верхівка Партії реґіонів та комуністи. До них приєдналося і керівництво інституту. Серед арґументів появилося м.ін. звинувачення Стуса у ксенофобії, нелюбові до Донбасу тощо. Cписки з підписами студентів потрапили до прокуратури. Зі студентами почали «працювати» спецслужби, намагаючись здобути їх свідчення про те, що ніяких підписів не ставили. З багатьма викладачі «розправилися» під час екзаменів. Противники ініціативи уже в нинішній час підтримали сепаратистів на Донбасі, а разом з тим російського аґресора. Дехто, побоюючись відповідальності за антиукраїнську діяльність, виїхав у Росію. Стусове ім’я донецький заклад отримав щойно 2014 р., після того, як з огляду на війну на сході України, його перенесено у м. Вінницю. ■
Використано, м.ін.: «Wasyl Stus – poeta w totalitarnym świecie» (Bogumiła Berdychowska, «Gazeta Wyborcza»); «Повернення додому. Василь Стус…» (Василь Овсієнко, «Українська правда»); «Борг честі…» (Станіслав Федорчук, «Українська правда») тощо.
