Богдан Гук ■ ПОГЛЯДИ ■ №9, 2017-02-26
Від Фукуями до Гантінґтона
На початку 90-х років могло здаватися, що події в Перемишлі підуть услід за заявою американського політолога Френсіса Фукуями з 1989 р. про «кінець історії». Початки надсянської демократії і справді були обнадійливі для українсько-польського співіснування, а конфлікт мав би безповоротно відійти в минуле. Тимчасом уже 1995 р. довелося читати історію за Самюелем Гантінґтоном. Цей американець опублікував 1994 р. впливову статтю, в якій заявив про масштабне наближення доби конфлікту цивілізацій…
У південно-східній частині РП конфлікт цивілізацій може виникати як не цілком влучне пояснення одного явища: кризи демократії (я вже згадував її в одній з давніших статей циклу «Війна і мир у Перемишлі»). Додам до цього наступну характеристику: це криза відкритого суспільства, довір’я та міжлюдської солідарності. Для перемиських радикалів відкрите суспільство і хороші взаємовідносини між перемишлянами – це ворог. Для мерії та її мера Роберта Хоми це непотрібний обов’язок звертати в публічній сфері увагу на існування українців та їхні права. Для самих українців – це шанс на те, щоб не опинитися в ситуації погрому. А він назріває.
Примушування до бандерівства
Українці після 1989 р. кілька разів опинялися в центрі уваги, хоч «нормально» стоять осторонь життя міста. Важко було б назвати участю в ньому одну на рік процесію з нагоди свята Йордані взимку та похід на могили в Пикуличах улітку (який так і тримається осторонь публічної зони: триває 25 років, і так ні разу не ввійшов у центр Перемишля, а йде бічними вуличками).
Увага українцям приділяється майже завжди неґативна. Вони заважають, не можуть нікому догодити. Охочого мати від них якусь користь у місті досі малувато. Величезний будинок, переданий місту державою взамін за Народний дім та можливість появитися на гребені суспільного руху, поки що тільки наварили для себе місто і радикали Майковського-Запаловського. Перша ситуація для українців корисна, друга – ні, хоч її можна було би спробувати використати (про що пізніше).
На жаль, значення українців у Перемишлі випливає не з їх нинішнього громадського суспільно-культурного капіталу, не з впливів та позиції ОУП, а з історії, яка не цілком їм, а комусь іншому належить, оскільки це він є переможцем в інформаційній війні. Щоб бути спадкоємцем ОУН чи УПА, як переконує не лише Запаловський, ОУП ніколи не претендувало. Його членами були польські політичні в’язні, ветерани антикомуністичного опору. Антикомунізм – це єдине, що може пов’язувати ОУП з ОУН, але такий же зв’язок мав би існувати між «ПіС» та ОУН…, а не існує. Натомість у мера міста Роберта Хоми довго не було арґументів проти ОУП, аж їх дала розрахована на цинічних або наївних людей волинська істерика «ПіС» у липні 2016 р. І все ж, найімовірніше, він піде далі, – найкраще, якби це сталося далеко поза Перемишлем, – у спілці з Кукізом, тому що «Право і справедливість» уже давно Хоми позбулося.
Формула опору
Ситуація з 2016 р. – це для ОУП не деб’ют. Цей гравець старший від Хоми і Майковського, взятих разом. Без Хоми і Майковського уявити собі Перемишль легко, а без українців та їхньої найбільшої організації, нелегко. І вони мали б робити більше, ніж сьогодні, щоб це взагалі ніколи не стало можливим.
Українство у Перемишлі – це таки далеко не само ОУП. За українством, яке тут навіть з формально-організаційного погляду досить різноманітне, вдалі кампанії за леґалізацію УГКЦ, за відновлення єпископства, за створення митрополії УГКЦ, повернення хоча б частини церковного і світського майна, кілька війн за пам’ятники, стійкість у війні за пам’ять та настрій впевненого щодо своїх прав старожила й громадянина. І все ж, я не бачу нині, коли події наближаються до погрому, явища координації опору. Про капітуляцію не може бути мови, отож маємо справу з недопустимим легковаженням.
Саме ОУП, якому призначена більшість «поклонів» його вірних «друзів», події 2016 р. могли більше шокувати, ніж здивувати: вони не були перші, організація мала би бути підготована до відповіді на насильство. Тимчасом тест на рівновагу з 2016 р. показав щось інше. Ще більше об’єднання мало би раніше зробити, щоб до сумних подій не допустити.
Таким чином я наблизився до питання про те, чи організація має свою долю у зростанні напруги. На мою думку, має. Звісно, тут справа не в культі ОУП чи УПА, а в невмінні користуватися тим, що називається «м’яка сила». Ця організація не ввійшла у прямий діалог з владою, неурядовими організаціями, впливовими особами, бізнесменами. Нинішній мешканець міста мав би давно дати себе переконати в тому, що українці тут корисні, а навіть необхідні, бо вони не лише добрі працівники і добросовісні платники податків, але й співтворці історії міста, носії великої міської культури, прапор толерантності та візитна карточка для туристів.
У 90-ті рр. могло здаватися, що клопоти з комунікацією – це наслідок позиції тодішнього голови Перемиського відділу ОУП Ярослава Сидора, проте в останні роки, коли відділ очолює Марія Туцька, ситуація не змінилася. Отож самоізоляція – це тривала настанова Перемиського відділу. Брак позитивних контактів з містом означає лиш одне: неґативне, неспроможність протиставитися дедалі активнішому антиукраїнству. Перенесення відповідальності за цей стан виключно на польську сторону, мовляв, вони нас не бачать, там ні з ким говорити, не цілком справедливе.
В українців нема актуальної відповіді на виклики, поставлені перед ними 2016 р. Франкове «Упадь, а не зрадь!», яке повторила М. Туцька на «вічі» в грудні 2016 р., – це галицька відповідь ще з кінця ХІХ ст. Нині мало хто може зраджувати, зради поки що позаду. Лиш одне в цьому кличі може бути актуальне: колись руський предок Р. Хоми сам став поляком або його до цього примусили. Для нас постать його нащадка – це memento щодо того, які катастрофічні наслідки приносить нині відступництво з часу, коли «Упадь, а не зрадь!» було «нормальним» станом галицьких міжнаціональних буднів.
Перемиський відділ ОУП: неспроможність
Лише здається, що удар радикалів та правих спрямований в ОУП, а не в українців. Проте відомо, якщо громадськість не зорганізована, не має лідерів і концепції самозахисту, вона стає жертвою власної безпорадності, якою потім радо користуються недруги. Перемиський відділ, хоч і найміцніший відділ організації в країні, не спроможний діяти без прив’язання до центру у Варшаві. Чи в центрі обов’язково має бути постійне бажання і можливості працювати за самих перемишлян?
На сьогодні бажання співпрацювати з ОУП з метою змінити ситуацію в Перемишлі має або могла б мати не одна польська організація. Проблема в тому, чи ОУП уміє добре назвати тип відносин зі своїм ближчим і дальшим суспільним оточенням і чи має стратегію співпраці, чи вміє вступати в союзи та організувати спротив. Адже ще є шанс оволодіти ситуацією, не чекаючи на поліцію…
Перемиським українцям та самому об’єднанню дається взнаки брак лідера. Це показала нинішня ситуація. Нема лідера, спроможного не тільки імітувати культурну діяльність, а здатного організувати активний опір. ОУП скликало віче аж після того, як під Народним домом кричали: «Смерть українцям!». Діяти ж треба було вже після липня 2016 р. Віче показало неможливість установити загрозу, а також тактику й стратегію протидії. Брак лідера тягне за собою такі наслідки, що нема кому сісти з Майковським чи Хомою за стіл переговорів, витягнути їх на світло дня. Ще ніколи ОУП не стояло перед таким шансом зорганізувати в місті широку коаліцію спротиву, як нині.
Уже після нападу на пикулицький похід мала б зазнати перегляду ситуація в школах міста, установах культури, серед молодіжних організацій. Там мали б бути проведені заняття з інформацією про українців Перемишля та Україну. Відповідні пропозиції чи вимоги мали б отримати мерія, кураторія, мали б бути задіяні всі воєвідські та міські органи, відповідальні за діалог з меншинами. А цього досі нема, тому на ґрунті незнання, мовчання чи стереотипізації українців легко спекулювати різним майковським та поповнювати кількість їх прихильників. Скандалом є те, що критичного перегляду ситуації в місті не заініціювала сама мерія, але мені не відомі й заяви, які мало би подати ОУП. Не проведено навіть звичайної прес-конференції. Організація прийняла стратегію повідомлень про скоєний злочин – це стратегія пасивного чекання на все, що може статися.
Замість «Упадь, а не зрадь!» я б сказав таке: «Упадь, а взаємодій!», «Упадь, а не дай себе закрити!». Конструювання відкритості поки що для ОУП непосильне, але воно мало би показати спільний інтерес перемишлян у творенні відкритої спільноти. Варто докласти зусиль, щоби пикулицький похід став походом миру, а похід «проклятих воїнів», якщо так захочуть організатори, – походом їхньої війни самих із собою. Тимчасом, з не цілком функціональним багажем закритості відремонтований Народний дім невдовзі ввійде у своє повне функціонування, але, маючи таку потужну базу, чи ОУП зуміє подолати власний ізоляціонізм? ■
