Війна з війною триває

Анна ВінницькаГРОМАДА№17, 2017-04-23

Понад двісті воїнів, поранених під час війни на сході України, вже реабілітувалися в Осєку неподалік Ґданська, а це не кінець. Все завдяки полякам Маріушеві та Якубові Марковським (батько і син), які вийшли саме з такою пропозицією.

Осередок «Добрий брат» допомагає українським воїнам

<strong> Під час реабілітації.</strong> Фото Якуба Марковського
Під час реабілітації. Фото Якуба Марковського

Українські воїни приїжджають до реабілітаційно-рекреаційного осередку «Добрий брат» в Осєку, власником якого є Маріуш та Якуб Марковські, вже близько три роки. Тут протягом трьох тижнів травмовані доходять до себе у фізичному й у психічному плані. Досі реабілітувалися сім груп. Цим разом приїхало 25 воїнів.
– Наша допомога українським солдатам почалась 2014 р. відразу після того, як в Україні почалася війна. Оскільки мій батько співпрацює з фірмами в Україні, то хотів допомогти українцям. Спочатку мав намір передати в Україну гроші, однак йому сказали, що фонди можуть не потрапити до потребуючих. Згодом хотів допомогти потерпілим родинам під час Майдану, однак виявилося, що потребуючим дітям допомагає вже Маршалківське управління Поморського воєводства. Аж нарешті одного дня батько телефонував мені зранку і радісно повідомив, що ми будемо лікувати українських воїнів! Я схвально сприйняв його пропозицію, запитавши, хто за це буде платити, на що батько відповів: я!, – розповідає Якуб Марковський, який на щодень займався українськими солдатами.
Таким чином Маріуш та Якуб Марковські вирішили, що займатимуться реабілітацією поранених українців. Перші 35 хлопців приїхали три роки тому.
– Ми з батьком чекали на них до пізнього вечора. Нарешті приїхав автобус, а з нього почали виходити молоді хлопці: кілька на милицях, один на візку, однак загалом поранення не було видно. Кого ми запросили? – подумалося. Щойно другого дня під час лікарських обстежень, тоді, коли хлопці мусили роздягнутися, ми побачили сліди війни. Дехто був немовби зшитий із шести-семи шматків… Один хлопець мав понад 70 ран від куль і ледве ходив на милицях. Це був один із тих пацієнтів, якому вдалося допомогти найменше, отже з цього приводу нам боляче до сьогодні. Після повернення хлопця в Україну ми дізнавалися, як він радить собі далі. Знаємо, що потім він проходив реабілітацію ще в інших країнах, однак його стан не помінявся. Іншим разом приїхав солдат без ніг, який, як сам сміявся, вірив, що в Україну повернеться вже зовсім здоровий… Були й воїни без рук, – розповідає Я. Марковський.
Найважче було працювати з першими групами. Бувало, що пан Якуб залишався на ніч з хлопцями і розмовляв з ними часом до ранку. «Після того, як хлопці на телефонах показали мені фільми з війни, я мусив зробити собі кілька днів перерви, бо психічно не витримував усього. Дуже радо я викреслив би зі своєї пам’яті ці образи, але цього зробити не можна», – зізнається Я. Марковський.
Кімнату, в якій кожного дня зустрічаються хлопці, називають Генеральним штабом у Польщі. Саме тут проходять довгі розмови про життя і війну.

Фото Якуба Марковського
Фото Якуба Марковського

– Я ніколи не думав, що буду воювати, до того ж в Україні. У мене дід – росіянин, а бабця – білоруска. Другий дід – українець. Не віриться, що таке могла зробити нам Росія. Хоча дід мого друга весь час казав: Росія піде на Україну. Він помер і, на щастя, цього не побачив. Старий чоловік, то й мудрий, – розповідає з сумом поранений солдат, якому найважче перенести загибель товаришів. Один його товариш мав 23 роки, а нещодавно загинув інший, якому було всього 19 років. На війні гинуть діти, а не так повинно бути. Воювати повинні ті, у кого є досвід, а не діти.
– Коли я сюди приїхав, рука зовсім не підіймалась, а тепер можу почухатися за вухом. Тут працюють професіоналісти, вони за два тижні зробили неможливе, – жартома каже солдат, який був поранений в лице й у спину.
Уламок від кулі застряг також біля легеневої артерії. Стан був тяжкий, він утратив багато крові. В Україні пройшов кілька операцій, а коли з очей можна було зняти фіксуючу пов’язку, він приїхав до Осєка. Після повернення в Україну Ігор знову хоче йти на фронт. Там – його хлопці.
– Ні, ніколи не думав, що прийдеться воювати, і що атакуючою стороною буде Росія, – зізнається інший солдат. Поранення він отримав під час оборони луганського аеропорту. Перед тим, як приїхав до Польщі, був лікований в Іспанії, Канаді та США. В Україні ампутували йому ногу, тут ліковано теж руку, а лице і щелепу – за кордоном.

– Коли в Україні потрібно було вирішити, чи йти боротись, чи заспокоюватися тим, що маєш сім’ю і дітей, та чекати, що хтось за тебе піде захищати країну, а потім буде соромно глянути хлопцям в очі, то записався добровольцем і поїхав на фронт. У мене настільки боліла душа, що довше стримувати себе вже не було сил. Кажуть, що світ втомлений війною, але чомусь солдати не можуть бути втомлені постійним обстрілом і спанням в окопах. Також самі українці говорять: ми втомилися, ми втомилися… На мою думку, Україна – це ще не кінцева мета. Наступною буде Білорусь, – висловлює свою думку солдат.
– Мені ще 95-го року батько сказав: те, що Україна формально отримала незалежність, ще нічого не значить, оскільки росіяни так просто не відпустять українців. Ще будемо воювати. І так сталося, – додає інший воїн. Поранення він отримав в Авдіївці. Йому посікло ногу, перебило нерви, утратив кров, але, як каже, від цього ще не вмирають. Як повністю видужає, то повернеться у свій батальйон. «Нормальна людина, коли йде зовнішня аґресія, повинна захищати свою державу, – переконаний солдат.

Фото Якуба Марковського
Фото Якуба Марковського

Більшість із тих, хто приїжджає до Осєка, в Україну повертається у кращому фізичному і психічному стані. Багато з тих, хто лікувався в Осєку, вдруге подалися на фронт. Дехто з фронту надіслав Я. Марковському листа і фото. «З одного боку, появляється усмішка, а з другого – сльози, бо ж ми їх лікуємо, а вони знов ідуть на фронт, де можуть бути поранені або ще гірше…», – не кінчає думки п. Якуб. Він ніколи не сподівався, що буде мати справу зі справжньою війною. Зрозуміло, як інші хлопці, він бавився в різні гри, всякого роду стрілянину чи для забави їздив танком, однак після того, як появилася в них перша група поранених, ніколи більше не заграв у таку гру.
Запитую, що давалося найважче протягом оцих років? Пан Якуб хвилину задумується і щойно після того відповідає: важко було знайти додаткових реабілітантів, але таки вдалося. Наші реабілітанти працюють самовіддано, вони також жертвують своїм приватним часом, за що їм дякую. Важко було вкластися з особистим життям, оскільки дуже часто до хати повертається пізнім вечором, а в нього маленькі діти, то ж, буває, бачить їх тільки, коли сплять. Важкими були й хвилини, коли «добрі люди» нападали на них за те, що допомагають Україні, мовляв, вони бандерівці, тому їх треба взяти під варту.
– Я отримував десятки листів, у яких звинувачували нас, що грошима польських податківців оплачуємо лікування українських солдатів, тоді як є стільки потребуючих польських дітей. Появлялися і прямі погрози. Сьогодні я вже не переймаюся тим. Хай пишуть, що хочуть. У мене ніколи через це не появилася зневіра. Будемо допомагати доти, доки буде така потреба, – впевнено каже п. Якуб.
Після реабілітації першої групи поранених воїнів про «Доброго брата» заговорили загальнопольські медіа, отож до Осєка почали при’їжджати поляки та українці (особливо з Ґданська та Ельблонґа, а також Карітас Вроцлавсько-Ґданської єпархії УГКЦ), щоб допомогти. «Завдяки цій допомозі ми прийняли більше як 200 воїнів, понад 90 відсотків яких повернулося в Україну у відносно доброму стані. Ми, однак, не творимо чудес, адже багато з тих, хто приїжджає, має неврологічні проблеми, яким можна зарадити простими вправами. Війна – це щось страшне… На меморіалі на Вестерплатте видніє напис: „Ніколи більше не бути війні”. Надіюсь, що так і буде», – говорить Я. Марковський. ■

Поділитися:

Категорії : Bez kategorii

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*