Наталя Кравчук ■ КУЛЬТУРА ■ №24 2016-06-12
Дружні кореспонденційні контакти між видатним мистцем-патріотом з Польщі Левом Ґецом і львівською художницею Софією Караффою-Корбут широко представлені у знаменитій книзі Богдана Гориня «Любов і творчість Софії Караффи-Корбут».
Насичені любов’ю до України зв’язки почалися влітку 1968 р., коли Олександр Колянчук надрукував у журналі «Жовтень» статтю про Л. Ґеца. Відтак мистця запросили до Києва та Львова. Л. Ґеца вразили твори С. Караффи-Корбут на шевченківську тему. Повернувшись до Кракова, він попросив Івана Красовського адресу художниці.
У першому листі Л. Ґец просив про дереворит до своїх споминів, які нараховували 11 томів. Софії Караффі-Корбут віддавна було відоме ім’я Лева Ґеца. В її архіві зберігався лист Ґеца до тети Михайлини, з якою мистець познайомився далекого 1914 р.
Епістолярії та обмін творчістю
Софія не знала, яким є ставлення до Ґеца контрольованих КГБ спецслужб ПНР, не мала жодних відомостей про героїчний, тернистий, сповнений драматизму життєвий шлях мистця, тож і відгукувалася на його листи з сердечною безпосередністю. У свою чергу Л. Ґец радів з можливості контактів з талановитою художницею. Він дуже хотів мати матеріал про неї до своїх спогадів. Рідко хто знав тоді, що життя Ґеца – то неустанна боротьба за утвердження доброго імені України, української історії та культури у світі.
Софія з хвилюванням перечитувала листи і відкритки від Л. Ґеца, сприймала їх як нагороду долі. А вони надходили щотижнево, бувало, навіть двічі на тиждень. Він надсилав їй і свої альбоми (рисунки Кракова). Інформував так само, що з Клівленда (США) отримав подяку за подаровані музеєві 108 праць. У Римі є 814 його праць, у Кракові – 500 рисунків. «Тільки Україна нічого від мене не має і навіть не старається», – писав Софії Лев. У листах він підкреслював: «Ви, Софіє, перша удостоїлась ілюструвати Шевченка, і весь народ повинен бути вам вдячний!».
Листування з Ґецом внесло в душу художниці суперечливі почуття радості й неспокою. Приємно читати написані ним похвали, та невідомо, як на його листи прореаґують ті, хто їх перечитує раніше від неї. Міркувала, що листи Ґеца – його справа, а вона не здатна вплинути на нього, наказати триматися рамок. Зате до своїх листів мусить бути дуже вимоглива, жодне слово не повинно наводити на неї тінь підозри з боку контрольних органів.
Коли Ґец лежав у лікарні, на його адресу надійшов від Караффи-Корбут ілюстрований нею «Кобзар», проте мистець не був спроможний відразу подякувати за цінний подарунок. Зробив це після виходу з лікарні, у якій перебував понад два місяці.
У листі 12 грудня 1968 р. Л. Ґец писав: «Боюся духів, через яких, звичайно, хворію. З віддалі Рідний край такий гарний, просто чудовий». Він чекав відповіді, та адресатка мовчала, намагаючись зрозуміти, що означають його слова. Вона здогадувалася, що це натяк на реальні «злі духи». Мовчала й обмірковувала. Натомість Л. Ґеца Софіїне мовчання занепокоїло, проте не припинив листування.
Вісті від Софії та книжки, які вона ілюструвала, огортали Л. Ґеца тугою за рідною землею, мовою, культурою, історією. У щирому спілкуванні з Караффою-Корбут знаходив розраду для хворого серця, яке часто виводило його з творчого стану. Він милувався оформленими Софією книжками, особливо історичною повістю «Михайлик – джура козацький» Марії Пригари. «Кожна нова книжка українською мовою підтримує мене на духу. Від дитини я все між чужими».
У листі 18 березня 1970 р. професор писав до львівської художниці: «…живу на чужині, де говорю сам до себе рідною мовою».
Того ж року у Львівській картинній ґалереї організовано виставку праць С. Караффи-Корбут – ілюстрацій до ряду книжок класики і для дитячого видавництва «Веселка». Мистець отримав від художниці буклет з виставки її творів і зразу відписав.
Схвальні відгуки були тільки в каталозі. У газетах і журналах Софія не дочекалася статей про виставку, бо, як зауважили львівські керманичі спілки художників, вона «не йде в ногу з часом».
Краківський професор з великою вразливістю і турботою реаґував на Софіїні клопоти і хвороби, потішаючи її довгими листами. Ґец цінував творчість Софії і знав, що своїми малюнками вона притягує малят до рідного краю і вчить любити Україну. Однак духовна приятелька мовчала.
1970 рік – тотальний контроль
Л. Ґец не розумів, бо не мав жодної інформації, який політичний і культурний клімат запанував в УРСР. Стурбований мовчанкою Софії, продовжував писати листи її другові Василеві Вальку і постійно питав про Софію, яка «забула цілком про Ґеца». Нарешті дочекався довгого листа, у якому С. Караффа-Корбут представила свої буденні злидні (неймовірно, що така талановита художниця проживала у жахливих умовах і творила свої шедеври). «Чорні групи стояли і прямо викривлювались на мою роботу, мовляв, це не мистецтво», – писала Софія Левові. Коли отримав довгоочікуваного листа, тішився ним, як найдорожчим скарбом.
З листування він зрозумів, як далеко пішла Москва у своїй централізації, тобто контролю над проявами культурного й мистецького життя в Україні. Потішував її: «Доля України залежить від нас – ми її діти. Я багато знаю, пережив страхіття, великі трагедії, тюрму і лікарні, бачив не одне і живу на чужині, але не думаю покидати думку про кращу долю Батьківщини». С. Караффа-Корбут та її приятель В. Валько на листи відписували досить стримано, бо розуміли, що у 70-ті рр. посилено звинувачували в «українському буржуазному націоналізмі» тих, хто в інститутах і вишах уникав розмов російською мовою. Це також було причиною того, що зворотна адреса зі Львова була написана російською мовою, чого не міг зрозуміти Л. Ґец. Він прямо питав Софію, чому так. У відповіді прочитав: «Відносно мого адресування, то теж прошу не гніватись, я колись особисто поясню, чому так, а не інакше».
Краків’янин ніколи не зволікав з відповіддю, бо відчував, що листування з жінкою унікального обдарування додавало йому сили до життя. Радів з кожної проілюстрованої Софією книжки, бо розцінював це як утвердження української культури. Не міг, однак, збагнути, чому так байдуже ставиться оточення до побутових бід художниці. «Чи аж так багато живе в Україні добрих мистців, аби не звертати на Вас уваги?» Потім потішав: «Мистець буває завжди самотнім. Оцінюють його пізніше. Ми не бачили один одного ніколи, тому тільки дух творчий розмовляє з нами».
Дехто зі знайомих Софії, знаючи про її листування з Левом, просив надіслати «Український календар» з Польщі.
Бувало, Л. Ґец інформував Софію, що більших праць уже не виконує, бо їх удома повно. «Віддам їх полякам в архів. Україна, мій рідний край, навіть не пробує запросити мене з виставкою! Її ніби й не було. Сумно».
Один з останніх листів Л. Ґец писав уже з лікарні, пояснюючи, що «навалило дурне серце», а через місяць з дому інформував, що у Щецині відзначали його 76-й рік народження, але без нього. У кожному листі запрошував Софію в гості. Писав теж такі влучні зауваги: «Біда з тою Україною на самій Україні. Любов скривається по кутках, а москаль гонить за нею». Останнього листа Л. Ґец до С. Караффи-Корбут писав 20 жовтня 1971 р. на шпитальному ліжку, а 16 грудня закінчилося його життя. Сумну вістку Софія прийняла з великим болем, бо добрий ангел, охоронець її таланту, покинув світ.
У краківському середовищі українців його вважали духовним провідником, він дораджував керівництву місцевої ланки УСКТ. Служба безпеки, маючи постійний нагляд над ним, у документах зазначила, що він мав націоналістичні відхилення. Мемуари Л. Ґеца зберігаються в архіві краківського відділу Інституту національної пам’яті. Для книжки їх опрацьовувала Ольга Кіх-Маслей. ■
Ілюстрації з книжки Богдана Гориня «Любов і творчість Софії Караффи-Корбут»
