Григорій Сподарик ■ ПОГЛЯДИ ■ №22 2016-05-29
У русло заходів, присвячених 25-річчю незалежності України, вписалася нещодавня дискусія «Польсько-українські взаємовідносини», організована варшавським дискусійним клубом ім. Тадеуша Мазовецького. Своїми поглядами поділилися публіцист та експерт з українських питань Боґуміла Бердиховська, історик і представник Фонду «Наш вибір» Ольга Попович, а також голова Об’єднання українців у Польщі Петро Тима.
Диспутанти вказували на послідовність і взаємопов’язання процесів. Вони відзначали, що завжди варто пригадувати, що на польську політику демократичних часів щодо України найбільший вплив мало середовище паризької «Культури», а в ньому такі постаті, як Єжи Ґедройць чи Юліуш Мєрошевський. Їх вплив на польське мислення про схід добре ілюструє погляд Мєрошевського, який говорив, що східні народи не для того боролися з російським імперіалізмом, щоб потім з тугою споглядати на польський імперіалізм. Виросла з цього концепція, відповідно до якої безпеку і незалежність Польщі, Україні, Литві та Білорусі ґарантує лише співпраця між цими державами.
Такої філософії дотримувалися у Польщі Комітет оборони робітників (KOR) та профспілка «Солідарність». Уже тоді в цих середовищах звертали увагу не лише на Україну, а й на українську діаспору й українську меншину в Польщі. Одним з багатьох результатів цього зацікавлення було те, що офіційно заборонена в Україні Греко-католицька церква відзначала 1000-ліття Хрещення Русі-України на Ясній Горі в Ченстохові. У той час так само вперше зустрічаються українська та польська опозиції. (Раніше такі зв’язки були неможливі, оскільки українські лідери перебували в ув’язненні.) Ініціатором контактів була українська сторона. З цією метою кілька тижнів перебуває в Польщі Богдан Горинь. Потім польські опозиціонери дістають запрошення на з’їзд опозиційного «Руху» в Києві, куди вони приїжджають уже як депутати, оскільки в Польщі відбулися перші частково демократичні вибори. Варто пригадати, що в делеґації був також перший після ІІ Світової війни депутат-українець Володимир Мокрий. Потім історія повторилася. Поляки запросили до Яблонної українських дисидентів, які на зустріч приїхали вже як депутати. Такі зустрічі укріплювали зв’язки, були проявом мудрості поляків та українців. Тому Польща першою визнала незалежність України. Уяву тогочасних демократів будувало безліч чинників. Серед них, за словами Б. Бердиховської, був опублікований ще 1981 р. текст В. Мокрого «Сучасна дорога русина до Польщі». Саме в ньому вперше говориться, зокрема, про права до непольської ідентичності, але виводиться це не з етнічності, а з громадянства. Таке мислення сьогодні може означати, що підтримка української освіти у Польщі не є виявом державної ласки, а виконанням зобов’язань щодо власних громадян. Сьогодні доволі часто треба про це нагадувати. Колись Яцек Куронь вважав як щось нормальне потребу допомогти українцям у побудові гуртожитку для школи в Білому Борі, тому ініціював звернення в тій справі до польських авторитетів. З Білим Бором пов’язані більше символічних подій, про що говорив П. Тима. Саме тут 1990 р. відбувся Перший світовий з’їзд української діаспори. Тут також були прокладені одні з важливіших польсько-українських мостів.
Попри співпрацю демократичних середовищ, у 90-ті рр. стежки двох держав помітно розходяться. Польща рішуче прямує до НАТО і Європейського Союзу, а Україна залишається під впливом Москви. Перші президенти Леонід Кравчук та Леонід Кучма хочуть говорити з Варшавою не про гарячі теми конфлікту, а про економічну співпрацю. О. Попович помітну зміну у відносинах бачить у Помаранчевій революції. Підтримка демократичного напрямку і президента Віктора Ющенка вибудовує для Польщі в Україні образ прихильника й адвоката її інтересів. Активізуються суспільні зв’язки. Українці їдуть до Польщі, звідки привозять додому добре слово про успіхи сусіда. На державному рівні інші погляди на історичне минуле стають причиною напруги, але сторони ведуть діалог.
Президент Віктор Янукович 2010 р. знову переставляє рейки в напрямку Москви. Його повалення Революцією гідності підносить ще вище, ніж 2004 р., імідж Польщі над Дніпром. Цей стан триває донині. П. Тима відзначав, що така прихильність – це не лише результат підтримки Польщею українських перетворень. На симпатію працюють і польські державні установи, наприклад, Інститут польської культури в Києві. Україна, попри декларації, не створила за всі роки незалежності українського аналогу у Варшаві.
На думку Б. Бердиховської, другий строк Л. Кучми на посаді президента вказував, що в його оптиці появляється західний напрямок розвитку держави. Все міняється 2002 р., після вбивства журналіста Георгія Ґонґадзе і записів, які мали вказувати на причетність президента до цього злочину. Додатково виникає закид у продажі Іракові устаткування для розвідки «Кольчуга», що потім виявилося неправдою. Це була майстерно зроблена провокація, яка мала заблокувати прозахідний похід Києва та скинути його у світову ізоляцію. Допоміг тоді президентові Кучмі тодішній президент Польщі Александер Квасневський. Саме завдяки довір’ю української влади й опозиції Польща 2004 р. змогла успішно виконувати роль посередника між сторонами.
Останні два роки взаємовідносин, як вважає Б. Бердиховська, не мають однозначної оцінки. Підтримку України тодішньою владною командою Громадянської платформи назвала вона натуральною. Позитивним було й те, що опозиція, яка 2013 р. у зв’язку з роковинами Волинської трагедії розкручувала антиукраїнські настрої, остаточно завернула з цієї дороги. Оглядач критично оцінила поведінку українських політиків після Майдану. Її промовистою демонстрацією було те, що президент Петро Порошенко протягом багатьох місяців не знаходив часу, щоб відвідати Варшаву. Некоректним було й те, що схвалення закону, в якому зокрема визнано боротьбу УПА за незалежність України, відбулося під час візиту в Києві президента Броніслава Коморов-ського. Разом з тим Б. Бердиховська наголосила, що в останній період після зміни влади у Польщі та в Україні прийшла чергова пауза, і сторони більше зосереджуються на внутрішніх проблемах своїх країн. Погано, що зближення, посилене двома українськими революціями, не розвивається активніше.
П. Тима наголошував, що вже появляються результати опитувань, які вказують на зменшення симпатії до поляків. Процес може посилити сеймова ініціатива щодо встановлення Дня пам’яті мучеництва «кресов’ян» на день 11 липня та осіння проекція фільму «Волинь». Голова ОУП вважає, що як навіть не дійде до погіршення відносин, то в публічний простір знову виллється емоційне й упереджене висвітлювання історії. З іншого боку, ці ініціативи підсилюватимуть фальшиве переконання, що українці були в одному ряду з Гітлером та Сталіним у плані винищування польського народу. Шкоду для стосунків між сусідами можуть принести й такі ініціативи, котрі передбачають ушановування українців, які на Волині рятували від смерті поляків, бо їхньою метою насправді є не вшанування людяності, а наголошення на злочинності українців під час конфлікту. При тому замовчуються жертви українців, які полягли з польських рук. Дослідження розмірів цієї трагедії надалі триває. Цим займаються, зокрема, українські історики з Польщі. Досі вони документально підтвердили 12 тис. таких жертв.
Учасники дискусії оцінили, що історія ніколи не перестане бути предметом маніпуляцій. Тому, укладаючи відносини на державному рівні, не можна зосереджуватися, наприклад, тільки на економіці. Напругу на фоні історичного минулого можуть зняти лише об’єктивні дослідження, праця фахових істориків і вшановування пам’яті жертв по двох сторонах польсько-українського кордону. На жаль, ці процеси не будуть масовими – це виклик для еліт. ■
