Роман Кабачій ■ УКРАЇНА ■ №18, 2016-05-01
Українці заплатили непомірну ціну за те, щоб світ обережніше ставився до ядерної енергетики
Вибух, а точніше два вибухи на 4-му енергоблоці Чорнобильської АЕС, що стався 30 років тому, не був випадковістю. До нього призвели кілька чинників, які могли трапитися на будь-якому реакторі типу РБМК-1000 в Радянському Союзі. Не поталанило натомість «трьом братнім народам», що проживали поблизу цієї одної з найпотужніших в Україні станцій (виробляла до 10% електроенергії в УРСР). Катастрофа сталася під час виведення енергоблоку на зупинку для чергового обслуговування, коли вирішили провести експеримент, закладений у проекті і пов’язаний з можливістю використання інерції турбіни для живлення реактора без зовнішнього енергопостачання. Потужність плановано знизити з 1000 МВт до 700, але через помилки оператора вона впала до 30 МВт, після чого вирішили працювати в районі 30-200 МВт. Проте оператори не знали і не були попереджені про особливості реактора, при яких зниження потужності призводило до протилежного «кінцевого ефекту» – неконтрольованого розгону реактора, першого парового вибуху, що підняв кришку реактора і зруйнував кілька стержнів-ТВЕЛів, а далі ймовірно водневого вибуху, що зруйнував реактор повністю. Зі 180–190 тонн ядерного палива, яке було в реакторі та під ним, у середовище потрапило від 5 до 30% продуктів їхнього розпаду. Більшість із них розкладаються кілька десятків років, окремі – кілька сотень.
«Треба було», щоб аварія відбулася, щоб стало зрозуміло, що гасити водою ядерну реакцію неможливо (численні смерті пожежників без жодного ступеня захисту й ізолюючих протигазів від гострої променевої хвороби), загалом кількість ліквідаторів з усіх республік Союзу – це 600 тис. осіб. «Треба було», щоб аварія відбулася, щоб стало зрозуміло: масштаби такої катастрофи не приховаєш. Першими про можливість серйозної проблеми ядерного характеру в західній частині СРСР сповістили у Швеції, тоді, коли в районі екологічного і гуманітарного лиха керівництво більше думало про проведення першотравневих свят, ніж про захист населення. А воно переважно (в околишніх селах учетверо більше) дістало опромінення не ззовні, а зсередини, споживаючи заражені радіацією продукти. Особливо не поталанило тим реґіонам, де відразу по катастрофі пройшов дощ. От і виявилося, що треба мати на станції достатню кількість дозиметрів вищої скали на випадок аварійної ситуації: до того вважали, що радіація лише є всередині реакторів, тому на станції були два (!) дозиметри, які після вибуху зашкалили, проте рівень радіації і так був у десятки разів вищим, ніж вони мали на датчиках.
Чорнобиль показав, що довіра до радянської влади йде в бік нуля, коли представники її номенклатури відправляли першими своїх дітей подалі від епіцентру зараження, а «посполитих» виганяли на паради з пустопорожніми лозунгами (рівень радіації в окремих місцях Києва перевищував норму вдесятеро). Що вірити обіцянкам «евакуації на три дні» теж не варто було, бо вона була переважно назавжди. Також Чорнобиль, а властиво «ніяка» реакція на нього Кремля показали народам України і Білорусі (а саме на останню припало 60% забруднення), що сподіватися на співчуття Москви (вчергове) розраховувати не доводиться і що варто змагатися за незалежність, коли «у своїй хаті своя правда й воля».
Українцям у Польщі, безсумнівно, близька тема фактично депортації мешканців 30-кілометрової зони відчуження, причому загальна кількість «евакуйованих» нагадувала до болю жертв Акції «Вісла», адже свої рідні доми і квартири покинуло 130 тис. чоловік. Поліщуки Київщини і Житомирщини були одним із найбільш законсервованих у собі суспільств України, і не дивлячись на те, що до столичного Києва від станції було заледве 110 км, небагато чим відрізнялися способом життя від депортованих 70 років тому поліщуків з Південного Підляшшя. Залишали дерев’яні хати в лоні прекрасної природи, яка потім їх нещадно поглинала, залишали котів і собак, бо їх не можна було брати через накопичення радіації у шерсті. Залишали рушники на іконах.
Як відомо, згодом у покинуті села почали масово навідуватися мародери і збирачі вторинної сировини. Проте потяглися теж етнологи й екологи, що збирали артефакти, оброблювали їх від радіації і формували базу для Національного музею «Чорнобиль». Етномузикологи, особливо з кафедри фольклористики Київської консерваторії, почали розшукувати розсіяних по Україні старших «переселенців» і рятувати від забуття автентичні поліські пісні, що розчинялися на очах у мороці забуття і сліз за малою батьківщиною. До деяких сіл не можна було повернутися навіть на поминальні «гробки», – чимало дрібних населених пунктів знищила і поховала важка техніка.
Натомість зона дає приклади відродження природи без втручання людини, – нещодавно світ облетіла фотографія журналістів ВВС-Україна, які годували неляканого чорнобильського лиса скибками хліба, а він у свою чергу «пакував» ті скибки в роті як канапку… Розплодилися кабани і коні Пржевальського, завезені з заповідника в Асканія-Нова. Сьогодні Чорнобиль це предмет для літературних творів та кіно- і театральних сценаріїв, велика експериментальна лабораторія з арт-індустріальним монстром у пуповині. Лише за останній час вийшло кілька фільмів, що переосмислюють трагедію Чорнобиля. Режисером одного з них є автор нашумілого «Племені» Мирослав Слабошпицький, він назвав свою стрічку «Люксембург», – виселена обезлюдніла територія така завбільшки, як ця європейська країна.
Серед театральних проектів реальною «бомбою» можна назвати п’єсу Павла Ар’є «Сталкери» (так називали людей, що їздили в зону, та самоселів). Вона йде наразі на сценах Львова, Києва і Москви (!), де українською мовою її поставив екс-львів’янин Роман Віктюк. У Києві головну героїню бабу Прісю, яка не погодилася виїздити із зони, грає зірка українського театру і кіно Ірма Вітовська, а у Львові – актор Олег Стефан (на фото). П’єса підіймає на чорнобильському матеріалі проблеми украденої комуністами історичної пам’яті, відривання від матері-природи, образу упосліджених вигнанням переселенців. Ювілей трагічної катастрофи повертає нас і світ до переосмислень її наслідків, за які Зіркою Полин доля призначила бути відповідальними українців… ■
