Світлана Коваленко, Київ ■ ПОГЛЯДИ ■ №13, 2015-03-29
Про події на сході України вже давно писано-переписано, сказано-переказано. І пересічному українцеві часто важко відрізнити правду від брехні. Дуже хочеться вірити в краще, тому кожен починає шукати в Інтернеті інформацію, яка задовольнить його потреби, хаотично перемикає канали телебачення, аж поки не знайде ті новини, які хоч ненадовго заспокоять його стривожене серце. Та є люди, які шукають правду не в Інтернеті, не в телебаченні, а в розмовах зі справжніми очевидцями подій, в зустрічах з бійцями АТО. Вони відвідують найгарячіші точки і привозять найсвіжіші новини.
Я працюю в школі. Наші діти, як і десятки тисяч українських школярів, збирають допомогу для бійців АТО, приносять продукти харчування, теплі речі, гроші, малюють малюнки, виготовляють обереги, амулети, плетуть маскувальні сітки. І з великою нетерпеливістю чекають зустрічі зі своїми захисниками. Часто задають зовсім не дитячі запитання, та бійці відповідають з юнацьким запалом і такою щирістю, що в дітей не залишається сумніву – Україна переможе! Обов’язково переможе! Але після розмови з дітьми, вже на самоті з педагогічним колективом, лиця хлопців суворішають. І розмова повертає у зовсім інше русло.
Ні для кого не таємниця, що в Україні – війна, не АТО, як нам наполегливо нав’язують ЗМІ. Якщо подивитися новини на національних каналах, то складається враження, що нічого дуже страшного не відбувається. В офіційних ЗМІ кількість загиблих применшена, а в той час, коли українські бійці попадають в оточення, часто сидять без їжі і води, рупори влади звітують про наступ наших військ. Та найстрашнішим для українських бійців є навіть не відверта офіційна брехня, а зрада. Неодноразово, потрапивши в оточення, бійці і командири зверталися до влади з проханням допомогти живою силою та зброєю. Влада переважно залишалася глухою і німою до тих пір, поки інформація не ставала загальновідомою і небайдужі громадяни починали бити на сполох. Тоді проти ворожих танків та авіації на допомогу українським бійцям надсилали 5–7 піхотинців. У цей час влада голосно звітувала про надання українським військовим підтримки важкою артилерією і живою силою.
Та найбільше страждають українські бійці від того, що їх «зливає» (залишає – ред.) своє ж керівництво. Не буду називати імена і прізвища бійців, з якими ми розмовляли, але наведу надані ними факти, які свідчать про зраду у вищих керівних ешелонах. Отож, бійці одного батальйону спецпризначення постійно попадали під масовий обстріл ворожої артилерії саме під час відпочинку і несли відчутні втрати. Звернули увагу на закономірність: коли запланують розташуватися в певному місці і повідомлять військове керівництво про своє місцеперебування, уночі їх кожного разу накривають російські «Гради». Тоді бійці, щоб перевірити свої підозри, повідомили керівництву зовсім інші координати своєї дислокації, самі ж розташувалися за два кілометри від вказаного місця. І підозри підтвердилися – рівно опівночі зазначене місце ворог рясно полив із «Градів».
Скаржаться бійці і на те, що їм просто не дають воювати. Під час постійного, нічим невиправданого перемир’я гинуть і українські воїни, і мирне населення. Солдатам же ж навіть заборонено відкривати вогонь у відповідь. За невиконання наказу – військовий суд. Із запізненням, випадково чи сплановано, надходять накази про відступ чи, навпаки, наступ.
Влада більш-менш забезпечує необхідним лише батальйони національної армії, і то не повною мірою. Добровольчі батальйони на 100% забезпечені волонтерським шляхом. Бійці на фронті потребують всього – білизни, теплих речей, засобів обігріву, продуктів харчування тощо…
Прощаючись із колективом, хлопці одного з батальйонів спецпризначення сказали: «Нікому не вірте, що ми не хочемо чи не вміємо воювати. Не вірте також, що немає чим. Нам просто не дають. Усіх цих смертей можна було б уникнути, якби нам від самого початку дозволили іти в наступ. Ми могли б закінчити війну за тиждень, фактично не розпочавши її. Зараз нам дуже важко, особливо морально. Загибель наших друзів, смерть мирних жителів – усе це накладає свої відбитки. Якщо ближчим часом ситуація не зміниться, то ми обернемо нашу зброю проти нашої ж влади».
Не хочеться завершувати свою розповідь на сумній ноті. Звичайно, всі ми живемо з вірою в перемогу. Але навіть після нашої повної перемоги до нинішньої української влади залишиться дуже багато запитань. І на першому місці буде стояти головне – хто винен, чи можна було б уникнути сотень смертей та чи будуть покарані винні у зраді. Хочеться вірити, що час усе розставить на свої місця, хочеться вірити й у те, що українська влада весь час була повернута обличчям до людей і дійсно робила все можливе й неможливе для припинення бойових дій на українській землі. Не хочеться ж вірити у твердження деяких скептиків, що війну спланував не лише зовнішній ворог, а вона була потрібна й українським горе-патріотам і зрадникам. Не хочеться вірити, бо звичайній людині важко уявити собі, як війна може принести комусь користь, як може не боліти серце від загибелі хороших українських синів і дочок, як хтось без болю може дивитися на страждання матері, яка утратила єдиного сина. ■
