Петро Андрусечко ■ ПОДІЇ ■ 2008-09-18
{mosimage}
Останній саміт Україна – ЄС, який відбувся 9 вересня у Парижі (раніше запланованим місцем проведення намічено Евіан) був надзвичайно просунутим, насамперед з огляду на політичний контекст, як зовнішній, так і внутрішній. Особливо на зустріч Україна – ЄС вплинули події, пов’язані з російсько- грузинським конфліктом. Здавалося, що в ситуації засудження європейською спільнотою російських дій на території Грузії, а також думки експертів стосовно можливості загострення російської політики щодо Києва, Україна може розраховувати на пропозиції, які вийдуть за рамки тимчасових. Однак сталося інакше, попри заяву Президента України Віктора Ющенка, що паризька зустріч завершилася успіхом. Зрештою, не тільки ситуація у Грузії вплинула на перебіг саміту, – черговий раз дала знати про себе нестабільна політична ситуація у самій Україні.
Політична криза, яка з новою силою вибухнула 2 вересня і призвела до розпаду коаліції так званих демократичних сил, не додала позитивного заряду переговорам між українською стороною та Євросоюзом.
Під час Європейської конференції Ради міністрів Європи у справах міґрації, яка відбулася в Києві, заступник віце-прем’єра з питань євроінтеґрації Григорій Немиря поінформував, що європейські держави запросили на саміт з українського боку і президента, і прем’єра. Цього не відбулося: із заглибленого у політичний хаос Києва до Франції поїхав лише президент. Коментуючи пізніше результати зустрічі в Парижі, Немиря зазначив, що якби на саміті також появилася прем’єр Юлія Тимошенко, результати зустрічі були б кращими. Важко однак очікувати, що Віктор Ющенко після тотальної критики своїх дій з боку Тимошенко погодиться на спільну подорож. Зрештою, український внутрішній політичний чинник – нескінченний політичний конфлікт з 2004 р. в Європі вже мало кого дивує. Євродепутати та урядовці Євросоюзу вже змогли, на жаль, призвичаїтись до такого стану речей над Дніпром.
Чого ж досягнула Україна на останньому саміті, що запропонував їй Євросоюз? Почнемо від того, чого Київ не отримав. Ще у квітні президент Віктор Ющенко говорив: “Думаю, ми отримаємо чітку перспективу членства в ЄС, як кілька днів тому отримали чітку перспективу членства в НАТО”, “уже в вересні Україна отримає статус асоційованого члена Європейського Союзу”. Про перспективу членства України в ЄС однак нема жодного слова. Як написав “Вerliner Zeitung”, коментуючи саміт Україна – ЄС, “Шанси України на членство в Європейському Союзі такі ж великі, як, наприклад, шанси Мексики стати 51-м штатом США”. Слід зазначити, що це не був матеріал неприхильний до України чи її прагнень, а лише невесела констатація того, як розуміють Україну європейські бюрократи.
Отже, майбутнього року підпишуть Угоду про асоціацію з Україною, принаймні такі заяви у цій справі зробив Ющенко спільно з Ніколя Саркозі, однак там немає жодного слова про перспективи членства України в ЄС. Як висловився на прес-конференції після завершення саміту президент Франції, “…асоціативна угода не закриває дорогу, так само, як і не відкриває ніякої дороги”. На думку важливого українського тижневика “Дзеркало тижня”, який опублікував статтю з дуже промовистою назвою “І знову “Ура”, таку ситуацію можна було передбачити й оптимізм президента Ющенка, як і в випадку НАТО, не знаходить підтвердження в реальних діях. Франція, як головуюча в Євросоюзі у другій половині цього року узяла, щоправда, до уваги, що з проблемою України належить щось зробити. Президент Саркозі висловлювався про потребу більш тісної співпраці з Україною та нові врегулювання співробітництва, але нічого більше не обіцяв. Більше того, за тиждень до цього Саркозі сказав: “Питання про членство України і Грузії в Євросоюзі поки що не стоїть”.
Тим самим Угода про асоціацію, яку підпише ЄС з Україною, відрізнятиметься від тих, які підписували свого часу з Польщею, Чехією чи Словаччиною. У тих була зазначена перспектива членства. Що ж тоді стоїть на перешкоді надання Україні членства в ЄС, навіть у далекій перспективі? Очевидно, політична криза в Україні, яка тягнеться від 2004 р., відіграє якусь роль, але це напевне навіть не одна з головних причин. У ЄС звикли вже до складних процесів в Україні. Немає тут також відкритого спротиву членству України в ЄС з боку Росії, як у випадку НАТО. Хоча певні нюанси також відіграють тут свою роль, оскільки в ЄС є держави, які традиційно сприяють Росії та традиційно неприхильні до України. Ідеться насамперед про Німеччину та Італію. Серед рішучих прихильників членства України в ЄС традиційно називають Польщу, балтійські країни та Великобританію. Це не є лобі, яке могло б ґарантувати нав’язування свого способу бачення України іншим країнам -членам ЄС. Насамперед треба пам’ятати, що ЄС все ще “переварює” членів, які увійшли до ЄС від 2004 року. На додаток перед ЄС стоїть завдання інтеґрації у свій організм балканських держав, а це вимагатиме великих зусиль. Очевидно, що найбільші платники ЄС, такі як Німеччина, здригаються навіть перед думкою про кошти нехай і віддаленого членства України в ЄС. До того ж ЄС переживає складний процес реформування, хоча б у зв’язку з проблемами стосовно прийняття лісабонського трактату, можна навіть говорити про кризу в Євросоюзі. Поки ЄС не впорається з цими питаннями, немає мови про членство України в ЄС.
Попри таке основне неґативне в образі невизначеності перспективи членства України в ЄС, Київ отримав кілька пропозицій, які дозволять досягнути іншого рівня співпраці. По перше, пам’ятаємо, що дотеперішня співпраця України з ЄС розвивається, спираючись на прийнятий у січні 2005 р. План дій ЄС – Україна. Документ було опрацьовано ще у 2004 р. за часів президентства Леоніда Кучми і після Помаранчевої революції в Україні очікували нового інструменту співпраці, який би враховував європейські прагнення її мешканців.
Угода про асоціацію включатиме зокрема статті про військово- політичну кооперацію між Україною і ЄС. Однак головним моментом нової угоди мають стати зобов’язання обох сторін провести переговори про створення поглибленої і комплексної зони вільної торгівлі між Україною і ЄС. В офіційній заяві підкреслюється, що створення такої зони разом з широкомасштабними реформами в Україні допоможе поступово інтеґрувати українську економіку до європейського ринку. До того у прийнятій заяві з’явився запис, що сторони розпочинають переговори стосовно запровадження безвізового режиму. Однак треба сказати, що дорога для досягнення цієї мети (чи не найважливішої з погляду пересічного громадянина) буде довгою та непростою. Незважаючи на підписання Україною угоди про реадмісію з ЄС та угоди про спрощений візовий рух, до цього часу країни ЄС не поспішають з виконанням своїх зобов’язань. До того ж існують проблеми з реалізацією умов про малий прикордонний рух.
До кінця року перед нами ще дві події, які визначатимуть майбутнє України. По- перше, вже зовсім скоро збереться UEFA, яка остаточно підтвердить можливість Польщі та України до проведення Чемпіонату у 2012 р. По друге, у грудні відбудеться саміт НАТО, на якому буде прийняте рішення, чи готова Україна до ПДЧ. У випадку НАТО українські експерти в більшості налаштовані досить обережно. Натомість президент Ющенко знову переконаний у черговому успіху, який очікує Україну. Можна бути впевненим, що цього разу питання політичної стабільності, чи швидше її відсутності, відіграє свою роль.
“Наше слово” №38, 21 вересня 2008 року {moscomment}
