Богдан Гук ■ ПОДІЇ ■ №24, 2015-06-13
У Перемишлі 6–7 червня ц.р. відбулися врочистості, присвячені 95-й річниці підписання договору між Симоном Петлюрою і Юзефом Пілсудським.
Значення польської частини петлюрівської традиції у всеукраїнському вимірі може стати зрозумілим відразу після того, коли дізнаємося, що лише в Польській Республіці збереглися автентичні цвинтарі воїнів Української Народної Республіки в тих багатьох місцях країни, де до 1924 р. існували табори її інтернованих воїнів. Це матеріальна спадщина від договору з 21 квітня 1920 р., який прийнято називати договором Петлюра-Пілсудський. Нагадаймо, що цей міждержавний акт УНР та Польської Республіки був зорієнтований на встановлення при допомозі союзної Польщі української держави над Дніпром, а його політичний вектор обидва державні мужі повернули проти радянської Росії. Відзначення 95 річниці його укладення Об’єднання українців у Польщі організувало напередодні походу пам’яті на могили українських армій ХХ століття в Пикуличах під Перемишлем, що припав цього року на 7 червня. До речі, почесними патронами цього заходу стали міністр закордонних справ РП Ґжеґож Схетина і посол України в Польщі Андрій Дещиця.
Основою відзначення була перша після війни зустріч нащадків петлюрівців. Автором цієї ідеї був Олександр Колянчук, історик з Перемишля. Саме їх, відкриваючи в Народному домі в Перемишлі науково-популярну конференцію, вітала голова Перемиського відділу ОУП Марія Туцька.
Вона звернулася зі словом до дітей воїнів армії УНР, а ними були Богдан Жупінас – син генерал-хорунжого армії УНР Дмитра Жупінаса, Леокадія Кшикавська – дочка хорунжного Сергія Хлопицького, Микола Маркевич – син поручника Миколи Маркевича, Данута Єнджицька – дочка хорунжого Федора Холявки, Христина Пашкевич – дочка поручника Євгена Лібацького, Флоріан Сніжко – син хорунжого Микити Сніжка, Роберт Чижевський – син полковника Григорія Чижевського та Олександра Шевелло-Новацька – дочка хорунжого армії УНР. Крім них, вона привітала всіх інших гостей: членів товариств депортованих «Надсяння» та «Лемківщина» зі Львова, представників Спілки пілсудчиків, українців з Перемишля, Сянока та інших місць.
Світло і тінь договору 1920 р.
Конференцію модерував проф. Вацлав Вербенець з Ярослава. Першим він попросив узяти слово д-ра Станіслава Стемпеня з Південно-східного наукового інституту в Перемишлі. Доповідач говорив про історичне значення договору Петлюра–Пілсудський, вбачаючи в ньому велику роль українсько-польського братерства зброї не лише 1920 р., але також після війни, коли Юзеф Пілсудський повернувся у своїй політичній концепції, змінивши її відповідно до нових обставин (журнал «Культура», редаґований у Франції Єжи Ґедройцем). Другий доповідач, Олег Павлишин зі Львівського національного університету ім. Івана Франка, зосередився на реакції галицьких українців на квітневий акт. Вона була вкрай неґативна. Одним з небагатьох галичан, хто побачив ширший вимір договору, був митрополит Андрей Шептицький. Доповідач констатував, що митрополит бачив у Росії найбільшого ворога як України, так Польщі, і тому він, на відміну від голови ЗУНР Євгена Петрушевича, не звинуватив Петлюру в розвалі української державності.
Про ставлення влади ІІ Речі Посполитої до петлюрівських кіл у 1920–1939 рр. говорив проф. Ян Пісулінський з Ряшева. Він сказав, що різні уряди по-різному ставилися до них, проте влада взагалі неформально підтримувала петлюрівців. Під час перерви голова ОУП Петро Тима відкрив виставку фотографій і документів, приурочену договорові, а потім концепції українського державного будівництва у 1917–1920 рр. характеризувала Малґожата Кузьбіда з Вищої державної східноєвропейської школи в Перемишлі. Оскільки, з огляду на стан здоров’я, не зміг бути присутнім О. Колянчук, його доповідь про внесок петлюрівців у життя ІІ Речі Посполитої прочитала дружина Лідія Колянчук. Відтак, усі з великим зацікавленням слухали виступ Флоріана Сніжка. Він, нинішній 88-річний мешканець Любіна коло Лігниці, на прикладі власної сім’ї розповів про трагічну долю української військової еміґрації.
У ході дискусії проф. Вербенець представив нову, видану польською мовою книжку О. Колянчука «Померли, щоб воскресла Україна» («Umarli, aby zmartwychwstała Ukraina»), а П. Тима висловив подяку з нагоди 25-річчя праці Південно-східного наукового інституту, який всі ці роки очолює д-р С. Стемпень. Голова ОУП подякував також О. Колянчукові за його ініціативи. Від імені управи Спілки пілсудців виступив полковник Станіслав Ольшевський з Красника, бажаючи Україні розвитку й сили.
Просто з Народного дому учасники конференції подалися з квітами до погруддя маршалка, яке стоїть неподалік міської мерії Перемишля. Цього дня в Центрі культури і науки «Замок» мала також місце презентація фільму Єжи Любаха «Важке братерство», а на вечір припала особиста зустріч дітей петлюрівців, які могли вперше один одного побачити і познайомитися.
До могили в Пикуличах
У неділю після богослужінь у греко-католицькій і православній церквах похід сформувався на вулиці між собором Святого Івана Хрестителя і єпископською палатою, але чомусь обминаючи центр міста, попрямував до вул. Словацького. Погода була прекрасна, навіть спекотна. Похід з терновим вінцем і церковними та національними хоругвами прямував під звуки дитячого оркестру «Фанфари Львова» з художньої школи № 5 у Львові. Значна частина учасників одягла на цей день вишивані сорочки.
Проповідуючи під час панахиди за упокій душі воїнів українських армій ХХ ст., о. Богдан Степан нагадав слова патріарха УГКЦ Святослава про те, що «воїн – це зерно, засіяне в Україні». Нині стоїть перед всіма українцями питання, чи жертва крові дасть волю Україні. Крім цієї жертви, українці повинні також зробити все, щоб будувати у своїй державі чесне суспільство, бо це друга, крім армії, запорука успіху. Відтак о. Степан освятив могили, а присутні заспівали «Вічну пам’ять» і церковний гімн «Боже великий, єдиний». Виступили кобзарі Тарас Компаніченко та Василь Лютий, нагадуючи співом східноукраїнських козацьких пісень про родовід тих, хто спочив у пикулицькій могилі.
Православний парох Перемишля о. Юрій Мокрауз у своєму слові наголосив на тому, щоб не вважати, що в Польщі не можуть появитися російські танки, тому що як колись, так і сьогодні людська злоба і пристрасть до влади поступаються перед законом любові ближнього. Після цього делеґації різних установ і організацій з Польщі та України під звуки пісні «Чуєш, брате мій» поклали квіти до хреста на Пикулицькому кургані слави. Далі ведучий цієї частини свята Андрій Комар згадав про контроверзну інформаційну таблицю, встановлену Радою охорони пам’яті боротьби і мучеництва біля входу на цвинтар.
Ведучий привітав почесних гостей свята і попросив до слова депутата Верховної Ради України Ігоря Гузя, який попросив польський народ і уряд допомогти зброєю воюючій Україні. Звертаючись до українців, він сказав, що найголовніше – це допомогти піднятися українській молоді, тому що 25 останніх років показали, що покоління, виховане в умовах комунізму, не є спроможне створити сильну ефективну українську державу. Святослав Шеремета, відповідальний секретар Державної міжвідомчої комісії з питань увічнення пам’яті жертв АТО, воєн і політичних репресій подякував польській державі за підтримку України. Щодо горезвісної вже таблиці, він констатував: «Мені дуже прикро, що наш партнер, Рада ОПБіМ, піддалася на маніпуляцію». Сказав також, що минулого тижня Рада поінформувала, що буде встановлена інша дошка, з двомовним написом, та висловив упевненість, що надалі українці і поляки в питаннях увічнення не дозволять собою маніпулювати.
Голова ОУП П. Тима констатував потребу не піддаватися на критику договору Петлюра–Пілсудський та вміти будувати нові союзи для захисту української держави, а також краще вибудовувати інформаційну політику, оскільки нині Україна програє в інформаційній війні.
Зі словом до присутніх звернулася Данута Куронь, жінка Яцека Куроня. Вона подякувала українцям за те, що постійно вірять у свою перемогу і трактують невдачі, як сказав би її чоловік, як початок нового завдання. Висловила також смуток від змісту інформаційної таблиці біля входу на цвинтар. Нащадок петлюрівця Ф. Сніжко наголосив на втратах України від невдач у медіа-просторі та закликав перетворити українську мову на інструмент боротьби, здатний потіснити мову окупанта – російщину з України.
З підсумковим словом виступила голова Перемиського відділу ОУП. М. Туцька відзначила, що це важкий час для нас, оскільки вже минулого року гостем свята був боєць Майдану, а нині ним є наступний, воїн АТО, також поранений у боях, а це означає, що війна триває далі. Проте українцям треба брати справи у свої руки і йти вперед. Вона гаряче подякувала також Володимирові Середі за те, що рік у рік члени очолюваної ним федерації депортованих «Закерзоння» так численно прибувають на свято (цього року з України прибули вони аж 8 автобусами). Свято закінчилося співом гімну «Ще не вмерла Україна». ■
