Вони до кінця стоятимуть за Україну

Розмовляв Степан МігусРОЗМОВА№12, 2017-03-19

Розмова з ЯРОСЛАВОЮ ХРУНИК, журналісткою «Радіо Ольштин», волонтеркою, яка побувала на фронтах Донеччини

Ти одна з перших жінок з Польщі, яка потрапила безпосередньо на фронт на Донеччині, їдучи в напрямку Авдіївки з гуманітарною допомогою. Які були твої враження від побаченого і пережитого?

Ярослава Хруник і Міколай Подчарський у бронежилетах перед від’їздом на українсько-російський фронт поблизу Авдіївки. Фото із приватного архіву Я. Хруник
Ярослава Хруник і Міколай Подчарський у бронежилетах перед від’їздом на українсько-російський фронт поблизу Авдіївки. Фото із приватного архіву Я. Хруник

Є зовсім не так, як собі уявляєш. Коли говориш про фронт, то в уяві виникають постійні вибухи снарядів, свистять кулі. Це не так. І тому все, що там відбувається, є більш підступним і грізним. Стріляють нечасто. Іноді це може здаватися мирним життям, отже людина перестає остерігатися небезпеки, втрачає пильність, а тоді вона стає легкою мішенню для ворожого снайпера. Проте молоді хлопці вже звикли до цієї нібито тиші і напруження, тому поводяться обережно. Вони знають, що в кожній хвилині може розпочатися атака, стрілянина, бо ж ворог не дотримується жодних правил, у цьому й Мінських угод. Перестрілки трапляються часто. Навіть коли ми приїхали ввечері, десь коло 22 години (16 лютого), з виключеними фарами, щоб ворогові не вказувати місця, де ми є, і не стати мішенню, то почули гучні вистріли. Мирній людині здається спочатку, що це буря – там гримить і там гримить, а насправді це постріли з великокаліберної зброї, зокрема мінометів і танків. Коли ми питали бійців, чи це «наші стріляють», вони відповідали: «Ні, це не наші, нам не дозволено». Як, не можна захищатися? «Ні! Хіба що обстріли стають сильними і надто небезпечними, тоді ми їм висилаємо „привіт” у відповідь». Навіть у таких ситуаціях хлопці жартують. Насправді ж там дуже страшно. Я злюсь на ці мінські переговори, тому що вони дуже несправедливі для України. Українці є на своїй землі, а тамті прийшли й окупують, але їм можна більше, ніж нашим. Є, наприклад, сіра зона, яка розділяє одних від других. Туди не можна заходити ні одним, ні другим. Але ворог зайняв частину цієї зони і стоїть там, обстрілюючи українські позиції. Одного разу українці, спровоковані обстрілом, пішли в наступ і зайняли 500 метрів цієї зони. Відразу з Києва прийшов наказ повернутися на свої позиції. Наші, нікуди було дітись, слухняно повернулися, а ті стоять далі і стріляють із забороненої зброї. То як це розуміти – українці мають залишити свою землю, а окупант може її безкарно займати?

Усі ми добре знаємо, як українській армії всього не вистачало на початку війни. Потім досить швидко все нібито знайшлося. Принаймні так запевняє українська влада, зокрема відомство оборони і деякі командири. А тимчасом ти стверджуєш, що потрібно все?
Для тих, що так говорять, українська армія закінчується, мабуть, на Національній гвардії України. Національна гвардія – це друга лінія оборони, а хлопці зі збройних сил стоять на фронті безпосередньо перед ворогом, який іноді опинився лише 200–300 метрів перед ними. Національна ґвардія озброєна до зубів. І ми це бачили, бо проїжджали через її пости. Збройні сили, натомість, як ми спостерігали, тримаються в основному на волонтерстві. Практично поза харчами різної якості, які здебільшого є, бракує всього. А самими харчами, навіть якісними, у війні не перемагають. Правда, є і зброя, але вона, як кажуть хлопці, далеко не така, яка потрібна на першій лінії фронту, тим більше, що ворог теж озброєний до зубів, і то зброєю, яку забороняють стосувати мінські угоди.

Ці молоді українські патріоти з першої лінії фронту кажуть: «Якби ми малу таку зброю, яку має Національна ґвардія, то вже Донбас був би наш». Це страшно.
Я дивилася на цих хлопців. Їм ще й по 20 років нема. Вони несамовито втомлені.

Воюють уже третій рік, і люди бачать, що нічого не міняється ні вправо, ні вліво. Ніхто не хоче сидіти в окопах у безвиході. Вони кажуть: «Нехай вже був би наступ». Нема ротації, бо немає кому їх замінити. Багато молодих людей, бачачи безвихідь і патову ситуацію на фронті, спричинену ніби спеціально, просто тікає від армії за кордон або переховується. Хлопці на фронті стараються усміхатись. Я дивилася на них, як матір, бо в мене син у їхньому віці, і мені серце краялось, розривалося на шматки, коли я дивилась у ці світлі, блискучі, наповнені рішучістю очі на несамовито втомлених обличчях… Вони усміхаються, але видно в них страшну втому і безвихідь, у якій вони опинилися, я думаю, через політиків.

Якщо б на першій лінії стояли і сини тих, хто при владі, то, певно, так би не було...
Люди, з якими ми у прифронтовій зоні розмовляли, так і казали, що треба створити один-два батальйони з дітей депутатів виконавчої влади і вислати його на фронт, а не до штабу чи під якесь інше прикриття лише з метою одержання посвідчення учасника АТО, ситуація тоді діаметрально зміниться.
І я мрію про це, щоб сини цих депутатів, представників виконавчої влади, бізнесменів, олігархів, пішли на першу лінію, тобто туди, де вже понад рік зариті у землю, як кроти, стоять хлопці, яких ми бачили. Там ні світла, ні води, ні туалетів. Один жах… Хлопці, які не раз нюхали порох, сміялися, згадуючи, до речі, і перебування сина президента Петра Порошенка та інших синочків високопоставлених осіб на фронті. Вони розказували, що «ще ніколи не бачили такого білого намету на війні. Він, мабуть, був ще й накрохмалений».

Чи ви зустрічалися з мирними мешканцями і дізналися про їх ставлення до війни та української армії?
Майже не зустрічалися. Там, де ми ночували, було просто небезпечно, і наші господарі не відступали від нас ні на крок, кажучи: «Вас дуже радо хотіли б захопити сепаратисти. Вони були б дуже щасливі, що можуть показати поляків і зробити з вас офіцерів, які приїжджають на фронт воювати».

Навіть коли ми йшли в крамницю, нас пильнували або остерігали, щоб далеко не відходити. За короткий час нашого там перебування у нас склалося враження, що мешканці ставляться до армії не надто добре. Трохи насторожено.

Повний зміст статті можете прочитати, придбавши друковану або електронну версію газети
[/timed]
Це виникає зі страху, бо всюди никають російські шпіони, але й з проросійської пропаґанди, якою по-ґебельсівськи орудують російські телеканали, які не гребують найпримітивнішими прийомами і брехнею. Здається, в одній із крамниць продавець нам стиха симпатизувала. При цій нагоді хочу відповідально ствердити, що українська армія не вживає спиртних напитків, хоч антиукраїнська пропаґанда бреше, що пиятика на фронті поголовна. Там нема алкоголю, і навіть у крамницях заборонено продавати його військовим. Нам з Міколаєм в одній з крамниць трапилася пригода, яка про це засвідчує. Він, одягнутий у військову форму НАТО, захотів собі купити пиво. Йому жіночка не хотіла продати навіть після запевнення, що він не військовий. Знайшла «соломонівський» вихід і продала пиво мені. Пізніше Міколай хотів почастувати пивом бійців, з якими ми жили. Усі, як один навідріз відмовилися.

Ви пробули на фронті три дні і три ночі. Там особливо небезпечно. Люди мають враження, що вони постійно під дулом автомата або обстрілами снайперів. Як це можна витримати?
Наші військові витримують уже понад рік. Але тільки того дня, 16 лютого, коли ми їхали, три хлопці загинули від снайперських куль. Наступного дня 200 метрів від нас снайпер попав у хлопця. На щастя, був це не надто влучний постріл. Хлопець вижив, але вижив завдяки тому, що був на місці заправлений за наші волонтерські гроші амбуланс, яким ми приїхали, та пов’язки, які пригодилися. Зупинивши кров, його швидко довезли в лікарню. Тепер чекає на операцію, щоб вийняти кулю, яка застрягла сантиметр під оком. Якщо навіть ці молоді люди вийдуть з поля бою живими, то, як сказав один капелан-офіцер: «ця війна позначиться на нас на десятиліття». Ці хлопці вже ніколи не стануть безтурботними. Війна, у якій беруть участь, дуже сильно впливає на їхню психіку. Такий хлопець повинен тримати в руках книжку, а не автомат, і мати свідомість, що він убив людину… Це не залишається без сліду на довгі роки, якщо не на все життя, бо міняється психіка людини, і тоді вона по-іншому дивиться на все. Капелан розказав мені чимало цікавих історій. Одна запам’яталася особливо. Вона йому усвідомила, що й по тій стороні теж трапляються люди, хоч невідомо, чому вони туди пішли. Носити зброю капеланам не можна, крім короткої, для самооборони. Але він і цієї не мав. «Я носив хрест на грудях, – розказував духівник, – а хрест на сонці блищить. Котрогось дня ворожий снайпер з того боку телефонував нашим: „скажіть своєму батюшці, нехай він так не парадує з хрестом по відкритій території. Я охрещений, але якби на моєму місці був бурят або чеченець, він уже би панотця зняв”».

Де ви там протягом цих трьох ночей жили? У бліндажах?
Ми були готові жити серед бійців у землянках, але нас забрали до штабу, який примістився, мабуть, у колишньому складі. У землянках нари, місце на речі і на те, щоб закип’ятити чай. Окреме місце мають коти. Звірят наші хлопці дуже люблять, бо ж вони напрочуд придатні. Просто швидше від людей «ловлять» звук вистрілу і ховаються, попереджаючи цим і військових. В одному бліндажі ми нарахували сім котів, улюбленців усіх. Хлопці самі не з’їдять, а котів нагодують. Такі там співвідносини. Умови проживання важкі. Нема природного світла, воду довозять, холодно, як у землянці. Раз на тиждень хлопці йдуть у штабну баню і навіть дезодорантами користуються. Та при цьому всьому нема вошей. Я не знаю, як ці юнаки це роблять, але вони вміло справляються з усім.

Скільки можна таке терпіти і як вони це зносять?
Кажуть, якщо терпець увірветься, то підуть в атаку і як буде треба, стоятимуть за Батьківщину до кінця. ■

Поділитися:

Категорії : Розмова

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*