■ КРИНИЦЯ ■ №13, 2013-03-31
Любомира П’ятночко (з дому – Топорович) народилася 1964 р. в селі Воля на Самбірщині в Україні. Наприкінці 90-х років вона прибула до Польщі, познайомилася з хорошим чоловіком, з яким заснувала сім’ю. Родина поселилася в селищі Кальські Новини на Венґожівщині. Так Люба надовго пов’язала себе з Мазурами.
За освітою вона була вчителем, з пристрасті – етнографом, чудовою вишивальницею та писанкаркою. Завдяки цьому вона кільканадцять років тому потрапила до Музею народної культури у Венґожеві. Ця установа на межі XX і XXI століть була важливим і компетентним центром зі сфери польських реґіональних культур і культур національних меншин: української, німецької та інших. Завдання української секції були досить широкими: наукова опіка над українською народною культурою на Вармії і Мазурах, збір вихідної бази даних, ініціювання етнографічних досліджень, організування культурного обміну з Україною. Від 2001 р. цю секцію очолила Любомира П’ятночко. В Україні вона закінчила виш і отримала добрий досвід на освітній і культурній нивах. У неї були відповідні кваліфікації, знання чотирьох мов (у тому числі польської), етнографічні зацікавлення, винесені з рідної хати.
Любомира відмінно справлялася з покладеними на неї завданнями. Не тільки з почуття обов’язку: вона ставилася до своєї праці як до свого роду місії для співвітчизників, які проживають у нашому реґіоні. Вона ініціювала та впровадила в життя нові форми роботи з дітьми та дорослими, налагоджувала співпрацю між різними середовищами та польсько-українське співробітництво; просто-таки вибухала ідеями, що їх негайно можна було реалізувати. Вони були важливими – саме завдяки їхньому посередництву постав Музей народної культури. Пані П’ятночко працювала в цьому музеї до 2007 р. – тоді же ліквідовано його українську секцію.
Вона з групою активних людей заснувала благодійно-навчальне об’єднання «Світло», яке під її керуванням негайно включилося в підготовку до святкування 40-річчя греко-католицької парафії у Венґожеві – створено низку історичних матеріалів, улаштовано три виставки, представники товариства взяли участь у конференції «Історія Греко-католицької церкви в Польщі після 1945 року».
У Венґожеві під еґідою фонду «Dzieciństwo Nasze» постала українська майстерня фольклору, обрядового мистецтва і традиційного декору. Пані Люба з великим успіхом навчала дітей і дорослих писанкарства, лялькоплетіння, традиційного обрядового мистецтва.
Завжди шукала й працювала над історичними та етнографічними матеріалами в області нематеріальної культурної спадщини української меншини нашого воєвідства. Серед інших, вона була авторкою документальних виставок щодо історії парафії української громади в Банях-Мазурських, історії будівництва й освячення церкви у Видмінах, про пастора доктора Германа Брауна з Венґожева; біографічна виставка з її задуму організована про о. Мирослава Ріпецького з Хшанова. Завдяки зусиллям пані П’ятночко 2008 р. в рамках Днів європейської спадщини відбулося святкування «Віфезда у Венґожеві – європейське місце пам’яті» (віфеза – жидівське місце зцілення – ред.), присвячене «отцеві калік», докторові Брауну і його клініці, що функціонувала в 1880–1944 роки.
Не всі її розуміли – вона мала й супротивників, як і більшість людей, що виросли вище посередності.
На ІІ Міжнародній конференції в Елку «Збереження і поширення культури на прикордонні Мазурів, Підляшшя і східних земель у ХХ ст.» пані Люба виступила з доповіддю про родовід о. митрата Мирослава Ріпецького. Доповідь супроводжувалася виставкою, присвяченою його біографії – її пані Люба приготувала з допомогою о. Григорія Столиці, пароха із Хшанова.
Вона 2008 р. опрацювала збірку стародавньої церковної вишивки зі згаданої парафії – збірку поміщено в «Інтернетному взірцеві тканин і вишивок Вармії і Мазур», додатково подано методологічну частину для людей, котрі цікавляться вишивкою. Пані Люба опрацювала та підготувала до друку пісенник для дітей «Ходить котик по лавочці» – його адресовано батькам і дошкільнятам, а публікація ще чекає на видавця. На рахунку в пані Люби – також низка освітніх та етнографічних публікацій.
Останні роки вона провела у Варшаві. Незважаючи на слабке здоров’я, усе ще працювала над новими темами, не забуваючи й про старі: готувала документацію колекції вишивок, які зберігалися в інших парафіях і приватних людей, готувала видання про дитячий фольклор, прагнула створити хату-музей з меморіальною дошкою, присвячений діяльності доктора Брауна, опікувалася своїми ученицями, які вже самостійно демонстрували презентації та навчання мистецтву писанкарства. Вона була невичерпною в ідеях і послідовною в їхній реалізації.
Зустріч польського та українського президентів «вкарбувала в історію» незвичайними писанками на яйцях страуса та вручила їх із добрим словом як дарунок від учнів Суботньої школи Вікторові Ющенку й Лехові Качинському. У Варшаві також залишила пам’ятку – калиновий кущ, який на роковини Голодомору в Україні посадила перед будівлею Конституційного Суду, спільно з дітьми з української суботньої школи. В Інтернеті популяризувала знання про народну культуру, традиційні призабуті обряди українців, учила дітей і дорослих того, звідки ці знання черпати.
Наполеглива праця та громадська діяльність Л. П’ятночко на ниві захисту культурної спадщини нашого реґіону не тільки гідна визнання – вона варта подиву. Пані Люба 2012 р. отримала нагороду маршалка Вармінсько-Мазурського воєвідства – за захист і продовження культурної спадщини в реґіоні. У неї було ще стільки планів щодо Венґожева і Мазурів!..
Вона померла 24 січня 2013 р. У пам’яті залишиться чутливою, мудрою, рідкісної краси жінкою з великим серцем. ■
Барбара Ґронзевич-Хлюдзинська, президент фонду «Dzieciństwo Nasze»
* * *
Любомира П’ятночко – за професією філолог французької й німецької мов, працювати вчителем почала на рідній Самбірщині в Україні. Ідучи назустріч потребам новітньої доби, пані Любомира включилася в процес відродження української пластової організації. На поч. 90-х років минулого століття, як виховник групи українських пластунів, вона перебувала у пластунському таборі над озером біля Венґожева. Незадовго молода й приємна вчителька з України стала постійним жителем цього містечка, вона відразу включилася в культурно-освітнє життя нашої громади. Навчаючи наших дітей рідної мови у школах Венґожева та Позезджа, талановита вчителька, як ніхто інший, уміла прищепити їм любов до України й пошану до культурної спадщини предків. Щоб наблизити нашим переселенцям красу українського мистецтва, пані Люба, працюючи також у місцевому музеї, відкрила там Кімнату українського народного мистецтва, де донині зберігаються її власні прекрасні зразки вишивок, крашанки тощо.
Великі заслуги пані Люба має і перед парафією УГКЦ у Венґожеві. Вона, зокрема, з нагоди ювілейних святкувань 40-ліття відродження українських церковних богослужінь доклала чимало праці в їхнє урочисте проведення. Не забула пані Любомира й про свого видатного земляка, славного отця митрата Мирослава Ріпецького. Саме завдяки її старанням наші прочани у Хшанові мали можливість оглянути багату виставку фоторепродукцій, що представляли життєвий шлях цього церковного подвижника.
Будучи матір’ю двох чудових дівчаток, Люба подбала й про їхнє правильне виховання в рідній традиції. З цією думкою вона видала друком у Львові україномовні книжечки – поради батькам, як стимулювати інтелектуальний розвиток і правильну вимову підростаючих малят. Ці книжечки безкоштовно дарувала молодим батькам. Для нас, розсіяних українців, бл.п. Любомира була зразковим прикладом того, як треба ставитися до складного питання збереження в чужому середовищі власної мови, власної ідентичності та власної гідності.
Л. П’ятночко своєю особою і своєю діяльністю презентувала нерозривність зв’язку наших виселенців з рідною Україною. Вона їздила туди й привозила нам різні вісті з духовної батьківщини. Любомира все своє коротке життя була вірна патріотичній традиції своєї прегарної України. Стародавні римляни помітили, що ars longa vita brevis (мистецтво довге, життя коротке). Покійна Любомира зуміла мистецтво власного життя вести шляхом правди, чесності й гідності. Такою залишилася вона в нашій пам’яті! ■
Михайло Шумада
* * *
Варшав’яни мали щастя зустрітися з пані Любою 6 років тому, коли вона з сім’єю прибула до столиці – така була життєва потреба. Тут працювали лікарі-спеціалісти, які, разом з нею, почали велику боротьбу зі страшною хворобою.
Пані Любомира, мама Іринки і Наталочки, зразу включилася в працю пункту навчання української мови і в парафіяльне життя столичної спільноти. Допомагала вчителькам, учням і батькам у різних додаткових заходах: відзначення Шевченкових роковин, курс писанкарства чи траурне відзначення Дня пам’яті жертв Голодоморів в Україні. Вона усе робила з великою відданістю, даруючи нашим дітям свої надзвичайні вміння й час. Більшість з нас захоплювалася її неймовірними починами, дехто з недовірою споглядав – а може, звичайно, заздрив. На жаль, останнім часом на наших очах гасла її енергія й сили. Усе ж ми вірили, що Люба переможе недугу, бо жінка такого молодого віку потрібна була чоловікові Богданові й прекрасним підростаючим дівчаткам, яких, на щастя, підготовила до життєвих вимог щоденності. Просто материнська мудрість підказувала їй – що саме має залишити по собі… У нас – велику пошану і пам’ять. ■
Членкині Союзу українок і друзі з варшавської парафії УГКЦ
