Олена Демченко, Владислав Демченко ■ ІСТОРІЯ ■ №11, 2017-03-12
28 лютого в Києві у приміщенні Київського національного університету ім. Тараса Шевченка відбулася публічна дискусія «Волинь 43». Доповідачами були дослідники Волинської трагедії 1943 року: з української сторони – Володимир В’ятрович, кандидат історичних наук, голова Українського інституту національної пам’яті, польську ж позицію представив Ґжеґож Мотика, професор, директор Інституту політичних досліджень Польської академії наук, член ради Інституту національної пам’яті Польщі.
Аудиторія, де проходив захід, виявилася замалою. Люди не лише стояли всередині, а й за дверима приміщення. Очікування були високі: те, що дослідники такого рівня з протилежними позиціями погодились на публічну зустріч, передбачало можливе примирення. Однак майже тригодинне обговорення не стало підставою для бодай якогось порозуміння: багато питань залишилося без відповіді. Загальне ж враження тих, хто прийшов – звужений фокус польського дослідника, який польсько-українську трагедію «Волинь 43» ствердно та беззаперечно вважає геноцидом польської нації, а єдиним шляхом уреґулювання польсько-українського непорозуміння в цьому питанні бачить не інакше, як у визнанні Україною геноциду польської нації 1943 року.
Чому порозуміння в питанні «Волинь 43» неможливе?
Арґументи Володимира В’ятровича
Українська армія вела не лише наступальні, а й захисні дії. Поляки ж називають ці події різаниною польського народу з боку бандерівських угруповань Організації українських націоналістів (оун) та Української повстанської армії (упа).
За радянських часів ніколи не згадували про Волинську трагедію 1943 р. Чому зараз так гостро обговорюється це питання та виноситься на «справедливий розсуд» певних учасників міжнародної спільноти, зокрема Росії?
Це – польсько-українська війна, а не геноцид, адже представники обох народів вели бойові дії, проводили переговори в рамках двосторонніх зустрічей.
Завдяки псевдоісторичним польським працям у польській свідомості утвердилося, що поляки знищили лише до 10 000 українців, у той час як цифри польських загиблих з кожним роком зростають, і вже сьогодні польська сторона стверджує про 100 000 вбитих своїх співвітчизників.
Фільм польського режисера Войцеха Смажовського «Волинь», який вийшов у прокат 2016 р., став яскравим прикладом пропаганди ненависті між українцями та поляками: Польща зображена постраждалою стороною, жертвою, а Україна – вбивцею, який улаштував різанину ні в чому не винного польського народу.
Українці та поляки були серед тих, хто вбивав і кого вбивали, тому визнавати лише польську сторону такою, що постраждала – непереконливий арґумент.
Поляки «забувають» про історичні факти, які стосуються українців у контексті польсько-українських відносин. Наприклад, руйнування православних храмів на Холмщині 1938 р. Або ж – пацифікація (урядова політика з застосуванням насильницьких методів щодо певної національності) 1930 р. – репресивна акція, проведена польською владою у вересні-листопаді 1930 р. за наказом Юзефа Пілсудського з участю поліції та армії проти українського цивільного населення Східної Галичини, що супроводжувалась масовими арештами, побиттям та вбивствами людей, закриттям і руйнуванням українських установ у Галичині.
Багато поляків загинуло від рук нацистів і комуністів, але жодних ухвал стосовно визнання цих убивств геноцидом Сенат РП ще й досі не прийняв. Можливо, справа в українських територіях, з поверненням яких до України Польща не може змиритися.
Очевидно, що таке ставлення польської влади до українського народу не могло не викликати супротивної дії з боку українців, що переросло в підпільний радикальний рух на західноукраїнських землях.
Арґументи Ґжеґожа Мотики
Українська сторона пропонує забути про трагічні події «Волинь 43» та відмовляється визнавати геноцид польського народу в ті часи.
Очікується, що дії ОУН та УПА будуть засуджені, як і їхні лідери, зокрема – Степан Бандера.
Концепція усунення поляків з Волині і Галичини виникла ще у 30-х рр., тому українці планували геноцид поляків ще давно.
40–50 тис. українців з 5 млн., які проживали там на той час, брали участь у «геноциді».
Український біль: за що ж українцям просити вибачення?
Учасники події діляться спогадами
Польща протягом значного відрізку історії неодноразово перекроювала землі України, у тому числі й долі багатьох невинних людей. Історії від очевидців, які пережили «Волинь 43» та інші трагедії в контексті польсько-українського непорозуміння, є безапеляційними твердженнями того, що польська влада гнітила українців. Звісно, що й польське цивільне населення зазнало втрат і горя в цих подіях, тому перекладати провину лише на одну сторону – неправильно. Та без сумніву: наслідком конфлікту стає його причина, тому досліджувати «Волинь 43» потрібно не з моменту 1943 р., а набагато раніше.
Петро Гвоздяк, 1936 р. народження, народився на Холмщині: «Батько мій селянин, а мати вчителька. Вчителювала мама до 1926 р., бо з цього року не дозволяли вчителювати українцям, і треба було «ставати» полькою і йти до костела, а як ні – то не вчителювати. І так моя мати стала хлопкою. А 1938 р., як розказувала мені моя мама, тримаючи мене на руках, пережила страшні часи, коли польський уряд знищив 127 церков на Холмщині і вбивав цивільне населення. Чи це був не геноцид проти українського народу? У березні 1943 р. до мого дядька Федора прийшли поляки до хати і застрелили вночі його, троє дітей і дружину. Ми врятувалися тільки тому, що жили на краю села, а поряд жили колоністи (так себе поляки називали), і в нас були хороші сусідські відносини. Вони врятували нам життя, сховавши нас у себе в хаті, а потім перевели нас у сусіднє село, в якому я з мамою жив у центрі. Там ми пробули осінь 1942 і весну 1943 р. А потім бандерівці, об’єднавшись з волинянами, звільнили нас. То що, будемо розбирати 1943 р. чи повернемося трошки раніше?».
Іван, галичанин: «У трагедії волинській 1943 р. винні ті поляки, які хотіли підкорити український народ і володіти землями в межах України. Мої рідні підтримували повстанcький рух ОУНівців, бо боронили свою землю. То за що маємо перепрошувати?»
Генерал Скіпальський, волинянин, представник ГО «Волинське братство»: «Для мене події на Волині не є чимось історичним. Скоріше, це – особиста трагедія, тому що загинула моя бабуся, була спаленою в хаті, та був убитий мій дядько. Але не дивлячись на ці події, починаючи з 1991 р. і говорячи про майбутнє, я вважаю, що для Польщі та України немає вигіднішого та оптимальнішого варіанту, як «ми пробачаємо, і ви вибачайте». У моєму селі армія крайова, переодягнувшись у форму УПА, повністю спалила село і вбила 50 українців. Це було 22 грудня 1943 р. Це також геноцид. Але я схиляюсь до спільного об’єднання проти іншого ворога, якого ми вже побачили вповні на міжнародній арені. Як я свого часу подав польському генералу руку, так і Польща має продовжити з Україною дружню співпрацю, забувши про певні погані періоди історії. Минуле повинно бути таким, що прокладає арку до нового майбутнього в українсько-польських відносинах».
Дмитро Павличко, український поет, перекладач, колишній посол України в Республіці Польщі з весни 1999 по лютий 2002 р.: «Зараз ми бачимо, що є дві правди нашої історії. Але польський та український народи переплетені, у нас багато спільного! Навіть сьогодні у пересічного українця знайдеться щось польського, а в поляка – українського. Та й прізвища наших доповідачів говорять про спільність – у Ґжеґожа справжнє українське прізвище – Мотика, а у Володимира – польське В’ятрович. Нам треба більше говорити про позитивні речі, що нас єднають».
«Волинь 43»: намагання Польщі знайти «правду» чи щось більше?
У вступному слові модератор заходу Юрій Шаповал, доктор історичних наук, професор назвав «Волинь 43» «проблемою Волині». Однак це не є «проблемою Волині». Це проблема глобального порозуміння між поляками та українцями.
Полякам нарешті треба позбутися шовінізму [пропаґування переваги одного народу (нації) над іншими народами (націями) й обґрунтування «права» на дискримінацію та пригнічення інших націй], ставитися до українців як до братів-слов’ян (справжніх, а не названих чи самоназваних, як-от московити), рівноправних партнерів. І ось тоді не буде між нашими народами жодних непорозумінь.
Блаженнійший Любомир (Гузар) дав таке визначення шовінізму: «Про шовінізм нема потреби довго говорити. Це націоналізм у найгіршому вигляді. Шовінізм був і є причиною багатьох міжнародних непорозумінь і нещасть».
Так ось з цих слів добре видно, що причиною непорозумінь між поляками та українцями щодо подій на Волині 1943 р. є саме польський шовінізм. Також не забуваймо, що польська політика імперіалізму, колоніалізму, яка проявлялася в приниженні, дискримінації, цькуванні українців у міжвоєнний період, також призвела до подій на Волині 1943 р.
Так що ж таке геноцид у контексті трагедії «Волинь 43»?
У Конвенції про попередження злочину геноциду і покарання за нього від 9 грудня 1948 р. під геноцидом розуміються наступні дії, вчинені з наміром знищити, повністю або частково, яку-небудь національну, етнічну, расову або релігійну групу як таку:
а) вбивство членів такої групи;
б) заподіяння серйозних тілесних ушкоджень або розумового розладу членам такої групи;
в) навмисне створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, що розраховані на повне або часткове фізичне знищення її;
г) заходи, розраховані на запобігання дітородіння в середовищі такої групи;
д) насильницька передача дітей з однієї людської групи в іншу.
А згідно з твердженням професора Мотики, ОУНб та УПА ставили за мету усунення поляків з української території, що ми розуміємо як фізичне витіснення окупантів з нашої території, а не фізичне винищення нації.
Заключні, але не вичерпні ремарки
Сам професор Мотика у своєму виступі зазначив, що ОУНб та УПА ставили за мету усунення з Волині і Галичини поляків, а не їхнє винищення – тобто звільнення території від окупантів-поляків.
Українці повстали, а не самі почали безпідставно вбивати представників іншої нації. Проти чого ж повстають? Явно не проти гарного життя, як це показують поляки, зокрема у фільмах. Наче жили в мирі та злагоді, аж тут раптом повстали і вчинили «геноцид». Смішно, якщо подумати. Може, тому що була в поляків політика імперіалізму, колоніалізму, насадження розбрату між народами?
А що робили поляки 1943 р. на українських землях? Може, не просто мирно жили і працювали? Можливо, серед них були партизани, колаборанти, які працювали в поліції? Так, були, і це все зафіксовано в архівах. Вони нападали на українців, принижували та пригнічували, тому українці мали право, якщо не сказати, що були зобов’язані відстоювати своє право мирно жити на своїй землі. Якщо інші прийшлі народи не хочуть мирно співіснувати, то потрібно їх проганяти.
Оскільки події на Волині 1943 р. відбувалися під час II Світової війни, то як можна точно вирахувати, від кого (німці, комуністи, українці, шалена куля від своїх) і скільки загинуло поляків?
У своєму виступі Ґ. Мотика, розповідаючи про «Волинь 43», зазначив, що 40–50 тис. українців з 5 млн., які проживали там на той час, брали участь у «геноциді». Однак професор не зазначив, звідки такі нереальні цифри, бо на сьогодні у Волинській області проживає 1 041 000 людей. Коли навіть додати Рівненську область (1 162 700) та половину Житомирської області (1 240 500/2 = 620 250), виходить 2 823 950 (!) людей. А це явно не 5 000 000, і це якщо порівнювати з сьогоденням. А в 40-ві рр. ХХ ст. кількість населення була значно нижчою (і не тільки в Україні).
Якщо таке суттєве перебільшення з боку польського дослідника є в кількості українців, які проживали на той час на Волині та в Галичині, то, напевно, не менші перебільшення є й у кількості тих українців, хто брав участь у подіях 1943 р. та, як наслідок, і кількості поляків, що постраждали під час волинської трагедії.
