Віталій Тукало ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №14, 2017-04-02
Володимир В’ятрович. «За лаштунками „Волині-43”. Невідома польсько-українська війна», Харків, книжковий клуб «клуб сімейного дозвілля», 2016, С. 304.
У той час, як події на Волині 43-ого року вже давно увійшли в польську історичну пам’ять, у тому числі завдяки науковим публікаціям і роботі мас-медіа, в Україні ця тема ще не знайшла широкого відгуку в суспільстві. Останніми роками, більшою мірою завдяки втягуванню в дискусію з польською стороною, події польсько-українського конфлікту почали набирати популярність і в Україні. Ні для кого не є таємницею, що позиція польської сторони, а особливо правих кіл політикуму, частково теж підтримуваних Москвою, полягає у презентації Волинської трагедії як цілковитої вини українців, котрі, будучи «одурманеними» націоналістичною пропаґандою, провели каральні акції проти польського цивільного населення на так званих «Східних Кресах», які фактично були українськими етнічними теренами. Польські автори наввипередки намагалися подати жахіття вчинених українцями злочинів, навіть вигадавши для тих подій спеціальний термін – genocidum atrox або жахливий геноцид.
Українська історіографія після радянського періоду, коли теми, які не вписувалися в офіційний історичний наратив, оминалися, досить довгий час спиналася на ноги, через що виробити власну позицію щодо подій на Волині 43-ого року в короткому часі не вдалось. Тяжкість ситуації додавав ще й той факт, що кожен із попередніх президентів України намагався дистанціювати себе від теми УПА, щоб не втрачати електоральних балів на сході України. Останнім часом разом з відновленням діяльності Українського інституту національної пам’яті та створенням Українсько-польського форуму істориків активізувалася робота над дослідженнями польсько-українського конфлікту з української сторони.
Одним із результатів такої праці є книга директора Українського інституту національної пам’яті Володимира В’ятровича «За лаштунками „Волині-43”. Невідома польсько-українська війна», що вийшла друком у видавництві Клубу сімейного дозвілля в 2016 році. Книга, по суті, є спрощеним варіантом (але теж частково доповненим) раніше опублікованої монографії «Друга польсько-українська війна 1942–1947», пристосованої для потреб широкого кола читачів.
У своїй книзі автор посилається на першоджерела, цитуючи документи тих часів, у тому числі й ті, до яких раніше доступ був обмежений. Публікується велика кількість фотографій, а мова книги доступна та зрозуміла. Сама книга складається з чотирьох частин – «Від першої світової до першої польсько-української», «Війна під час війни», «Війна після війни» та «„Війна” доокола війни». Кожен з розділів розкриває деталі польсько-українського протистояння у хронологічному порядку – від початку ХХ століття до наших днів.
Те, що впадає в око після прочитання вже перших сторінок, це виклад генези польсько-українського протистояння. У польському історичному дискурсі, особливо в мас-медіа, відсутнє розкриття контексту, в якому розвивався конфлікт, його зв’язку з подіями на Холмщині і Галичині, становищем українців у ІІ Речі Посполитій. У першому розділі книги Володимир В’ятрович розкриває причини соціальної напруженості на західноукраїнських землях у складі ІІ РП, зокрема тут ідеться про утиски українців у політиці, освіті, культурі, економіці та духовній сфері – закриття українських гімназій, невиконані обіцянки стосовно надання українцям автономії, заборона створення українського університету у Львові, недолуга політика осадництва й один з найголовніших чинників, на думку автора, пріоритетне наділення польських колонізаторів земельними наділами. В’ятрович пише: «Після Першої світової війни здавалося, що з’явилася можливість задовольнити вічний земельний голод за рахунок розподілу маєтків колишніх поміщиків чи церковних земель. Проте можливості для цього в українців були значно менші порівняно з поляками. Наприклад, на Холмщині до 1934 р. з 19683 парцелів (наділів) поляки отримали 17921, тобто 91% усіх наділів, українці 1693 – 8,6%». Якщо додати до цього той факт, що дорога до державної служби для українців була закрита, про що автор теж згадує, неважко уявити причини зростання напруги у східних реґіонах ІІ РП.
Окремо приділяється увага каральним акціям 1930 року на Галичині, більш відомим під назвою «пацифікація». Хоча й передбачалося, що «пацифікація» має бути, по суті, умиротворенням, методи, якими вона була проведена, перетворили її на приниження для українців. Автор подає свідчення очевидців, які особисто пережили жахіття «пацифікації» – наругу над власною мовою, культурою, майном. На думку автора, саме «пацифікація» прискорила процес національного самоусвідомлення селян Галичини: «Зазвичай сільський мешканець не особливо замислювався над питанням власної національної ідентичності. Вважав себе місцевим, греко-католиком чи православним, іноді називав себе русином. У 1930 р. від поліцая чи польського вояка він дізнався, що він – українець. І саме за це його били, його майно нищили». Кількома роками пізніше, в іншій частині ІІ РП, а саме на Холмщині буде проведена акція знищення православних церков, якій теж присвячено один з розділів книги. У книзі наголошується, що, як і у випадку з пацифікацією, антиукраїнські акції здійснювалися з широким залученням місцевого польського населення.
Друга частина книги присвячена періоду німецької окупації західноукраїнських земель 1939–1944 років, а особливо розгортанню збройної підпільної боротьби обох народів. У цій частині автор знайомить читача як з фактами польсько-українського протистояння, так і зі спробами польсько-української співпраці. На жаль, існували принципові відмінності в поглядах між польською та українською сторонами, зокрема в питанні визначення кордонів. Боротьба за власну державність була для українців одним із ключових завдань протистояння, у той час, як поляки бачили свою державу в післявоєнному устрої лише в кордонах 1939 року. Третьою стороною, яка ускладнювала можливість співпраці, були радянські партизани, котрі з’явилися на теренах Волині та Галичини в 1942 році. У той же час, вміло маніпулюючи «підігрітими» національними конфліктами, поляків на українців і навпаки, натравлювали німці, намагаючись тримати в такий спосіб статус-кво між двома народами на окупованих землях.
Окрема увага приділена так званому «остаточному вирішенню» польського питання. В’ятрович, наводячи арґументи та зіставляючи факти, відстоює точку зору, згідно з якою «остаточне вирішення» польського питання має мало спільного з реальністю того часу. Автор пише: «Аналіз документів не дає жодних підстав твердити, що існувало розпорядження вищого керівництва українського підпілля щодо масової ліквідації польського населення у Західній Україні. Але важливо не лише те, що такого „наказу” не знайдено, важливо, що виявлені на сьогодні матеріали заперечують можливість існування такого документу». Говорячи про конфлікт на Волині в 1943 році, автор вдається до заочної полеміки (зрештою, як і в деяких інших розділах книги) з польським дослідником Ґжеґожем Мотикою, протиставляючи останньому власні арґументи, зокрема про початок антипольських акцій українського підпілля. У книзі неодноразово зазначається, що під час українських акцій на польські поселення мав місце збройний опір польських військових формувань, що, як мінімум, піддає сумнівам тезу про беззбройне польське населення, нищене загонами УПА.
Третя частина книги – «війна після війни» розповідає про польсько-українське протистояння в умовах панування радянської та польської комуністичної влади в УРСР та ПНР відповідно. У цій частині варто звернути увагу на ситуацію, що склалася на Закерзонні в 1945-1947 роках та передувала акції «Вісла». В’ятрович також долучається до дискусії на тему справжнього автора ідеї переселення українців та наводить арґументи, які можуть свідчити про те, що акція «Вісла» могла розроблятися в Москві. Остання частина книги цілком і повністю присвячена способам трактування подій на Волині, різниці у поглядах з української та польської точок зору, а також проблемі політизації теми Волині та її таблоїдизації.
Книга «За лаштунками „Волині 43”» – це, передусім, праця, спрямована на широке коло читачів, і про це варто пам’ятати, щойно взявши книгу до рук. Тут не знайдеш потужного наукового апарату, немає теж посилань на літературу, автор обмежився лише переліком джерел на початку книги. Назагал, книга буде корисною для прочитання як для українських, так і для польських читачів, враховуючи досить однобокий погляд на Волинську трагедію, який панує в польському суспільстві, а також на недостатність висвітлення контексту подій на Волині у польських медіа. ■
