Богдан Гук ■ ІСТОРІЯ ■ №2, 2017-01-08
Пам’ять – ненадійне джерело?
У Львові 11 листопада 2016 р. відбулася презентація книжки Володимира В’ятровича «За лаштунками „Волині-43”. Невідома польсько-українська війна». Оформлена, як детектив, видана, як детектив, та з детективним заголовком і змістом книжка історичної публіцистики не внесла майже нічого, чим раніше автор не поділився з читачем у «Другій польсько-українській війні. 1942–1947». Щодо можливості творити новий текст, на більше спромігся головний адресат його видання – Ґжеґож Мотика у своїй не менш публіцистичній книжці «Волинь ’43», виданій того же 2016 р. Порівняння нових творінь обох авторів на стару тему принесло б чимало подібного в їх підходах, але в цій статті я зверну увагу на те, що прозвучало тоді у Львові від одного з присутніх. Це було питання до В’ятровича: яка роль спогадів та записів усної історії для волинських досліджень? І, зокрема, яка ціна записам, котрі здійснив Іван Пущук..?».
Це питання відноситься до восьми томів меморіальних матеріалів, які Пущук виклав у серії «Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938–1944 рр.». До двох томів таких же споминів, виданих Іваном Ольховським, як «Кривава Волинь». І до книжки Ярослава Царука «Трагедія українських сіл Волині 1943–1944 рр.», якою цей автор започаткував поважне трактування усної історії в дослідженнях щодо Волині та збереження пам’яті про українські жертви краю. Ці дослідники записали тисячі прізвищ тих, кого вбила Армія крайова та інші польські формування. Їхня праця триває далі, наче наперекір ось якій фразі В’ятровича в публікації «За лаштунками „Волині-43”»: «Спогади є не лише не надто надійним джерелом реконструкції подій, але й ще менше придатні для зведення на їхній основі узагальнювальних цифр» (с. 213–214).
Справді, у цих словах могло б бути немало фахової правоти, проте це написано так, начебто питання назавжди вирішене й закрите. У виданні взагалі нема ніяких посилань ні на Пущука, ні Царука, ні Ольховського. І вже цього достатньо, щоб мати сумнів, чи книжка В’ятровича реально написана про Волинь. Невже від усної історії не можна чекати нічого більше?
Надійна пам’ять
Ролі усної історії, тобто записам розповідей живих свідків історичних подій, сучасна історіографія надає велику вагу. За останні десятиріччя в усьому світі вона набуває дедалі більших прав, що відповідає також цінуванню пам’яті у світовій гуманітаристиці. У випадку Голокосту взагалі важко починати дослідження без урахування записів усних розповідей, тому що це голос свідків, тих, хто бачив-пережив-розповів. Ця людська трагедія має найбільші у світі записи усної історії. Український Голодомор так само дочекався своїх книг пам’яті, хоч їхні дані можна б сквитувати В’ятровичевим: не надто надійні, малопридатні. А тимчасом навіть Світлана Алексієвич, лауреат Нобелівської премії 2015 р., свій твір «Війна має дуже мало від жінки» збудувала із сотень коротких спогадів…
У Польщі взагалі максимально повезло праці Владислава та Еви Сємашків «Геноцид, вчинений українськими націоналістами щодо польського населення Волині 1939–1945». Її не було б, якби не пам’ять, спогади, усна історія. Цьому виданню судилося стати підвалиною не лише польської історіографії про події на Волині, але й польської політики. На ній спиралася резолюція польського парламенту 2016 р. про геноцид поляків та Волині.
До двотомника Сємашків професійні історики поставилися з увагою та пошаною. Прозвучало немало критики, проте ніхто й не подумав залишати її осторонь головної течії історичних досліджень. Ґжеґож Мотика в публікації «Від Волинської різанини до Акції „Вісла”» поставив саме ці спомини як головне джерело своєї розповіді. Ні один польський історик не поставився до праці Сємашків так, як В’ятрович до праці Царука, Пущука, Ольховського.
Хоч і дивно, «малонадійні» дослідження Ярослава Царука свого часу примусили польський Центр «Карта» здійснити повторний (поруч з Сємашковим) рахунок жертв для Володимир-Волинського повіту. Це ж неабияке визнання якраз тих кількісних даних, що Царук узяв зі спогадів свідків.
Авторові «За лаштунками „Волині-43”» я поставлю, крім того, ще два питання. По-перше, якщо розходження даних усної історії (спогадів) бувають такі великі, що аж неприйнятні для історика-професіоналіста, то що робити з різницями в даних документів, писаних відразу після події? Невже вони написані на основі чогось іншого, як пам’ять? Ось яка може бути «якість» свіжої пам’яті, вписаної в документ: звіт УПА про наступ на польську збройну базу в селі В’язівниці Ярославського повіту 1945 р. У звіті, написаному свіжо після події, названо 500 чоловік убитими. Пізніші дослідження довели: реально жертв у В’язівниці було коло 100. І про Волинь таких «докладних» документів українська та польська сторони створили у 1943–1944 рр. сотні. Усі вони вимагають зіставлення зі звітами людських спогадів, які дає нам усна історія (не кажучи про порівняння з німецькими і радянськими документами).
По-друге, а яке ж є джерело протоколів допитів? На мою думку, джерелом є праця пам’яті, це записані взяті з неї свідчення. Професійні історики на них посилаються. «Професіоналіст» В’ятрович також, коли пише про кількість жертв у протоколі допиту Юрія Стельмащука з 20 лютого 1945 р. (с. 94). Свідчення Стельмащук давав два роки після подій. То він спирався на пам’ять чи щось інше, але настільки важливе, що треба було почати дискусію, хоч можна було визнати цей запис усної розповіді просто ненадійним?
Скарб пам’яті
На сьогодні значення записів-досліджень Царука, Пущука та І. Ольховського в тому, що саме вони стали підставою невизнання надійним видання Сємашків. На цьому значення їхніх видань не закінчується. Для мене це епопея людської долі на Волині. Це зібрання всенаціонального значення.
Відповідаючи 11 листопада 2016 р. у Львові на питання з залу якраз про Пущукові записи, В’ятрович ні словом не сказав і про те, чи Український інститут національної пам’яті, якому він головує, поміг або має намір помогти тим, хто дорожить усною історією. А вона, на мій погляд, цінна тим, що може руйнувати схеми т.зв. професійних істориків з їхньою інколи дуже наївною вірою у звіт, протокол, записку. Усна історія – це друга течія, безцінний коментар до свіжих/несвіжих документів про 1943–1944 рр.
Нині, коли є остання можливість визнати й підтримати збирання усної історії, голова УІНП іде шляхом невизнання записів людської пам’яті, хоч досі Іван Пущук чи Іван Ольховський принесли історіографії неоціненні заслуги. То чи не лише Володимиру В’ятровичеві не було б варто змінити свою позицію? Це був би розумний крок. Він не означав би потреби визнати записи усних свідчень єдиними надійними, але таки визнавати їх заслужене місце в історіографії. ■
