Волинь: чи можна вести діалог з участю однієї сторони?

д-р Григорій Купріянович, український історикПОГЛЯДИ№8, 2013-02-24

Люблинську конференцію «Волинь 1943 р. Початок», що відбулася на початку лютого, можна вважати одним з перших заходів у рамках цьогорічних відзначень польською громадськістю 70-річчя Волинської трагедії. Звичайно, на основі одного заходу важко робити загальні висновки, але можна намагатися зрозуміти підхід та оцінку теми.
Питання польсько-українських відносин, зокрема в новітні часи, викликає багато суперечностей та емоцій. Нічого дивного, адже взаємини двох народів, які сотнями років живуть поруч, мусять мати і гарні, і страшні сторінки. Зрозумілим є й те, що два народи завжди мають інший погляд на спільну історію – і це не мусить випливати з фальшування історії однією зі сторін, а з відмінності досвіду, сприйняття, перспективи. У такій ситуації в роздумуванні над спільним минулим можна застосувати два підходи. Один з них – це, зберігаючи свою історичну пам’ять, вести діалог і намагатися зрозуміти позицію другої сторони та шукати спільно історичної правди. Другий підхід базується на самовпевненості у «своїй правді» і не баченні потреби враховувати перспективу другої сторони і сприймати її як партнера – тоді «діалог» може звестися лише до прийняття «правильної» позиції.
Люблинська конференція формально була утримана в науковому дискурсі: на ній виступали, зокрема, визнані польські історики. Організаторами були серйозні установи: комісія з розслідування злочинів проти польського народу Люблинського відділення Інституту національної пам’яті, а також Центр «Brama Grodzka – Teatr NN», відомий своїм нагадуванням багатокультурності історичної спадщини Люблина та єврейської традиції міста. Здавалося, були всі передумови для виваженої розмови, бо помітну відсутність у програмі конференції українських істориків можна пояснити тим, що не на кожен захід можна запросити закордонних гостей.

Проте загальний тон і настрій конференції нагадував – попри свою формальну форму – не стільки виважену розмову з метою пошуку історичної правди і спробою зрозуміти другу сторону, скільки захід, ціллю якого було самоутвердитися у «своїй» правді. Хоч звучали слова про потребу діалогу, не відчувалося, щоб більшість присутніх мала якийсь дискомфорт, що на цій конференції «діалог» має внутрішньопольський характер. Українська історіографія загалом представлялася не як партнер, а радше як «чорний герой», який – зі злої волі або з некомпетентності – не хоче визнати «повну правду», яку вже знають польські історики. Можна було мати враження, що для дискусії про Волинь більшості присутніх українці взагалі непотрібні як партнер – вони можуть виступати лише в ролі звинуваченого, який має покаятися і прийняти правду, яку встановили об’єктивні, тобто польські, історики.
Важко не сприймати цієї конференції просто як елементу історичної політики, як спроби формувати власний дискурс про спільну історію й представляти його як єдиний можливий і допустимий. Поляки мають право, звичайно, це робити, мають право не враховувати української перспективи і самоутверджуватися у «своїй правді», хоч не сприятиме такий підхід взаєморозумінню й наближенню до повного аналізу історичного процесу.
Незважаючи на це, ми, українці, повинні вміти вийти в нашій історичній рефлексії поза самозахист, хоч до цього провокує така поведінка другої сторони. Волинські події 1943 р. – це чорна сторінка української історії і ми, українці, мусимо з нею розрахуватися. Це нам потрібно не тому, що хтось цього від нас вимагає, але тому, що зрілий народ вміє відкрито і щиро говорити про складні і сумні сторінки своєї історії.

Поділитися:

Категорії : Погляди